З виступу Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на розширеному засіданні колегії Державної судової адміністрації за участю Президії Верховного Суду України та Ради суддів України
Шановна президіє, шановні учасники наради!
Хотів би почати свій виступ з констатації — нині розпочалася відверта боротьба за суди. Це добре видно на прикладі того, як прагнуть мати своїх суддів у Конституційному Суді. Завтра це перекинеться на Верховний, потім — на інші суди.
Говорити нам, очевидно, треба про те, як вибудувати таку систему, щоб у нас не було абсурдів. Перший абсурд — це абсолютна незалежність гілок влади одна від одної, кожна діє паралельно, перетинаючись періодично, і, як правило, на барикадах.
Друге. Нам треба позбутися того, що називаємо підлеглістю.
Враховуючи те, що ми робимо одну спільну справу, то вочевидь принципові питання потрібно узгоджувати, консультуватися і виробляти спільну державну лінію, державну позицію.
А тому необхідно говорити про те, як вибудувати таку систему — політичну, правову — яка забезпечувала б дальший поступ України.
Потрібно говорити про політичну і правову культуру.
Чому про це кажу? Тому що ми звикли жити з чистого аркуша паперу і водночас сприймаємо все, що відбувається, як тимчасовість. Закони, як правило, пишемо під себе. Можливо, через те, що у мене немає великого досвіду парламентської діяльності, то це одразу впадає в око. На мою думку, з приходом нових людей до влади слід буде очікувати десятки пропозицій щодо внесення змін до чинного законодавства. Кожен думає, як підігнати законодавчу базу під своє бачення. Іноді це виглядає абсурдом.
Минулий рік не тільки приніс нам важливі зміни в державі і суспільстві, а й створив реальні передумови для здійснення сподівань людей на право жити в країні, де панують демократія, закон і справедливість. Ми ці слова вже всі вивчили — потрібно тепер наповнити їх реальним змістом.
Могутнім сплеском енергії народу зламано стереотипи засад організації нашого життя. Хочеться сподіватися, що і подолано систему тотального приниження людини, зневажання її прав і свобод.
Отже, нам необхідно зробити найголовніше і найважливіше — подолати упередженість до суду. Суд не каральний орган, а інститут справедливості, відстоювання прав і свобод людини і громадянина. Чому я про це кажу? Тому що у нас існує страх перед судом, судовою системою і самим приміщенням суду.
Проте я добре розумію і, гадаю, що ви мене в цьому підтримаєте, шановні колеги, суди і судді живуть і діють у реальних умовах, у реальному суспільстві. А жити у суспільстві і бути незалежним від цього суспільства практично неможливо, хоча нам цього хочеться, особливо суддям. Нам потрібно будувати разом, і про це треба говорити, цивілізоване суспільство, ще раз хотів би наголосити — цивілізоване суспільство.
Але чи все залежало від суддів, які на собі відчували величезний суспільний, груповий та індивідуальний тиск, маючи вкрай мізерне фінансування, непомірне навантаження судовими справами за відсутності належного забезпечення робочих місць і приміщень публічного судового процесу?
Ця справа надзвичайно важлива і її не можна віддавати на відкуп окремим людям чи групам. Зокрема, це стосується реформи територіально-адміністративного устрою. Не можна допустити, щоб реорганізаційна сверблячка взяла гору, не допустити, якщо хочете, системної дурості.
Треба налагодити нормальне функціонування українського суспільства, а потім робити все інше.
У цьому зв’язку хотів би наголосити, що ситуація в судовій системі вимагає від законодавчої і виконавчої влади визнати свої зобов’язання щодо створення умов для ефективної судової діяльності, яка могла б ефективно захищати інтереси людини.
Нам нині потрібно визначити пріоритети. Очевидно, мають рацію і Президент, і Прем’єр-міністр України, коли стоять на позиції, що треба знайти і вхопитися за ті ланки, які дадуть можливість витягати увесь ланцюг проблем. Але якщо подивитися на наше життя, то всі ланки треба тягти одразу. А ви розумієте, що це практично неможливо. Отже, із серії пріоритетів нам треба визначити найголовніші. Вважаю, що до таких пріоритетів слід віднести, зокрема, суди, судову систему. Хоч як парадоксально це звучить, але коли судову гілку розглядають як структуру на підхваті, то, мабуть, потрібно звернути увагу насамперед на цю проблему і на створення необхідних умов для судової системи.
