Сьогодні в гостях у “ГУ” — відомий український прозаїк В’ячеслав Медвідь
Медвідь В’ячеслав Григорович народився в історично славетній Кодні на Житомирщині 23 лютого 1951 року в сім’ї службовців. Попрацювавши в обласній бібліотеці у Закарпатті бібліотекарем, книготоргівцем, редактором видавництва, потім тривалий час перебував на творчій роботі. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Більшість його прозових творів закорінена на грунті рідного краю, ба навіть села. Книжки: “Розмова” (1981), “Заманка” (1984), “Таємне сватання” (1987), “Збирачі каміння” (1989), “Льох” (1999), “Pro domo sua” (1999), “Кров по соломі” (2000), “Happynatіon, або Сповідування архітектурі” (2001) та інші.
Київський інститут культури, який В’ячеслав Медвідь закінчив у 1972-му, дав Україні не бібліотекаря, а справжнього письменника, неординарного митця. Що потрапив він у Закарпаття — може, і є його щастя. І наша з вами радість. Скільки всього треба було прожити, щоб писати так, як пише тільки він. Тому й хочеться кожному “розумнику” не погоджуватися з чимось надто не так сказаним Медведем, тобто суто медведівським письмом. Справжній читач насолоджується цим прозаїком. Його шанувальники — тисячі українців, людей інших національностей, що завжди читають тексти В. Медведя від початку до кінця.
Він поводиться тихо, соромливо дивиться в очі — не дай Боже образити когось. Душа завжди хвилюється, але він не виявить цього. Коли починають хвалити — відвернеться, засоромиться. Тяжкими й для нього були останні часи НСПУ. Витримав, ні разу не відступив від істини і як один з її керівників, і як рядовий письменник.
Ставив В’ячеславу Григоровичу питання про розвиток нашої літератури, про сьогодення, майбутнє. Ось запитання і відповіді.
— Погляд на сучасну літературу (здобутки, втрати): з чим не згодні?
— Зі стану “міфологічної замисленості” совєцьких часів наша література втрапила у стан “корпоративної замисленості” сьогодення. За обох станів нам бачаться поодинокі звершення й колосальні втрати. Здається, ще кілька осяжних кроків — і ми здолаємо й останню “замисленість”, тобто суперечність: між винятково громадянським пафосом слова (бо об’єктивно віками були приречені на це) та словом, наверненим до самого себе. Ймовірно, міжнародно-політичний імідж нашої держави, як феномен останнього часу, пришвидшить завершеність усіляких лабораторних експериментів у вимірі стилістики, дозволеного-недозволеного, тягнення внутрішньої сутності і мови під східну, західну традиції й школи. Можливо, одним з іще не надто вгадних вибухово-ренесансних моментів стане релігійна наповненість, своєрідна “ортодоксальність” художніх текстів — як противага до розманіжено-світських дискурсів, — що велично простежується в XVІ, XVІІ століттях. Ці мотиви час од часу зринають, особливо в нашій поезії, але з неодмінним притороченням до біжучої проблематики. Поет мовби боїться вийти за межі соціумної сфери. Провина тут і нашої церкви (церков), що не дослухається внутрішнього голосу нації про єдність. Ми натомилися перебувати у стані хронічних дискусій. Я хочу сказати, що пошуки, цим разом літературні, мають переходити в інакші виміри національного буття, а не грунтуватися виключно на професійних — “видових”, стилістичних, тематичних зацікавленнях. Нікому ми не потрібні як “ідеологи”, що все не дійдемо згоди, чи надто погана була література совєцької доби, чи не зовсім, або чи стали ми краще писати, аніж наші попередники, і -чи це щось нечуване, коли цілими асоціаціями, гуртами сповідуємо культуру “озерної школи”, звісної традиції Сходу, пишемо “не гірше”, ніж Еко, Коельо. Треба, нарешті, звільнити нашу мову від принуки обслуговувати наші інстинкти, “расові” потуги, від масового бажання бути умільцями написати роман, книжку неримованих поезій.
