Вибори-2006 до Верховної Ради пройдуть винятково за пропорційною системою. Факт, що відбувся, і обговоренню не підлягає. Однак, як у нас заведено казати, «на місцях» дискусії на цей рахунок тривають. Аж ніяк не всі виборці вітають такі зміни. Особливо негативне ставлення до обрання за партійними списками спостерігається в тих округах, де народні депутати справді виправдовують звання народних обранців, постійно розв’язують і регіональні, і особисті проблеми всіх, хто приходить на прийом. Такі негативні думки довелося мені почути під час нещодавніх відряджень на Одещину та Сумщину, що і змусило взятися за перо і поміркувати про долю нинішніх «мажоритарників» у світлі майбутніх виборів. Не претендую на істину в останній інстанції, але, гадаю, в моїх міркуваннях все-таки є раціональне зерно. І відкидати його, напевно, не варто. Краще замислитися...
В Одеській області, приміром, на виборах 2002 року серед депутатів-«мажоритарників» визначилося два лідери за кількістю відданих за них голосів: Василь Калинчук (округ № 144) і Юрій Крук (округ № 140). За Василя Антоновича проголосували 54908 осіб (із 127 587, що брали участь у виборах), відповідно 43,03 відсотка; за Юрія Борисовича — 48 841 чоловік (із 97 836 виборців), що становило 49,92 відсотка. Водночас відрив від найближчих суперників становив у Ю. Крука майже 38 тисяч голосів, у В. Калинчука — 36 тисяч. В інших депутатів, котрі пройшли в парламент, показники скромніші.
Загалом по Україні за результатами останніх виборів налічується 36 депутатів, які випередили найближчого суперника за кількістю голосів майже втричі. Серед них — ціла низка безпартійних, котрі до того ж перемогли не вперше. Ю. Крук — теж серед них, а В. Калинчука було висунуто блоком «За ЄДУ».
Погодьтеся, є чимало лідерів-«мажоритарників», успіх яких на виборах, залишися в дії колишня мажоритарна система, практично гарантовано. Невже голоси, що з певністю можуть бути за них віддані, на майбутніх виборах нікому не потрібні? І чи можуть ці авторитетні люди, котрі мають усі шанси знову одержати мандати довіри від виборців в окремо взятих регіонах, відіграти визначальну роль під час виборів за пропорційною системою?
Гадаю, так. Адже ідеологічні платформи провідних українських партій мало чим відрізняються між собою, що «пересічний» громадянин навряд чи проголосує за програму партії як таку, він, найімовірніше, керуватиметься іншими міркуваннями. І тут роль особистості, що стоїть за партією і представляє її в очах людей, виходить на перший план. Звичайно, йдеться насамперед про лідера партії, особистість у масштабах країни. Але і представник у регіоні може і має відіграти свою важливу роль. Авторитет лідерів-«мажоритарників» на майбутніх виборах може бути успішно спроектовано на авторитет тієї чи іншої партії. Оскільки саме в Одесі, в одному з клубів виборців, мені вперше довелося взяти участь у гарячій дискусії на цю тему, й аргументів було більш ніж достатньо, то розглянемо на прикладі «передовиків» цієї області, що дало їм можливість так переконливо перемогти, з таким значним відривом.
По-перше, їхня професійна приналежність була адекватна соціальному портрету регіонів, в яких їх обирали. В. Калинчук — авторитетний аграрій, до роботи в парламенті — заступник голови Одеської облдержадміністрації з аграрного комплексу —обирався в сімох майже винятково сільськогосподарських районах. Ю. Крук — моряк, транспортник, до обрання парламентарієм був заступником міністра транспорту України — директором Департаменту морського і річкового транспорту. До того ж обирався він у Придунав’ї, що є великим морським транспортним вузлом: тут розташовано кілька портів і судноремонтних заводів, Українське Дунайське пароплавство...
Цей «нерядовий» професіоналізм зумовив той факт, що обидва згадані депутати ввійшли до складу керівництва профільних комітетів і дуже активно там працюють. А отже, і це — по-друге, вони одержали можливість лобіювати інтереси саме своїх виборців, у даному разі — аграріїв і моряків-портовиків-транспортників.
По-третє, обоє балотувалися не вперше практично в тих самих округах (межі якщо і змінювалися, то регіон залишався тим самим): Ю. Крук —втретє, В. Калинчук — вдруге. Пріоритет обох серед суперників від виборів до виборів зростав, бо обидва активно працювали в своїх округах. Відмітна риса обох — постійна робота у своєму окрузі, регулярні прийоми громадян, зустрічі з керівниками владних структур і підприємств для визначення кола проблем і шляхів їх розв’язання.
По-четверте, обом вдалося за час роботи в парламенті залучити у свої округи значні кошти для вирішення різноманітних економічних і соціальних питань. Йдеться про десятки мільйонів гривень.
Реальні справи — найкращий агітатор. Виборець знає про них з депутатських звітів і постійних публікацій у пресі. Ціна такої «прикормленості» — гарантовані голоси місцевого електорату. І невже ці голоси менш вагомі, ніж гроші, витрачені на піар?