Масове намагання ощасливити весь український народ, особливо під час передвиборної кампанії, призвело до того, що ми відчуваємо величезне напруження із реалізацією соціальних програм. А відтак Президенту разом з урядом і парламентом треба докорінно переглядати бюджет у плані знаходження додаткових джерел їх фінансування. Щоб надії і віру людей підкріпити економічними реаліями, нам сьогодні потрібно знайти кошти для наповнення Державного бюджету, а це астрономічні цифри.
У парламенті добре розуміють, що найважливішою гарантією самостійності суду і незалежності суддів є достатнє їх фінансове забезпечення, що передбачено статтею 14 Закону України «Про судоустрій України».
Хотів би, шановні колеги, звернути увагу на те, що Державним бюджетом на 2005 рік асигнування на потреби судової влади збільшено з 594,2 мільйона до 746 мільйонів гривень. Передбачено понад 20 мільйонів гривень на фінансове забезпечення правосуддя адміністративними судами. Верховному Суду України виділено коштів утричі більше, тобто 150,5 мільйона гривень. Це, звичайно, мало, але давайте подивимося, що пропонував попередній уряд і що реально зафіксовано у бюджеті. Ви побачите, що збільшення відбулося завдяки зусиллям Верховної Ради і її профільних комітетів. Але я переконаний, що мову треба вести не про бюджетні показники, а реальне платіжне забезпечення. Реальність сьогодні така, що суди в Україні перетворено на жебрацькі контори, які змушені клянчити кошти на ремонт приміщень, на канцелярські товари, на опалювання, телефонний зв’язок і навіть на конверти та інші потреби.
Виникає запитання: чому жорсткий дефіцит бюджету передусім зачіпає саме судову владу, яка щорічно недоотримує від виконавчої влади майже третину передбачених Державним бюджетом коштів? У 2004 році фінансові потреби судів було забезпечено лише на 47 відсотків.
Треба віддати належне Конституційному Суду України, який двічі визнавав неконституційними норми поточних законів про Держбюджет щодо надання пільг суддям і наголошував, що скорочення фінансування у зв’язку з невизнанням суддівських доплат обмежує не тільки організацію судової діяльності, а й доступність громадян до правосуддя.
Вихід із такого становища може дати невідкладне прийняття доопрацьованого спільно з суддівським корпусом закону про порядок фінансування судової влади. Це вже давній проект, він внесений до парламенту ще у жовтні 2003 року. Цим спеціальним законом слід докорінно змінити платіжну систему для судів, коли необхідно спочатку укладати угоди на придбання товарів і послуг, а розпорядники виділяють кошти при наявності бюджетного зобов’язання для платежу. Настав час виявити повну довіру до судів усіх рівнів, надати їм можливість мати власні бюджетні рахунки у банківських установах і безпосередньо отримувати кошти на узгоджені потреби. А це означає радикально змінити парламентом статтю 48 Бюджетного кодексу.
Взагалі я вважаю, що нам потрібно докорінним чином переглянути Бюджетний кодекс і прийняти його в новій редакції. Чинний Бюджетний кодекс — це документ для авторитарного режиму, коли все залежить від центру, коли потрібно їхати і випрошувати дотації і таке інше. Діє принцип: можу дати, а можу й не дати. Все залежить від того, яке ставлення до тієї чи іншої території, до того чи іншого керівника.
