Роздуми про жіночу долю в Україні
У своїй багаторічній напруженій політичній діяльності мені доводиться зустрічатися з тисячами людей у різних регіонах нашої держави. І в мою пам’ять назавжди вкарбувалися тисячі облич, тисячі очей.
Та особливо чітко запам’яталися натруджені, почорнілі від тяжкої праці жіночі руки. А хіба можна без болю згадувати очі наших матерів і бабусь, сестер і дочок? Скільки в них невимовного горя і відчаю! А ще — надії. Кожна з них могла б спитати: «За що?»
За що в мирний час доводиться терпіти поневіряння, зазнавати нестатків і принижень, пробиватися до бездушних чиновників, вимагаючи для себе і своїх дітей гідного життя? Адже скільки всього вже пережив наш народ у минулому! Одна війна чого варта! А тепер нові випробування на виживання. «Незалежна» держава «віддячує» за нелегку працю мізерними зарплатами і принизливими пенсіями.
І я не можу забути гірких сліз багатодітної матері, в квартирі якої відключили газ і електрику за невчасну оплату, а тепер ще й погрожують виселити на вулицю. А з чого ж платити? Де взяти грошей? Чоловік, який чесно відпрацював усе життя на країну, нині приносить додому жалюгідні копійки...
А ось колишня знатна доярка. У минулому — відомий на всю країну передовик, авторитетна, всіма шанована людина. Нині ж цинічно забута владою в пустій, холодній і дірявій хатині, ледве перебивається з хліба на воду.
Згадується ще молода, вродлива, але вже виснажена життям і працею жінка. П’ятнадцять років тому вона брала участь в організованій Рухом студентській голодовці у Києві, а торішньої осені — у так званій помаранчевій революції. Сьогодні вона зайнята розв’язанням зовсім інших, але дуже важливих, дуже болючих для неї проблем: як вижити, чим прогодувати сім’ю на свою досить скромну зарплату (чоловік узагалі втратив роботу), яке майбутнє чекає її малолітнього сина? Вже не раз вона питала сама себе: «Невже я голодувала, невже я мерзла на Майдані тільки для того, щоб жити надголодь і в холоді зараз?»
В одному вірші Євгена Євтушенка є такий хвилюючий рядок: «З жінок починається народ». Мабуть, точніше не скажеш...
Так, кожна людина з’являється на світ від мами. І з перших хвилин малюк бачить і на все життя запам’ятовує найдорожче, найкрасивіше і наймиліше для нього матусине обличчя, чує і назавжди запам’ятовує рідний мамин голос, зворушливу мамину пісню. Спокійно і затишно йому на дбайливих материнських руках.
Мама — це перша батьківщина кожного громадянина. З молоком матері передається нам любов до рідної землі, до рідного народу, до великої Батьківщини. Із щирим материнським благословенням, із материнським рушником-вишиванкою на щастя, на долю вирушаємо у нелегку дорогу великого життя. І завжди мати жде додому сина.
Тому таке природне злиття у нашому розумі й серцях двох вічних понять «мати» і «Батьківщина» в одне, дороге і священне для кожного з нас — «Батьківщина-мати». Ось чому знаменитий плакат «Батьківщина-мати кличе!» в грізні роки Великої Вітчизняної війни справляв таке велике емоційне враження, бо торкався найвразливіших струн душі.
Справді, з жінок починається народ! Жінки — це берегині сімейного вогнища, тепла і спокою в домі. Без перебільшення можна сказати, що саме жінки-матері, пройшовши через складні випробування століть, сформували і зберегли нашу націю, менталітет, традиції, православну християнську мораль, нашу мову, пісні, вишиванки... Так що ніколи не буде переводу славному українському роду!