Навряд чи навіть «найбагатша» партія зможе собі дозволити в кожному окрузі витратити такі значні суми на «розкрутку» під час виборчої кампанії, навіть якщо вона прийме до своїх лав десяток великих бізнесменів, і вони, нема чого гріха таїти, принесуть у партійну скарбницю по кілька мільйонів доларів. Сенс робити ставку на «мажоритарні авторитети» є, тому що, сподіватимемося, практично нанівець буде зведено роль адміністративного ресурсу. Адже навіть на виборах-2002 він не став визначальним: блок «За єдину Україну», що мав усі важелі влади у своїх руках, опинився лише на третьому місці з результатом удвічі більш скромним, ніж «Наша Україна», четверте місце Ю. Тимошенко з її блоком тільки підтверджує висновок про обмежений вплив адмінресурсу на рішення виборців. Своїм особистим авторитетом досвідчений нардеп може зробити для пропаганди партії набагато більше, ніж владні структури: навіть якщо їхній склад багато в чому зміниться, це не означає, що люди їм почнуть автоматично довіряти. Довіру влади доведеться завойовувати ще довго.
Важливою може стати роль нинішніх депутатів-«мажоритарників» і під час формування в майбутньому органів місцевого самоврядування. Завдяки тому, що вони добре знають свої округи і людей у них, мають свої команди помічників на місцях, тому можуть взяти найактивнішу участь у лобіюванні, підтримці кандидатів від партії. У свою чергу кандидати в місцеві органи самоврядування під час виборів проводитимуть агітаційну партійну роботу, тим самим підвищуючи авторитет партії і збільшуючи її шанс здолати прохідний бар’єр.
Досвідчені та авторитетні «мажоритарники» і їх команди знають, як впливати на формування територіальних і дільничних комісій, мають свій резерв їх досвідчених членів. Ці люди можуть стати представниками тієї партії, яка вирішить робити ставку на колишнього «мажоритарника».
Зрештою, крім популярності та авторитету, вони мають зазвичай інші складові успіху: наявність певних власних фінансових можливостей; налагоджені контакти з керівниками місцевих провідних підприємств і владних структур; наявність власної професійної команди, що має досвід і знання; добре напрацьовані зв’язки з громадськістю і ЗМІ.
Погодьтеся, що мати такий резерв, такі напрацювання в кожному окрузі більшість партій не в змозі навіть за умови найактивнішої роботи. Навіть якщо партосередки буде створено «де-юре» в усіх областях і районах, вести однаково повноцінну виборчу кампанію 2006 року на території всієї країни неможливо. Аж ніяк не у всіх округах (як свідчить досвід) зможуть виконати той план по голосах, на який розраховують у центральному апараті партії. Розумним виходом може бути проведення акцентованих кампаній у тих округах, в яких можна одержати не менш як 30 відсотків голосів від загального числа виборців, або 50 відсотків від тих, хто проголосував. Це дасть можливість по одному округу перевищити прохідний бал (3 відсотки) в 10 разів.
А тепер трішки арифметики. За умови 70-відсоткової явки у середньому по країні (а на це можна розраховувати з огляду на вибори 1994-го, 1998-го і 2002 років) у голосуванні візьме участь понад 26 млн. чоловік. Для подолання 3-відсоткового бар’єра необхідно набрати майже 800 тисяч голосів. Якщо взяти, що середнє число виборців в окрузі дорівнює 160 тисяч осіб, то у разі 70-відсоткової явки голосує 110 тисяч. План по округу — 50 відсотків від тих, хто проголосував, що становить 55 тисяч голосів. Для визначення кількості округів, що у сумі дали б необхідні для перемоги 800 тисяч голосів, поділимо їх на 55 тисяч по одному округу. Виходить, щоб перемогти загалом по країні, досить перемогти із зазначеним вище результатом не менш як у 14 округах.
Отже, на таких умовах можна забезпечити перемогу партії на виборах, провівши якісні кампанії в обмеженій кількості округів. І тут, звичайно, — ставка на «розкручених», міцних «мажоритарників».
На практиці, під час розробки такої стратегії виникає головна проблема: як визначити ті 14 переможних округів і хто може в них організувати перемогу «партії»? Відповідь досить проста. Для перемоги партії за сценарієм «14 округів» потрібно мати в партійному списку щонайменше 14 кандидатів, які по-справжньому бажають потрапити до парламенту разом з партією і мають для цього необхідні можливості та ресурси. Поза сумнівом, окремою умовою запрошення «мажоритарника» до партійної команди має бути його бездоганна репутація у країні, депутатському корпусі, професійних колах.
Тож потрібні чи ні партіям «міцні» безпартійні (чи такі, що належать до явно «непрохідної» партії) «мажоритарники»? Запитання, як мені здається, риторичне. У будь-якому разі для парламенту буде істотною втратою заміна цілої низки досвідчених і авторитетних депутатів новачками, серед яких можуть опинитися і випадкові люди.