— Українська література “на черзі” до світового визнання (нобелівські лауреати). Що цікавого з зарубіжної літератури?..
— Ще десять років тому можна було щось прогнозувати. Сьогодні ж доводиться визнати, що українська література є прикладом “поміркованої європейськості”. Є визначні імена, особистості, є всенародно знані, є елітні, але відсутній “міф” нашої літератури як національної. Посісти місце у світовому вимірі можна не окремими з’явами, як це сниться й мариться декотрим “розкрученим” авторам, а тим ідеально вималюваним “ієрогліфом”, що втілює і національне, і космічне обличчя нації. І це насамперед робота філософів, етнологів, теоретиків. Як це бачимо у стосунку до латиноамериканського літературного феномена. Ми розуміємо, що сьогодні вагоме місце у світовому письменстві посідають твори, які у приступний для читача спосіб переповідають світові міфи, легенди, символи. Тут загадка популярності того ж Коельо. Чи можливе щось подібне в українській ситуації? Здавалося б, достатньо “Тисячолітнього Миколая” П. Загребельного, “Марусі Чурай” Ліни Костенко, “На полі смиренному” Вал. Шевчука, “Автопортрета з уяви” В. Яворівського, творів Г. Тютюнника. Р. Андріяшика, В. Портяка, Л. Пономаренко, щоб претендувати на свій щабель у світовій літературній ієрархії. Але ми наштовхуємося на різноманітність і різноспрямованість концепцій, теорій щодо нашої історії, і тому найцікавіші навіть творіння українською сприймаються як інтерпретації, романтичні візії. Нобелівський лауреат Меша Селімович своїм “Дервішем і смертю” повідує про начебто буденну людську долю — одну з мільйонних. Османська імперія, підневільні народи, змагання за свободу, людську гідність — це викінчена модель, недискусійна. Тут можлива дискусія в онтологічному вимірі — людина як жертва, людина як переможець. Українська парадигма значно складніша: нам доводиться спершу обстоювати право на володіння власною історією, право на патріотизм. Звідси патетика й романтична барва більшості наших творінь. Онтологія стає можливою на рівні стилістики. Але вгамуймо наші претензії і жалі — поки що побажаймо нашому Президентові стати Нобелівським лауреатом.
— Пишете своєрідно. Хто вчителі, взірці і для вас, і для майбутніх поколінь?
— Це може бути проблема навіть довгого чи короткого речення. Але це неодмінно стосунки з мовою, і не як знаряддям, а як буттєвим виміром. Доки в суспільстві точаться дискусії довкола двомовності, письменник, як ніхто, розуміє, що мова (мови) — це не предмет дискусій. Він, письменник, і далі розгадує таємниці стилістики, речення, художнього світу Ф. Достоєвського, Панаса Мирного. От як написати про осінь, найперше речення? “Одного дощового осіннього дня...” Думаєш: “Це вже справжнісінька осінь”. І т. д. І враз пригадаєш із М. Коцюбинського: “Ідуть дощі...” Але важливіше зрозуміти підстави такої “різноваріантності”. Чи це розгубленість перед мовою, чи, може, гуманітаріям бракує точніших знань — історичних, природних, навіть політичних? Або ж ми втратили науку древніх, коли поетична строфа була така вишукана, точна, наповнена думкою, як і математична формула. Сучасні майстри прози розпочинають річ з короткого місткого речення. У П. Загребельного: “Яку мені обрати пору?” (“Я, Богдан”), “Несподівано відкрився їй жах коліс” (“Євпраксія”), “Підсліпуватий з дитинства” (“Брухт”). Або у В. Портяка: “Ми йдемо до витоків Теплої Води” (“Ісход”). Майстер розуміє, що початок має бути влучним, інтригуючим. Але це тема окремих досліджень, яких бракує у нашому часі. Майстер-стиліст Ю. Мушкетик теж віддає перевагу місткому початку, але робить його більш образним, округлим, як-от: “Море було синє, аж чорне, а небо сіре, й на ньому проступили три зорі” (“Мертвий птах”). Чому, наприклад, Медвідь пише романи “потоками”, а новели — “за Стефаником”, незрозуміло й самому Медведеві. Розумієте, про що йдеться? Ми приречені повертатися й повертатися до поняття національної стилістики — й не просто як технології. Традиційного мелосного звучання мови нам не уникнути. Як також поговорімо хоч раз про те, що таке російська мова, стилістика письменників Росії й мова й стилістика письменників в Україні, що пишуть російською.
