Ми так звикли до цих брудних, жалюгідних людей, яких називають бомжами, що вже й не помічаємо їхньої присутності. А запитайте-но якого керівника міста чи району, скільки бездомних на його території, і він не назве точної цифри. Та не тому, що керівникові немає до цього діла — проблема людей без певного місця проживання достатньо не досліджується ані в масштабах держави, ані в масштабах регіонів.

Дорога до бездомного — це дорога до дому

Ще в 1998 році в Україні вперше було проведено акцію, під час якої серед бездомних проводили санепідемогляд. Результати обстеження більш ніж невеселі: 5% були носіями ВІЛ-інфекції, 12% мали туберкульоз у відкритій формі, 60% страждали на інфекційні, венеричні та шкірні захворювання. Торік аналогічні дослідження було проведено в Луганську.

Мабуть, єдиною організацією в місті, котра предметно вивчає проблеми бездомних людей, можна назвати військово-патріотичне об’єднання «Каскад». І хоча така робота не відповідає профілю організації, основні напрямки діяльності якої — насамперед патріотичне виховання молоді, профілактика правопорушень, підготовка молоді до служби в армії, пошук тих, хто пропав під час Великої Вітчизняної війни та інше. Але «Каскад» очолюють небайдужі люди, і вони підтримали ініціативу одеситів «Дорога до дому», ставши учасниками проекту з розв’язання проблем бездомних. Почали з обліку і зрозуміли, яка то важка робота. Не всі йдуть на контакт і бажають щось змінити у своєму житті, хоча б підлікуватися. Дослідження показали, що із 150 осіб 78% — чоловіки, 22% — жінки, причому 33,3% обстежених перебувають у працездатному віці — від 20 до 40 років. 14,7% — діти і люди похилого віку. Головне питання: чому вони змушені жити в підвалах? Причин безліч, але це — тема окремої розмови, котра стосується соціальних проблем цілої країни. Луганський міськвиконком почав приділяти увагу їх розв’язанню, допомагати «Каскаду», і вже є перші результати.

«Братця, мене порахували!»

Останнім часом у Луганську з’явився центр обліку бездомних. Щоправда, таку реєстрацію проводять на вулиці, у місцях локального скупчення бомжів, оскільки центр поки що не має спеціального приміщення. Людей фотографують, анкетують, опитують на предмет лікування і за бажання відправляють у лікарню. Міська влада посприяла тому, щоб такі люди мали в медичних установах безплатне лікування й догляд. Зареєстрованих у центрі обліку в обов’язковому порядку перевіряють у шкірвендиспансері і туберкульозному центрі. Зараз розглядають питання про те, щоб кожний, що став на облік, отримав посвідчення особи. Для більшості людей наявність такого документа — дуже важливий момент, адже це дає їм право відчувати себе громадянином України.

До речі, під час президентських виборів керівник «Каскаду» Олександр Гізай та його колеги привели на виборчі дільниці десятки бездомних, які мали паспорти. Для людей це була хвилююча і пам’ятна подія. Як з’ясувалося, дехто голосував уперше в житті, хоча досягнув 30-35-річного віку. Вони з подивом довідалися, що, незважаючи на свій, як багато хто вважає, ганебний статус, вони мають такі само конституційні права, як і інші луганчани. І те, що на них у такий спосіб звернули увагу, люди сприймали як добрий знак надії на можливість повернутися до нормального життя.

«Родити буду в підвалі»

Однак повернутися до нормального життя можуть не всі. Тих, хто на вулиці більш як десять років, чесно кажучи, перевиховати вже майже неможливо. Переломити їхню свідомість не вдається. Бомжів зі «стажем» 2-3 роки ще можна повернути з підвалу, аби їхнє бажання. Але, на жаль, прагнення знайти нормальні умови життя, роботу, родину в бомжів згодом притупляється. Випадки, коли люди ідуть з підвалів з власної волі, одиничні. Молоді жінки навіть родити вважають за краще в умовах підземелля. Одну, щоправда, умовили, завезли до пологового будинку, та за кілька днів матуся втекла з дитям із лікарні в ті антисанітарні умови, до яких звикла.

— Дуже прикро, — каже Олександр Гізай, — що серед бомжів ми зустріли «афганців». Ці люди пройшли таку важку школу виживання! А тут зламалися... Ми знаємо, що багато чоловіків приховують свою причетність до афганської війни, соромляться.

Ще один крок назустріч

Допомагати легко тому, хто сам хоче змінити ситуацію, в якій опинився. Саме такі люди і знаходяться в полі уваги Олександра Гізая та його колег. Але тих, хто вибрався з підвалу, став працювати і жити нормально, зовсім мало. Сьогодні в Луганську думають про створення нічліжки для бездомних, пунктів обробки і дезінфекції одягу, медичного обстеження, соціального центру, юридичної консультації. У «Каскад» уже дзвонять багато бездомних, просять поради: як захиститися, відстояти своє право в тому чи іншому випадку?

Працівники об’єднання налагоджують зв’язок з міським центром зайнятості, за допомогою якого можна працевлаштувати бездомних і, в разі потреби, підтвердити їхню робочу кваліфікацію, втрачену за час бродяжництва. Чи то одержати нову спеціальність, маючи при цьому стипендію, а згодом — робоче місце і ліжко в гуртожитку. Усе це має бути зроблене. Але без допомоги влади, громадськості тут не обійтися. Недавно пройшли парламентські слухання, на яких обговорювалися проблеми бездомності в Україні. Будемо вважати, що крига скресла.

 

Луганськ.