Ще донедавна, у радянські часи, жінка-матір, жінка-трудівниця оспівувалася в піснях, звеличувалась у книгах і фільмах. Наприклад, мені ще з шкільних років глибоко в душу запали прекрасні слова Максима Горького: «Прославим женщину-мать, чьей грудью вскормлен мир, чья любовь не знает преград. Все прекрасное в человеке от лучей солнца и молока матери. Вот что насыщает нас любовью к женщине».
А тепер телебачення і газети майже цілодобово, аж захлинаючись, навперебій розповідають про абсолютно інших жінок — про якісь секс-символи, топ-моделі, рок-співачок, про малолітніх злочинниць і навіть повій. Дійшло до того, що жіноча краса стала дешевим рекламним, і не тільки рекламним, товаром.
«Ласкаві мамині руки», «лагідна бабусина доброта», «любов дитини до мами» — ці поняття залишилися хіба що на протертих сторінках дитячих книг радянської епохи. Таких у дитячих садках сьогодні вже не читають. Втім, немає вже й більшості дитячих садків. Там тепер нахабно розташувалися комерційні структури, казино, а нерідко і справжні борделі.
Серце обливається кров’ю, коли читаєш сухі рядки офіційної статистики, яка свідчить, що понад 150 тисяч дітей стали безпритульними.
А це означає, що їм ніде жити і ніщо їсти, що вони не вчаться, а жебракують, курять, вживають алкоголь і наркотики, тобто фактично вже стали на злочинний шлях. І ще одне сумне порівняння: сьогодні у нас дітей-сиріт більше, ніж після Великої Вітчизняної війни. Збільшується кількість дітей-інвалідів, розумово відсталих.
Та й бути «просто мамою» нині стало несучасно, більш того — дуже дорого. У результаті так званих радикальних ринкових реформ у наші оселі прийшли бідність і хвороби. Далеко не кожна сім’я нині зважиться на народження не те щоб двох-трьох, а навіть і однієї дитини. В Україні склалася така демографічна ситуація, що смертність переважає народжуваність. Причому перш за все різко зростає дитяча смертність. А хіба може бути щось страшніше горя матері, коли у неї на руках помирає її кровиночка, а вона не в змозі її врятувати, бо немає грошей на лікування і дорогі ліки.
Особливо критичне становище склалося на селі, яке справедливо вважається колискою України. За останніми даними, у сільській місцевості на тисячу чоловік народжуваність становить 11,6 чоловіка, а в кожному четвертому селі діти взагалі не народжуються. Це катастрофічно підриває генетичний фонд нації. Адже селянство не тільки забезпечує і відтворює сільське населення, а й поповнює наші великі і малі міста.
І, хоч як прикро це констатувати, за чотирнадцять років незалежності населення України скоротилося на 5 мільйонів чоловік, з 52 до 47 мільйонів. На жаль, ця негативна тенденція тільки посилюється: щороку вмирає на 350—400 тисяч чоловік більше, ніж народжується. А в минулому 2004 році кількість померлих перевищила кількість народжених майже вдвічі, коефіцієнт природного приросту населення становив мінус 7,0.
Комуністи вже не раз заявляли про свою серйозну стурбованість демографічною ситуацією в державі. Адже якщо так триватиме й надалі, то через якихось 50 років населення нашої країни уполовиниться. Вже зараз ООН визнала Україну вимираючою державою.
А хіба можна забути, що в радянські часи держава робила все для того, щоб жінка-матір могла ростити дітей і спокійно працювати? Радянська держава, суспільство вважали материнство найбільшою, найвищою цінністю, намагалися зробити все можливе для стимулювання народжуваності, брали на себе значну частину турбот про дітей, які по праву вважалися єдиним привілейованим класом.
Сімейна політика будувалася за допомогою цілої системи соціальних гарантій з охорони материнства та дитинства. Це і безплатна медична допомога, і гарантована освіта, й інші конкретні та дієві заходи. Згадаймо, скільки дітей щороку оздоровлювалося за державний рахунок у піонерських таборах, будинках відпочинку, дитячих санаторіях і профілакторіях! Скільки з них безплатно займалися в спортивних секціях, на станціях юних техніків, юних туристів, у гуртках юннатів, вчилися музиці, танцям, співу, малюванню... Згадаймо і те, що ціни на дитячі товари були значно нижчі від їх собівартості (це компенсувалося підвищеними цінами на алкогольну продукцію, ювелірні вироби, автомобілі та інші предмети розкоші).
