У столичній галереї «Гончарі» на Андріївському узвозі відкрито виставку кримськотатарських художників «Чатир-Даг»
Подія виняткова: перша за роки незалежності така виставка у Спілці майстрів народного мистецтва України відкрилася лише рік тому («ГУ» про це писав). Але якщо ту виставку влаштовували самі татарські художники на чолі з Мамутом Чурлу, то тепер уже директор «Гончарів» Тетяна Андрієнко їх знайшла і запросила. Це той випадок, коли татарин — званий гість. Може тому ця виставка цілісніша і багатша попередньої.
Більшість робіт тут належать Мамуту Чурлу. Він народився у вигнанні, відкрив для себе Крим уже зрілою людиною. І взявся відкривати його світу. Мамут Чурлу за кілька років відродив традиційне кримськотатарське килимове мистецтво. Мамут-ефенді збирає навколо себе молодих однодумців. Поряд на виставці — їхні роботи: витончена кераміка Рустема Скибіна, вишукані гончарні вироби Абдюля Сеїт-Ахметова, іграшки Шаміля Іллясова, карбування Асана Галімова, кизилові тростини Ділявера Зиядінова, килими Ніяри Решатової, Шефіки Баймамбетової і Сабріє Еюпової.
— Мамут-ефенді, наші народи живуть на одній землі 800 років, але з кримськотатарським мистецтвом ми зустрічаємося дуже рідко...
— Говоритимемо про народне мистецтво. Ми сьогодні розвиваємо і одночасно відроджуємо його, адже воно було знищене.
— Тобто ви починаєте з чистого аркуша. Може, це і непогано: ви вільні від вантажу священних оман, від тієї псевдотрадиційної шароварщини, що часто заважає українській культурі.
— Українське народне мистецтво зараз — у пасивній фазі, у фазі збереження. Це природна реакція на культурний геноцид.
— О, шароварщину жодний геноцид не зачепив.
— Так, у фазі консервації глухі кути є, і ви соромитеся цих шароварів, вони занадто у всіх на очах. І ви впадаєте в іншу крайність: доводите, що світова цивілізація починалася в Україні. У нас цього немає.
— Хіба ви не хвалитеся родоводом аж від самого Чингісхана?
— Та ні, від Чингісхана в нас тільки рід ханів Гіреїв, але це як ваші Рюриковичі, котрі з варягів. А якщо брати ширше, ми належимо до середземноморської культури, наша культура виникла з давніх культур таврів, греків, римлян, усе це перемішано. Це могутній сплав. Кримськотатарська культура у своєму розвитку спиралася і на язичеську і на християнську традицію. Але тепер це все у Криму старанно відокремлюється: християнська культура «належить» росіянам, а нам лише мусульманська. При цьому по-справжньому усі взаємозв’язки не вивчаються. Ось у Старому Криму веде розкопки археолог Крамаровський (С.-Петербург), і всі татарські старожитності відвозить, краде, і уряд дозволяє. Адже політика кримського уряду як і раніше спрямована на знищення нашого народу. Щоб народу не було —треба забрати у нього землю, історію і культуру. І ви це бачите: до землі, особливо на Південному березі, і близько нас не підпускають, туди, де у наших будинках живуть інші люди. І історію пишуть так, що з нашої нації створено образ ворога. Уявіть собі шкільний підручник історії України, написаний «переможцями»!
— Уявляю, я таку історію вивчав в українській школі.
— Але і дотепер історія пишеться не як історія сусідства, а історія ворожнечі. Ось, мовляв, татари гнали в рабство українців. Але ж ще до приходу татар ваш князь Володимир займався работоргівлею. В історії не пишуть, що, за нашими релігійними канонами, полоненого через п’ять—сім років повинні були звільнити. Ось звідкіля в Криму цілі села були українські. Іван Сірко туди приходив їх звільняти, а вони не хотіли...
— І він їм голови рубав...
— Ну ось. Козаки 150 разів нападали на Крим, але про це у нас жалісливих пісень не співають.
— А ми про вас співаємо! Виходить, ви нас ігноруєте?
