Від «охоронної» концепції до ідеї рівності статей
Помаранчева революція відкрила нове світосприйняття та світобачення не лише для широкого загалу, а й для політичної еліти нашої держави. Чіткі європейські орієнтири нової влади спонукають активізувати процес приведення національного законодавства до міжнародних стандартів в галузі прав людини, включаючи впровадження рівності між чоловіками і жінками.
Орієнтуючись на європейські демократичні цінності, ми повинні осмислити і сприйняти досвід європейської спільноти у цій царині. А він свідчить, що більшість країн Європи мають спеціальне гендерне законодавство. В такому контексті перспективи розвитку гендерної стратегії держави бачаться досить оптимістичними. Мало того, я переконаний, що відбувся злам у сприйнятті гендерної проблематики переважною частиною парламенту.
Свідченням цього стало те, що 11 січня цього року 289 народних депутатів проголосували в першому читанні за законопроект «Про забезпечення рівних прав жінок та чоловіків та рівних можливостей їх реалізації», поданий К. Самойлик та
В. Надрагою. Хочу наголосити, що до цього рішення Верховна Рада України йшла понад п’ять років. Законопроекти про гендерну рівність вносили на розгляд Верховної Ради України минулого скликання у 1999, 2001 році, але їх категорично не сприймала парламентська більшість. Прихильнішими народні депутати були до проектів концепції поліпшення становища жінок. У такий спосіб еволюція сприйняття від «охоронної» концепції до ідеї рівності статей тривала в парламенті більш як п’ять років. Гендерна політика не може розглядатися як політика виключно для жінок, вона є одним з вирішальних чинників сталого розвитку суспільства загалом. Гендерна рівність — це рівність і чоловіків, і жінок. Невідомо, як гендерна асиметрія, якщо вона зберігатиметься і надалі, позначиться в майбутньому на становищі чоловіків. Уже зараз у нашому суспільстві є дуже важливі проблеми, які стосуються чоловіків. Наприклад, тривалість життя. Чоловіки живуть на десять років менше, ніж жінки. Більшою мірою чоловіків торкається таке страшне явище, як суїцид. Загалом по Україні чоловіків-самогубців на 100 тисяч жителів — понад 50, тоді як жінок — 9—10. Тобто самогубців чоловіків уп’ятеро більше, ніж жінок, а кількість юнаків, які позбавляють себе життя, вшестеро перевищує кількість дівчат. Це — гендерні проблеми.
До питання рівноправності світове співтовариство вже давно підходить з позиції захисту прав людини, що вимагає політичних рішень не лише в інтересах жінок, а й в інтересах чоловіків. Увійшовши в ХХІ століття, світова спільнота розглядає своїм головним завданням створення кращого світу для всіх людей, в якому не буде місця жодній нерівності: класовій, гендерній, расовій, етнічній. У Декларації тисячоліття, проголошеній Генеральною асамблеєю ООН, сформовано основні цілі в галузі людського розвитку. Одна з найважливіших — досягнення рівності жінок і чоловіків, рівноправної участі жінок у прийнятті рішень у всіх сферах суспільного життя, що істотно вплине на ефективність державного управління і керівництва.
Права жінок є частиною загальних прав людини. Невід’ємні права людини жінка, так само, як і чоловік, має від народження з однією лише різницею: права чоловіків ніколи не оспорювали, в той час як права жінок були завойовані ними тільки на початку минулого сторіччя. Саме тому, через старі традиції, повсюдно в світі тією чи іншою мірою людську гідність жінок применшують. Це виявляється в дискримінації жінок та насильстві щодо них. З метою подолання цих негативних явищ світова спільнота виробила цілий пакет міжнародних документів про закріплення рівності статей.
Уперше принцип рівності жінок і чоловіків було проголошено Організацією Об’єднаних Націй в її головному документі — Загальній декларації прав людини. Після цього ООН прийняла кілька десятків актів, спрямованих на забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Безперечно, на центральному місці серед міжнародних документів — Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок 1979 року. Вона вперше порушила питання про права жінок як невід’ємну частину прав людини. В ній було сформульовано поняття дискримінації жінок. Окрім цього, в зазначеній конвенції дано рекомендації для країн, які її підписали. Головні з яких: включити принцип рівноправності чоловіків та жінок до Конституцій та інших законодавчих актів та домагатися його практичної реалізації; у разі потреби використовувати спеціальні санкції, що забороняють дискримінацію жінок; вживати заходів, щоб змінити закони, звичаї, практику, які є дискримінаційними стосовно жінок; забезпечити рівне для чоловіків та жінок право користування всіма економічними, соціальними, культурними і громадянськими правами. Конвенція зобов’язує держави-учасниці вживати всіх необхідних заходів для досягнення повної реалізації проголошених у ній прав та подавати періодичні доповіді про досягнутий у цьому прогрес.
Україна приєдналася до основних міжнародних документів — Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок, Пекінської декларації та Платформи дій, Декларації тисячоліття, резолюцій європейських конференцій з питань рівності між жінками і чоловіками — і намагається активно вживати заходів з виконання взятих на себе зобов’язань. В Конституцію України включено принцип рівності. Зокрема, у статті 24 зазначено: «Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у практиці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям».
