Сепаратизм чи федералізм?

Глибше проникнення у проблему змушує нас здійснити хоча б невеликий екскурс в історію формування території країни. Як відомо, в нинішніх державних межах вона не є одвічним етнотериторіальним утворенням. Це результат тривалого державно-адміністративного збирання земель, яке завершилося лише після Другої світової війни. Обидві частини України мають різні історії. У той час, як лісостепова і поліська зони здавна були заселені східними слов’янами, на основі яких урешті-решт сформувався український народ, степова — порівняно пізно (в історичному вимірі) стала Україною. До кінця ХVІІІ ст. її повновладними господарями були тюркомовні кочові народи. Невеличким українським острівцем тут наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. була лише Запорозька Січ.

Освоєння степової зони відбувалося в умовах жорсткої протидії Російській імперії Кримського ханства і його сюзерена Туреччини. Тільки наприкінці ХVІІІ ст. Росія вийшла до Чорного моря і поширила свій суверенітет на Північне Причорномор’я і Крим. Тут були засновані міста і села, які населялися вихідцями з корінних територій імперії, до того ж не лише українських, а й російських. З останніх навіть більшою мірою. З утворенням Радянського Союзу значна частина нових територій півдня, у тому числі й Донбас, ввійшла до адміністративних меж Української РСР. Ще пізніше, згідно з рішенням Верховної Ради СРСР 1954 р., українським став і Крим.

Тож чи доводиться дивуватися, що населення цього регіону, переважно російське за етнічним походженням і культурною належністю, ближче до серця сприйняло програму Віктора Януковича з її орієнтацією на традиційні дружні зв’язки з Росією і Білоруссю, аніж заяви Віктора Ющенка про безальтернативність євроатлантичного вибору України?

Переважно українськими в культурно-історичному розумінні, хоч також аж ніяк не однорідними, здаються лісостеповий і поліський регіони. Тоді як північно-східна Україна від часів Переяславської козацької ради 1654 г. перебувала у складі Російської імперії, а потім і Радянського Союзу, західна — довгі століття жила під державно-політичним протекторатом Польщі, Австро-Угорщини, Румунії, Словаччини. До великої України ці землі були приєднані лише в 1939—1945 рр.

Із сказаного цілком очевидною стає регіональна культурно-історична розмаїтість України. Шістдесят років її існування в сучасних адміністративних і державних межах — термін надто невеликий, щоб відбулася якщо й не уніфікація українського життя, то хоча б максимальне його зближення.

Після набуття державного суверенітету багато говориться про українську ментальність, при цьому ніхто не утруднює себе роздумами про те, що воно таке і чи можна поширити це визначення на всіх українських громадян. На жаль, не можна. Єдиної української ментальності не існує в природі. Коли б це було так, ми не мали б в Україні три православні церкви, греко-католицьку, католицьку, протестантську, а також цілий ряд нетрадиційних конфесій.

По суті, йдеться не лише про релігійно-духовне самовизначення українських громадян, а й про культурно-цивілізаційне. Закономірно, що населення Західної України, католицьке у своїй більшості, тяжіє до країн римо-католицького Заходу, тоді як православні українці Сходу — до Росії та інших країн, що перебувають у лоні візантійсько-православних культурно-історичних традицій. Віруючі інших конфесій мають, відповідно, свої ціннісні орієнтації, котрі також виходять за межі України.

Достатньо складною є й мовна ситуація в Україні. Історично склалося так, що, крім української, в ній здавна широко побутувала російська мова. І проблема тут не так у русифікаторській політиці царської Росії чи Радянського Союзу, на чому неодмінно наголошують націонал-патріоти, як у тому, що в процесі територіального зростання Україна увібрала до себе значні регіони з російським населенням і російською мовою. Навіть за останнім переписом населення етнічними росіянами вважають себе 8,5 млн. осіб. Вони такі само громадяни суверенної України, як і етнічні українці. Тим часом визначення їхньої рідної мови як іноземної, що ми чуємо в заявах багатьох політичних діячів і спостерігаємо в навчальних програмах, ставить під сумнів і їхній громадянський статус. Це невиправдано породжує конфліктну ситуацію. Певні проблеми мають й інші мовні групи українських громадян.