На превеликий жаль, ситуація складається таким чином, що Верховна Рада змушена брати те, що пропонують, маю на увазі в плані розрахунків бюджету, або взагалі не приймати нічого. І ми живемо за принципом, що краще мати поганий бюджет, ніж не мати ніякого. Так і вчинили в минулому, 2004, році. Була дилема, були гострі, палкі дискусії, що ж робити. Але оскільки соціальні призначення припадали якраз на друге півріччя 2004 року, потрібно було прийняти закон, бо дія Бюджетного кодексу щодо виплат та розрахунків попереднього року тут явно не спрацьовувала. Це могло призвести до соціального вибуху в суспільстві. По суті справи, ми виходили із політичної ситуації, фактично приймаючи політичне, а не прагматичне, економічне рішення. Вважаю, що нам спільно з урядом слід узагалі переглянути практику формування бюджету.
Друга проблема — це проблема законодавчої бази. Ми тут явно відстаємо, Верховна Рада — величезний боржник. Чуємо постійні заклики до співпраці щодо напрацювання необхідних законодавчих актів, але динамічному законодавчому процесу щось постійно заважає. Повинен сказати, та й ви також є свідками, що у нас з 2002 року в парламентській діяльності переважали політичні моменти, переважало з’ясовування політичних стосунків. Ми створювали прецеденти протистояння, потім успішно їх долали. Але хотів би зазначити, що саме у листопаді-грудні минулого року ми засвідчили, що в Україні є парламент. І я хотів би, щоб цей парламент залишився українським парламентом, щоб не було жодних потуг і спроб підпорядкувати його чи то Президенту, чи то уряду. Знову з’являється нетерплячка, що комусь потрібно щось перебудовувати або перепідпорядковувати.
Я є категоричним противником цього, хоч і надзвичайно сильно від цього потерпаю. Але, думаю, що потрібно, врешті-решт, називати речі своїми іменами.
Якщо говорити про те, що заважало приймати нам необхідні закони, то, найперше, це подолання нескінченних вето. У нас також ця процедура не відпрацьована, єдиного підходу до з’ясування проблемних моментів не існує. Очевидно, їх потрібно напрацьовувати. А також визначення міністерствами і відомствами пріоритетних законів, які має приймати парламент. Тут знову-таки своє бачення, особисте або політичне.
Сьогодні в законодавчому портфелі профільних правових комітетів Верховної Ради налічується майже 150 законопроектів, але розгляд і прийняття їх просувається вкрай повільно. Маю надію, що після цього засідання ми домовимося, що, очевидно, варто створити спільну робочу групу і визначити кілька пленарних тижнів для розгляду всіх необхідних законів, які мають безпосереднє відношення до діяльності судової системи. І треба прийняти ті рішення, які треба прийняти, бо з 1 січня вже мав би діяти новий Цивільний процесуальний кодекс України, але досі остаточно не підготовлено Адміністративний процесуальний кодекс. Це означає, що не може функціонувати і система адміністративних судів, а обрані судді Вищого адміністративного суду навіть не мають робочих місць і свого приміщення. Потрібно всім підключитися і розмовляти з усіма, від кого це залежить, щоб зрушити цю проблему з мертвої точки.
Проблема ускладнюється, шановні колеги, ще й тим, що ми вже сьогодні намагаємося уніфікувати наше законодавство з європейськими нормами і вимогами. А відтак ключові закони направляємо для експертизи у відповідні європейські інституції. Ви прекрасно розумієте, що це вимагає тривалого часу, значних зусиль: переклад і адаптація нашого законодавства, розгляд там, повернення назад, знову опрацювання неузгоджених моментів. Але, на мою думку, це потрібно робити, щоб потім двічі не переробляти.
Понад 100 необхідних для судової системи законопроектів по два-три роки не можуть потрапити до сесійної зали, в тому числі і з цих причин. Така доля спіткала проекти Кодексу судової влади, зініційованого народним депутатом України М. Катеринчуком, закону про етику професійної діяльності судді — автор М. Добкін, нового Господарського процесуального кодексу і багато інших.
Наголошуючи на необхідності створення сьогодні якісно нової законодавчої бази для ефективного правосуддя, ми сподіваємось на плідну співпрацю з урядом, Верховним Судом України, спеціалізованими судами на цьому пріоритетному напрямі.