Базовими документами формування політики рівноправ’я в Україні стали: Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепція державної сімейної політики, Закон «Про попередження насильства в сім’ї», Указ Президента України «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні», Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві, Комплексна програма протидії торгівлі людьми тощо.
Тож можна повною мірою стверджувати, що є достатня законодавча база, яка де-юре гарантує чоловікам та жінкам України рівні права. Але якщо ми твердо можемо заявити, що рівні права у нас гарантують, то рівні можливості, а саме — реальний досвід реалізації прав, на жаль, є незадовільним.
Сьогодні чи не найбільшими перешкодами на шляху до встановлення гендерної рівності у нашому суспільстві бачаться патріархальні стереотипи. І досі жінку розглядають як слабку порівняно з чоловіком істоту, котра є другорядною в суспільному, політичному та економічному житті. На ці стереотипи масової свідомості наклалася кризова економічна ситуація, що призвело до посилення дискримінації жінок на ринку праці. Не секрет, що багато приватних роботодавців не беруть на роботу жінок через небажання надавати соціальні гарантії, пов’язані з народженням дитини. Отже, під час працевлаштування у жінок менше шансів, ніж у чоловіків, отримати вакантне місце. До того ж у багатьох випадках роботодавець прямо зазначає, що конкурс оголошують винятково для чоловіків. До речі, це є прямим порушенням норм Конституції України, і я не чув, щоб наша прокуратура, яка дуже хоче виконувати функції нагляду за дотриманням прав людини, застосовувала з цього приводу акти прокурорського реагування.
Жінок витіснили в найменш оплачувані та найменш престижні галузі економіки. Вони, виконуючи однаковий, а іноді і більший обсяг роботи порівняно з чоловіками, отримують меншу заробітну плату. Різниця в оплаті праці на користь чоловіків становить близько 28 відсотків. Така очевидна нерівність позицій жінок та позицій чоловіків на ринку праці призвела до фемінізації бідності. Як наслідок — серед соціально незахищених категорій громадян: пенсіонерів, безробітних, працюючих у бюджетній сфері жінки становлять більшість. Картина тривожна, якщо взяти до уваги, що в Україні налічується майже 2 мільйони неповних сімей і у 98 відсотках з них головою є жінки.
Особливо боляче вдарило по жінках безробіття. Пошук шляхів виживання штовхає їх у трудову міграцію. 80 відсотків заробітчан це — жінки репродуктивного віку. Ні для кого не секрет, що більшість трудових мігрантів працюють за кордоном нелегально, що часто призводить до продажу жінок в економічне чи сексуальне рабство.
У суспільстві панує думка, що головним призначенням жінки є сім’я, при цьому недооцінюють роль батьківства, зберігається значний дисбаланс у розподілі домашніх обов’язків. Хто і коли зможе підрахувати, скільки годин витрачає жінка на домашню працю? Дослідження показують, що в сім’ях, де є відповідальне батьківство та гендерний паритет у стосунках, практично відсутнє таке явище, як насильство. Закон «Про попередження насильства в сім’ї» дав можливість не лише вживати заходів із запобігання та боротьби з цим явищем, а й пролити світло на його масштаби. Статистика, яку ведуть відповідно до цього закону, показує, що на 1 січня 2004 року на профілактичному обліку перебувало понад 83 тисячі осіб, які вчинили насильство в сім’ї.
Гендерні відносини у політичній сфері в Україні також мають асиметричний характер. У парламенті — лише п’ять відсотків жінок, у Кабінеті Міністрів — дві, серед голів обласних адміністрацій — жодної. І це в той час, як 53 відсотки населення України становлять жінки. Революційною подією з гендерної точки зору стало призначення Прем’єр-міністром України Ю. Тимошенко. Це — перша в історії України жінка — керівник уряду. Але, на жаль, загальна картина призначення керівних кадрів в органи виконавчої влади гендерних підходів поки що не демонструє. У багатьох країнах світу закріплені квоти на участь жінок у політичних партіях, на участь у вищих ешелонах влади. Адже загальновідомо, що обмеження жінок у доступі до прийняття рішень відбивається на змісті цих рішень. Ідея запровадження гендерних квот не знаходить достатньої підтримки ні серед населення України, ні серед більшості політичних партій і, відповідно, серед народних депутатів. Тому всі законопроекти, що передбачали квоти для жінок у партійних виборчих списках, були «провалені» в парламенті.
Реалії життя підтверджують, що мало законодавчо закріпити рівноправ’я. Потрібно створити фінансові, організаційні, інституційні механізми, які забезпечили б рівні можливості.