Отже, маємо саме таку об’єктивну реальність, з якою необхідно рахуватися. На жаль, так думають не всі. Останніми роками намітилася тенденція уніфікувати Україну на основі цінностей її західного регіону. Найвиразніше вона виявилася в часи «помаранчевої революції», коли Київ був буквально «окупований» мешканцями провінційних містечок Галичини. Саме їх засоби масової пропаганди, які раптом прозріли і оголосили себе чесними, називали «свідомими» українцями, протиставляючи «несвідомим» жителям півдня і сходу країни.

Спроби південно-східного регіону хоч якось визначитися із своєю регіональною специфікою і своїми інтересами, висловлені його керівниками і широким загалом, були розцінені новою українською владою як вияви сепаратизму. Нещодавно про це недвозначно заявив Президент України В. Ющенко у своєму надто емоційному виступі на представленні голови держадміністрації Донецької області. При цьому він сказав, що ідея сепаратизму належить «хворим людям», які «відповідатимуть перед судом за ту маячню, котру вони принесли в українське суспільство».

Переконаний, що цього не станеться. Насамперед тому, що жодної судової перспективи ця справа мати не може. Адже ні закликів до сепаратизму, ні навіть звичайного обговорення цієї ідеї не було в природі. Президент і його радники (дивно, що серед них є й дипломовані юристи) сплутали тут грішне з праведним. На мітингах і зібраннях громадськості в Донецьку, Луганську, Харкові, Сєверодонецьку й інших містах були цілком здорові люди і говорили про можливу федералізацію України. Але ж вона нічого спільного з сепаратизмом не має. Сепаратизм — це відділення частини від цілого, а федералізм — одна з форм адміністративно-територіального й державно-політичного устрою цього цілого. Вона достатньо поширена у світі. Саме такий устрій у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Німеччині, Швейцарії і багатьох інших країнах. Зрештою, й Україна не цілком унітарна держава, як це записано в Конституції, адже в її складі перебуває Автономна Республіка Крим. Отже, де-факто ми вже маємо елементи федералізму.

До речі, пальма першості в проголошенні цієї ідеї належить не «зрусифікованому» південному сходу України, а саме «національно свідомому» заходу. Ще на зорі нашої суверенності з нею виступив В. Чорновіл, котрий запропонував створити Галицьку Асамблею. Тоді також від цієї ідеї відсахнулися, але вистачило розуму не звинуватити її ініціаторів у сепаратизмі. Тут доречно згадати й ідею двопалатного парламенту України, з обґрунтуванням якої неодноразово виступав колишній президент Леонід Кучма, а також учасники регіональних зібрань. Її основним змістом було представити регіони в законодавчому органі України з тим, щоб можна було повніше враховувати їхні інтереси.

Отже, нічого крамольного в ідеї українського федералізму немає. В перспективі він справді може змінити унітарну форму держави, але дорога до реалізації цього не буде короткою. Мусимо бути свідомі того, що на сучасній адміністративно-територіальній основі України збудувати федеративну систему управління надзвичайно важко. Вона надто подрібнена і не відбиває традицій історичного районування України. Щоб федералізм став економічно й політично рентабельним, необхідно з 26 областей створити 10—11 земель за давнім історичним поділом: Волинь, Галичина, Поділля, Сіверщина, Слобожанщина, Донеччина, Таврія тощо, обрати в них земельні парламенти й уряди і вже на цій основі формувати федеральні законодавчі й виконавчі органи. Кожна з федеральних земель у такому разі була б значною територіальною, економічною й демографічною структурою держави, здатною до оптимальної організації внутрішнього життя. Сильні й самодостатні регіони створили б економічно потужну і процвітаючу Україну.