Переконаний, що наш парламент не буде працювати в політичному режимі, як це відбувалося під час передвиборної кампанії. Принаймні до початку нових передвиборних перегонів, коли знову з’явиться нестримне бажання ощасливити український народ. Думаю, що саме така робота дасть нам можливість прийняти всі ті необхідні рішення, які сьогодні на часі.
Безумовно, позитивний вплив на організацію судової влади справив Закон про судоустрій України. Але сьогодні потрібно проаналізувати практику реалізації цього закону, оскільки небезпідставно лунають пропозиції самих суддів змінити у цьому законі організацію державного управління забезпеченням судів, підпорядкувавши судову адміністрацію безпосередньо Верховному Суду України, а також передати до його відання академію суддів та інститути підготовки професійних суддів. Щодо останнього — академії суддів — висловлювалося багато пропозицій. На мою думку, потрібно взагалі сьогодні говорити про систему формування суддівського корпусу, а не просто про академію, бо кожен тягне ковдру на себе.
Щодо власне забезпечення судів, то варто визначитися і прийняти необхідні рішення, відповідні рекомендації для Верховної Ради України, бо проблема існує. Коли ми кажемо про модернізацію нашої влади, яка має бути публічною, про посилення судового контролю за діяльністю влади на всіх рівнях, то, очевидно, судова система не може залежати від якоїсь гілки влади.
Вона є складовою адміністративного судочинства, яке повинно супроводжуватися налагодженням ефективного механізму вертикального розгляду на всіх рівнях державного управління конфліктів між держслужбовцями або владою на місцях і громадянами. Чомусь поки що ніхто не звертає на це уваги. Тому беззаконня, нехтування правами і свободами громадян в місцевих органах влади, різного роду державних інспекціях, управліннях, відділах, органах місцевого самоврядування проходить безкарно і набуло загрозливого характеру. То як за таких умов боротися з корупцією, про що ми сьогодні багато говоримо, у сфері державного управління?
Позасудовий порядок розгляду і вирішення скарг громадян, притягнення до відповідальності чиновників, особливо за симптомів страшної державної хвороби — корупції — на рівні обласних структур, міністерств та відомств практично відсутній. Недовіра до чинних владних структур спричинила численні звернення громадян до місцевих судів, але судді перевантажені цими справами, оскільки відсутня обов’язкова процедура досудового врегулювання адміністративного спору.
У нас складається парадоксальна ситуація. Коли ми говоримо про корупцію, я згадую 1994 рік: тоді теж починали боротися з корупцією, кампанія така була проведена. Навіть була матеріалізована чи реалізована ідея набрати випускників-курсантів військових училищ і направити їх в правоохоронну систему. Вони, мовляв, не заражені бацилами корупції і працюватимуть на державу. Тобто зламали систему, яка була. А що натомість? Тому тут проблема існує, але підхід до її розв’язання повинен бути продуманий і виважений. Бо виходить так, що головними корупціонерами в Україні, виявляється, є голови сільських рад, яких нікому захищати.
Покладаючи великі сподівання на незалежну і самостійну судову владу, суспільство вже більш критично ставиться до судової системи. Це пояснюється не тільки складністю судових процедур, довготривалістю розгляду цивільних і господарських справ, а й численними випадками перевищення суддівських повноважень. Ви про них знаєте, ви їх обговорюєте, тому немає потреби мені на цьому зупинятися. Але хотів би сказати, що й до Верховної Ради України надходить багато звернень і скарг, хоч ми не можемо розв’язувати судові конфлікти. Я можу лише сказати, що тільки 2004 року ми отримали понад чотири тисячі звернень, які безпосередньо стосуються оскарження рішень, які були винесені щодо тих чи інших людей.
Шановні колеги. Я хотів би сказати, що у нас багато підстав говорити про налагодження тісної ефективної взаємодії на рівні державної влади в Україні і розв’язання тих проблем, перед якими сьогодні опинилася Україна.
Що ж стосується судової гілки влади, то, гадаю, ми домовимося і визначимося з кожного питання, що нам потрібно для цього робити, щоб прийняти виважені законодавчі акти.
Український дім, 18 лютого 2005 року.