Не можна заперечувати той факт, що позитивні кроки на шляху до забезпечення рівності між жінками та чоловіками вже роблять. Проте я не відкидатиму очевидного — процес просування гендерної демократії, творення державно-правових механізмів утвердження гендерної рівності в нашій державі відбувається значною мірою завдяки активності жінок та впливу жіночого руху, його інтелектуального потенціалу. Сьогодні в Україні — понад 40 всеукраїнських та міжнародних жіночих громадських організацій і тисячі регіональних. Вони охоплюють у своїй діяльності широкий спектр проблем: боротьба з торгівлею людьми, насильством у сім’ї, підтримка жертв насильства шляхом створення кризових центрів, сприяння розвитку жіночого підприємництва тощо.
Наш комітет активно взаємодіє з багатьма із них. Разом з Харківським центром жіночих досліджень в комітеті опрацьовували закон Про попередження насильства в сім’ї. Ініціативна гендерна група, створена депутатом третього скликання
М. Ковалком, активно співпрацювала з комітетом щодо підготовки законопроекту про рівність прав і можливостей чоловіків та жінок, який хоч і не був прийнятий минулим складом Верховної Ради, однак його просвітницька роль серед народних депутатів — величезна.
Прийняття закону про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків конче необхідне, якщо Україна дійсно прагне йти шляхом правової держави Ми повинні зрозуміти, що Україна лише виграє від прийняття закону про гендерну рівність. Адже рівень розвиненості, добробуту будь-якої країни визначається пропорційно залежності саме від того, в який спосіб ця країна використовує і чоловічий, і жіночий потенціал. Як приклад можна навести розвинені держави, в яких активно задіяно жіночий ресурс. Це — Німеччина, Франція, Швеція, Норвегія, Канада, Японія. Вони давно прийняли закони про гендерну рівність, мало того, ці закони дуже активно працюють. А загалом близько 80 держав світу прийняли закони про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків.
Хочу детальніше зупинитися на суті законопроекту «Про забезпечення рівних прав жінок та чоловіків та можливостей їх реалізації». Проектом передбачено врегулювання таких питань: правове забезпечення рівності прав та можливостей жінок та чоловіків у різних сферах суспільного життя; ліквідація дискримінації за ознакою статі; визначення основних засад та механізмів забезпечення державної гендерної політики; встановлення відповідальності за порушення законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Серед основних засад державної політики забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок — реалізація принципів рівних прав і свобод та створення рівних можливостей для жінок і чоловіків; однакового правового та соціального захисту жінок і чоловіків; створення умов для охорони праці та здоров’я жінок і чоловіків; правовий захист, матеріальна та моральна підтримка материнства, батьківства і дитинства. Передбачено заборону дискримінації за ознакою статі, окрім кількох застережень, які не вважають дискримінаційними: спеціальний захист жінок під час вагітності, народження дитини та догляду за нею; обов’язкова військова служба для чоловіків; різниця у пенсійному віці для жінок і чоловіків; особливі вимоги до охорони праці жінок, пов’язані із охороною їхнього здоров’я. Законопроектом пропоновано створення державного механізму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Зокрема, функції уповноваженого центрального органу виконавчої влади у цій сфері покласти на Міністерство у справах сім’ї та молоді, при Кабінеті Міністрів України утворити консультативно-дорадчий орган — Раду рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, передбачити покладення на одного з заступників у всіх міністерствах, відомствах та органах місцевого самоврядування обов’язків із забезпечення рівності прав жінок і чоловіків. Окремі розділи законопроекту містять гарантії у сфері виборчих прав, праці та винагороді за неї, освіті, сфері соціальних послуг та інформації. Нагляд та контроль за виконанням закону пропоновано покласти на Уповноваженого з прав людини.
Важливість та необхідність прийняття закону про гендерну рівність засвідчили парламентські слухання на тему «Становище жінок в Україні: реалії та перспективи», які відбулися 9 червня минулого року. Вимогу до Верховної Ради України з цього приводу було сформульовано у відповідних рекомендаціях.
Підсумовуючи викладене, хочу зазначити, що для вирішення складних соціально-економічних завдань, що стоять сьогодні перед Україною, необхідно активізувати зусилля всього суспільства, і передусім жінок, які становлять більшість населення країни. Досягнення гендерної рівності має відбуватися через двоєдину систему його забезпечення — рівності прав і можливостей. Саме такий шлях відсікає дискримінацію. Рівність прав це — перемога над патріархатом. Рівність можливостей для обох статей в умовах свободи може бути досягнута шляхом реальних заходів з боротьби з дискримінацією та стереотипними поглядами в економіці, політиці і побуті, де жінку розглядають як підлеглу чоловіку. І першочерговим таким заходом бачу прийняття закону про гендерну рівність.
За таких умов українська жінка отримає перспективу рухатися соціальними сходинками, реалізовувати свою кар’єру, йти до нової, європейської, моделі партнерської солідарності чоловіків і жінок у розбудові нашої держави, брати на себе спільну відповідальність за долю і майбутнє України. Переконаний, що Україна вийде на світові критерії визначення та утвердження суспільного прогресу. Гендерна демократія — один із тих аспектів, що забезпечать трансформацію українського суспільства, його вихід на якісно новий рівень забезпечення рівності, розвитку й миру.