— Ви друкували свої колонки у газетах. Що це дає письменникові?
— До колонок мене призвичаїла газета “День”. Я довго огинався, аж поки не усвідомив колонку як жанр. Була ще така серія в “Українському слові” і — у вигляді літературних портретів — в “Книжнику-revue”. Нещодавно запрошувала до колонкарства “Україна молода”. Але на першу мою подачу відбулася мовчанкою, й на тому все закінчилося. Це мав би бути жанр критично-філософічних обсервацій книжкових новинок, яскравих літературних імен. Хоч з іменами всуціль проблема: не доведи Господи перехвалити або недохвалити! Колонка, на мій погляд, не публіцистичний вибурх, а скоріше щоразу новела, щоразу якась подробиця, спостереження, що спонукає до ширших узагальнень. І це щоразу сум’яття: чи написати колонку, чи віддарувати якийсь сюжет новелі. Мені пам’ятаються ті публікації, де йшлося про місто, старовинні дворики, мешканців уже неіснуючих міських трущоб. Хоча в своїх романах я більше змальовував сільські “трущоби”, покинуті хати, людей на межі розпачу й осяяння. Зрозуміло, що праця колонкаря сприяє більшій славі, але вона й виснажлива. Багато письменників у світах добре заробляли на колонках, та нам платять копійки. Я пройшов через це і не шкодую. Досвід колонкаря повернув мені інстинкт давнішого новелістичного мислення. Кілька новел за останні роки мені вдалося написати.
— Несподіваною для багатьох є ваша діяльність на посаді апаратного працівника НСПУ...
— НСПУ, на щастя чи на лихо, — як жодна творча організація, все перебуває у вимірі жорстоких дискусій та хворобливих зацікавлень. Й далі мовиться про те, чи є доречним взагалі її існування як “сталінського релікта”; чи не продукує вона масовізму, за яким ховаються злісні графомани. Ми ж не говоримо, скільки геніїв і графомалярів серед більш як чотирьохтисячної громади Національної спілки художників України. НСПУ об’єднує менш як дві тисячі літераторів. Причина дискусійного зацікавлення, гадаю, в тому, що письменники як носії і хранителі мови, слова, “традиційно” й далі становлять феномен, сказати б, елітарної вищості, а також — ”онтологічної загрози”. Література, як мистецтво, ремесло, найближче стоїть до народу, мас, чи, з вислову В. Стефаника, публіки. Потяг до словотворчості — один з невитравних інстинктів української нації. Політики й ті... йдуть у письменники. Не було б НСПУ — нікому було б поклопотатися про нужденних, хворих літераторів, про похорон, ушанувати ювіляра, згадати класика... Мені цікаво втілювати деякі “комерційні” проекти: створити прес-центр НСПУ, заснувати молодіжну газету, запровадити книжковий форум, як-от у Тернополі. А ще — найближчим часом — книгарні, молодіжні кав’ярні. Реанімація ж та розбудова спілчанського видавництва, спілчанських часописів — це компетенція всієї НСПУ, також держави, що надала спілці статус Національної. Цікаво “боротися” з виявами пафосу, демагогії, просвітництва деяких спілчан з вищого ешелону, котрі заплуталися у вимірі “громадянського призначення” і конкретних діянь задля літератури та її творців. Не забуваймо — у запалі “ідеологічної” борні, — що охочих стати членами НСПУ не вбуває, а масовізм — це не найбільша загроза для нашої культури.
Розмову вів Володимир ЮГОВ.