Згадаймо, як суворо дотримувались законодавчі гарантії тих років: заборонялося звільняти з роботи вагітних жінок і жінок, які мали дітей віком до трьох років. Передбачалося їх обов’язкове працевлаштування у разі ліквідації підприємства. Не дозволялася праця жінок на шкідливих роботах. Не можна було залучати матерів до наднормових робіт, до робіт у вихідні дні, а також у нічні зміни. Багатодітним матерям та матерям-одиначкам надавалася вагома матеріальна допомога.
Так, у радянські часи всі ми по праву пишалися своєю країною і своїм трудом, отримували нормальну, достатню зарплату. Ми їли і вдягалися як люди, а тепер тільки доношуємо та доїдаємо...
На жаль, нинішні правителі згадують про жінок тільки 8 Березня, а також як про електорат у ході чергової виборчої кампанії. А в повсякденному житті, особливо в економічному плані і передусім на ринку праці, все не так просто, а точніше — відбувається за цинічним принципом: врятування потопаючих — справа самих потопаючих. Тепер на підприємствах у першу чергу скорочують жінок. Серед безробітних їх уже 80 відсотків. Праця жінок оплачується на 30-40 відсотків нижче, ніж аналогічна праця чоловіків.
Наші багатостраждальні жінки у цей скрутний час витримують подвійне, а нерідко і потрійне навантаження — на роботі і вдома, кожен день турбуються про те, чим нагодувати, в що одягнути своїх дітей. Прикро, але факт: прикрасою жінок у селі стали сапки, а в місті — сумнозвісні «кравчучки» і «кучмовози» (саме так увійшли в історію недоброї пам’яті колишні президенти).
І якщо жінки Західної Європи у свої 60-70 років активно подорожують світом, то наших чекає подорож хіба що в інший, потойбічний світ. Правда, наші молоді жіночки й дівчата також подорожують — у пошуках хліба й заробітку вони змушені виїжджати на чужину, влаштовуватись на найважчу і найнепрестижнішу роботу, з болем залишаючи свої сім’ї, чоловіків і дітей, старих батьків. Тим самим вони рятують себе, рятують свої сім’ї як тільки можуть.
Подумайте: п’ять мільйонів наших жінок у вимушеній трудовій еміграції. Майже півмільйона найкрасивіших у світі українських жінок і дівчат просто продані в сексуальне рабство. І ніхто за цей жахливий злочин поки що не покараний.
Дорогі жінки! Я звертаюся сьогодні до вас, щоб запевнити, що ми, комуністи, постійно думаємо про вас, розуміємо вашу одвічну, можна сказати, навіть історичну значущість і незамінність у житті суспільства. Ми просимо вибачення, що не змогли вас надійно захистити, не зуміли зробити все, на що ви по праву заслуговуєте.
Звичайно, ви гідні кращої долі і ми будемо намагатися, як тільки можемо, допомагати вам, і далі будемо рішуче боротися за те, щоб жінка-мати, жінка-трудівниця стала справді головною людиною в нашому суспільстві, як це було у недавні радянські часи, коли в основу соціальної політики держави було покладено турботу про сім’ю, жінок і дітей.
Згадаймо, у смертельно небезпечні воєнні часи Президія Верховної Ради СРСР своїм указом від 8 червня 1944 року запровадила почесне звання «Мати-героїня» з врученням однойменного ордена. Після проголошення незалежності України це звання новою владою було скасоване, як і багато інших відзнак.