Відносна віддаленість перспективи федералізації України не означає, що маємо цілком зосередитися на зміцненні унітаризму. Досвід історії, в тому числі й нашої, переконує, що на цьому шляху немає перспектив. Надмірна владно-адміністративна централізація, котра до того ж заснована на абсолютизації цінностей (культурно-історичних, ідеологічних, етнонаціональних, конфесійних), характерних лише для частини суспільства, рано чи пізно призводить до її краху. Значно життєздатнішими виявляються ті форми державності, котрі не тільки не пригнічують регіональну своєрідність, а й є її прямим продовженням. Найміцнішим соціально-економічним фундаментом держави в усі часи було місцеве самоврядування.

Сьогодні, особливо в атмосфері карнавальної ейфорії «помаранчевої революції», котра змела «корумпований» режим Леоніда Кучми і привела до влади «чесних українських патріотів», очолюваних Президентом Віктором Ющенком, ідея федералізму навряд чи матиме підтримку або хоча б зацікавлене її обговорення. Управлінська вертикаль влади, у чому ми могли пересвідчитися уже в перші дні президентства Віктора Ющенка, формується не за принципом народної довіри, а на основі особистої відданості. Власне, так, як це робилось і за президентства Леоніда Кучми, режим якого, як відомо, був названий вождями «помаранчевих» бандитським.

Якою мірою така оцінка, котра одночасно є і самооцінкою, оскільки більшість чільних учасників «помаранчевої революції» також уособлювали той режим, виявиться справедливою, покаже час. Але вже й сьогодні очевидно, що влада, сформована не в результаті народного волевиявлення, а на основі «монаршої» ласки, в принципі не може бути народною. Її чиновники завжди більше перейматимуться ставленням до них свого «роботодавця», аніж населення, якому вони мають служити. Моральні принципи, що їх заявив Віктор Ющенко, начебто покликані гарантувати від корумпування нової влади, але наскільки воля однієї людини здатна протистояти традиційним вадам вітчизняної бюрократії, сказати важко.

Приклади історії не вселяють великого оптимізму. Як відомо, Петро І, який все життя боровся з хабарництвом своїх губернаторів, зокрема й через страту, наприкінці свого правління змушений був констатувати безплідність своїх зусиль.

У автора цих рядків немає підстав сумніватися в тому, що нова влада щиро прагне кращого майбутнього Україні. Адже це, зрештою, і її власне майбутнє. Певне занепокоєння викликають тільки методи досягнення заявлених цілей. Поки що вони здаються надто абсолютистськими. Концепція майбутнього України, розроблена командою Віктора Ющенка, подається нам як єдино правильна. Альтернативні або бодай дещо відмінні бачення українських перспектив, подібні до тих, які обговорювалися в Донецьку, Луганську, Харкові, Сєверодонецьку й інших центрах південного сходу України, оголошуються мало не злочинними. Щось більш далеке від демократії важко собі й уявити. Ні за часів президентства Леоніда Кравчука, ні за урядування Президента Леоніда Кучми такого диктату не було. Чомусь Віктор Ющенко вирішив, що має право говорити від імені всього українського народу, навіть не цікавлячися його думкою. Так, як це було в Брюсселі з заявою Віктора Андрійовича про прагнення України ввійти до Євроатлантичного альянсу. І це через місяць після інавгурації, а що буде через п’ять років?

І ще одне. Нова влада не досягне бажаних результатів, якщо не зрозуміє, що Україна має бути такою, якою стала в процесі тривалої еволюції. Будь-які намагання уніфікувати її на основі культурно-історичних цінностей одного з регіонів нічого, крім шкоди, їй не принесуть. Про злагоду в нашому спільному українському домі в такому разі можна буде лише мріяти.