— Я думав про це. Мабуть, наші предки вважали: оскільки війна тоді була обопільною справою, чого тут скаржитися? Але ми вас не ігнорували: Богдана Хмельницького в нашій старій поезії оспівано, і не як ворога, а як гідного воїна. І мелодії наші з вашими схожі. Є багато точок дотику, але ніхто не вивчає цього. Щоправда, зараз, я знаю, одна дівчина з університету пише курсову, порівнює татарську вишивку з українською. Мені якось принесли вишивку: мовляв, це ще наша бабуся вишила чохол для Корану. Я дивлюся — а вишито за давньою полтавською технологією! Вони кажуть: як, адже це наша бабуся! І справді — як? Або ось була виставка українських килимів. Дивлюся, «килим з Поділля» — дуже схожий на наш. Усе це свідчення того, що ми родичі. Ознак спорідненості багато — в музиці, звичаях, мові.
Але повернуся до того, з чого почав: ми собі цю пасивну фазу консервації, збереження, що спостерігається зараз в українському народному мистецтві, ми собі цього дозволити не можемо...
— Чому вам подобається ця фаза консервації, що в ній гарного?
— Ось дивіться: в Карпатах, у Косовому, є училище народних ремесел, є і самі промисли, і музей, і великий оптовий ринок. Там свої проблеми, але все-таки це є, нехай у напівзаконсервованому вигляді. І держава на це гроші дає, і все це в Україні було навіть за радянських часів. У нас немає і цього. Після депортації все зруйновано і не відновлено.
Розумієте, якщо є живе вогнище народного мистецтва, то воно дуже динамічне, відкрите, там немає, як кажете ви, сумовитої шароварщини. Але це в тому разі, якщо є традиції. А в нас вони знищені. І ми, група художників-професіоналів, займаємося народним мистецтвом — тому що ним більше нема кому займатися. Жахливо, але це так.
— Все-таки ця виставка свідчить про великий інтерес до вашого мистецтва. Отже, не все загублено разом з традиціями?
— Але багато що. Візьміть вишивку. Татарська дівчинка з дитинства вчилася вишивати, готувала собі посаг, їй рушників до весілля потрібно було багато, майже двісті...
— І все це складалося в скриню...
— Так, по-нашому «сандик». Усе, як у вас. І це породило величезне багатство орнаментів, стилів. Ці рушники висіли, як і у вас, на стінах, і людина з дитинства вбирала ці орнаменти, ці кольори, цей культурний код. Але тепер усього цього немає.
— У нас цього вже теж немає...
— Так, усі європеїзувалися. Погано інше: кримськотатарська культура в Криму не потрібна. Це послідовна політика. Є там таке хитре поняття — «народи Криму». Як це виглядає? У Сімферополі, в етнографічному музеї, представлено порівну німецьку культуру, чеську, корейську, татарську. Мовляв, різні народи тут живуть, не треба ні на кому особливо акцентувати. Але в усіх тих народів є своя батьківщина, а у нас, крім Криму і України, іншої батьківщини немає. Насправді держава не вважає нас частиною кримської культури. Утім, і Київ, за радянською звичкою, не сприймає нас частиною української культури. У Пирогові, в Музеї народної архітектури і побуту, немає кримськотатарської садиби. У Берліні, в Музеї культури народів Європи — є, а в Києві немає.
— А якщо не покладатися на державу? Чому, наприклад, у Криму не можна купити татарські сувеніри? Адже це не від держави залежить, а від особистої ініціативи.
— Ми лише група професіоналів, наше завдання — відродження народного мистецтва, його прорив у світ. Прорив можливий через високі зразки, а ширвжиток здатен лише спрофанувати традицію. Та й серйозна сувенірна індустрія вимагає умов. Знаєте, у чому різниця між нашим бідним художником і вашим? У тім, що ваш бідний художник усе-таки живе у домі свого діда. А наш часто не може навіть оселитися поряд з домом діда. Його позбавлено середовища. Наші чоловіки рано вмирають, надриваючись на будівництві житла. Їм ніколи і нема де сувеніри майструвати. Слава Аллаху, ми все-таки рухаємося вперед...
Розмову вів Віталій ЖЕЖЕРА.