І тільки у травні 2004 року депутатській фракції комуністів у Верховній Раді України вдалося добитись відновлення почесного звання «Мати-героїня» для матерів, які виховали п’ятьох і більше дітей незалежно від того, народили вони їх чи всиновили в установленому законом порядку. Звичайно, встановлення високого звання — це тільки перший крок, необхідна конкретна і вагома соціальна підтримка багатодітних сімей з боку держави.
Нам, депутатам-комуністам, вдалося не допустити збільшення порогу пенсійного віку для жінок на 5 років, тобто встановлення для них виходу на пенсію у 60 років (саме на цьому так завзято наполягали урядовці ще у 2000-2001 роках).
Значний резонанс у суспільстві викликала організована комуністами всеукраїнська акція протесту «Поверніть наших дітей з Іраку!» Адже хто хоче, щоб його діти воювали на чужих війнах, своєю кров’ю розплачуючись за авантюри чергового тимчасового уряду? І хіба є в світі такі гроші, такі багатства, які б замінили матері сина, дружинам і нареченим їхніх суджених, а дітям — батьків?
Ми, депутати-комуністи, при кожній можливості порушували питання про виведення українського військового контингенту з Іраку, вносили відповідні законопроекти на розгляд Верховної Ради. Нарешті політичне рішення вже прийнято, але поки що чомусь не виконується. У той же час ряд країн уже відкликали свої військові підрозділи, так що невдовзі в Іраку залишаться тільки американські й українські солдати. Україна тим самим наражається на небезпеку міжнародного тероризму.
Сьогодні я ще раз категорично заявляю, що необхідно негайно відкликати наших хлопців з Іраку й усіх інших гарячих точок планети. Необхідно негайно повернути матері сина, повернути дружині — чоловіка, повернути дітям — батька!
А хіба нормально, що представниці прекрасної статі, а це більше половини українського суспільства, практично відсторонені від реального впливу на політичне і ділове життя? Переконаний, що від вас, дорогі наші жінки, залежить дуже багато, адже ви складаєте більше половини виборців, тобто ви спроможні самостійно, конституційним шляхом змінити у своїх інтересах систему політичної влади у державі. І я звертаюся до вас, дорогі жінки: мовчки терпіти і чекати якихось позитивних змін — це означає зрадити наше минуле, це означає позбавити щасливого майбутнього наших дітей і онуків.
Не можна далі жити зі сльозами на очах!
Комуністична партія України, її депутатська фракція у Верховній Раді пропонують принципово нову гендерну і сімейну політику. В її основу покладається не просто юридична рівність прав жінок і чоловіків, а рівність громадських прав, тобто створення жінкам реальних умов для їх самореалізації в політиці, бізнесовій діяльності, громадському житті, зокрема — щоб їх самореалізації як особистості жодним чином не перешкоджало материнство. Більше того, вважаємо за необхідне забезпечити жінкам навіть певні преференції, особливо на перших порах.
Всіма цими життєво важливими питаннями активно і предметно займається Всеукраїнський союз жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України», створений з ініціативи та підтримки Компартії і очолюваний членом Президії ЦК КПУ, народним депутатом, авторитетною серед широкого загалу Катериною Самойлик.
Я глибоко вірю в те, що прийде час, коли жіноче покликання втілиться у всій повноті, коли наші прекрасні жінки здобудуть досі не бачений блиск і вплив, коли у наших оселях завжди будуть добробут і злагода, дитячий сміх, радість і щастя, коли нарешті збудуться пророчі слова великого Тараса Шевченка: «І буде син, і буде мати...» І буде правда на землі! Заради цього і будемо боротися!
Сьогодні я від усієї душі поздоровляю всіх жінок України з їхнім традиційним святом, бажаю кожній з них радості, сімейного щастя, успіхів у житті, хорошого весняного настрою. Хай мир, злагода і добробут завжди будуть у кожній Вашій родині, у кожній Вашій домівці, дорогі і любі наші жінки!
Зі щирою повагою — Петро СИМОНЕНКО.
