У Житомирі на нараді шукали гроші, що їх держава надавала на розвиток галузі

Поставити правильний діагноз


Кажуть, що перші хмільники в Україні з’явилися 130 років тому — в 1875-му. Дві кризи, що їх пережила галузь, були пов’язані зі світовими війнами. За розвиток хмелярства всерйоз взялися в середині сімдесятих минулого століття. У галузь влили великі кошти і за короткий час площа хмелеплантацій досягла 9,4 тисячі гектарів — це трохи більше, як було перед Першою світовою війною. А за валовим збором шишок — 7 тисяч тонн — Україна вийшла на п’яте місце в світі. Ми не лише забезпечували всі союзні республіки, а й чимало відправляли на експорт, навіть до таких «пивних» країн, як Чехія й Німеччина. Хміль став візитною карткою Житомирщини, яка давала його 70 відсотків. Віддалені села на півночі області нарешті почали розвиватися саме після того, як там побудували шпалери: хміль був найрентабельнішою культурою.
І раптом — третя криза. Щоб мати віддачу від хмелю, треба спершу дуже багато вкласти. А в касах господарств вітер свистів. На додачу пивзаводи різко оновили технологію і сказали: не треба нам пресованих шишок. Хмелярі до такого повороту не були готові. З-за кордону пішов потік гранул та екстракту. У 1998 році зібрали всього 430 тонн. Тобто не набагато більше, як колись один хмелерадгосп «Карпівці» з Житомирщини. Запізніле запровадження високого ввізного мита вже не могло зарадити. Галузь потребувала коштів для реанімації. 1999 року запровадили одновідсотковий збір на розвиток садівництва, виноградарства і хмелярства.
Під час засідання заступник міністра агрополітики Сергій Мельник констатував: за чотири роки, відколи почалося фінансування хмелярства, площа плантацій не тільки не зросла, а навпаки — скоротилася на 200 гектарів. Валовий збір зупинився на рівні 600 тонн. Із 4,7 тисячі гектарів шпалер хміль росте лише на 1,3 тисячі гектарів. Така сама ситуація і у виноградарстві: до введення закону була 101 тисяча гектарів лози, тепер — 68 тисяч. А це спонукає до висновку: щось ми не так робили.


Чому «прилипають» кошти


— Люди сміються: за хміль взялися «танкісти, кадебісти і декабристи». Ось звідки така низька ефективність використання коштів, — переконаний керівник місцевого сільгосппідприємства «Іскра» Микола Соколюк. — Як можна висаджувати хміль, якщо не внесли жодної тонни органіки? В одному з господарств посадили три роки тому 40 гектарів хмелю. А сьогодні не залишилося жодного.
Різні випадкові фірми раптом кинулися «відроджувати» хмелярство, відчувши, що запахло бюджетними грішми, які можуть легко «прилипнути» до рук.
Обурювався і Юрій Савченко, директор Інституту сільського господарства Полісся:
— Вражає кількість розсадницьких господарств і те, як їх фінансово підтримувала асоціація. Заробітчанам надавалися значні кошти на розмноження малоперспективних сортів. А нашому інституту, який робив би це на науковій основі, не виділено жодної гривні.
Схвально сприйняли виступ керівника сільгосппідприємства «Пасічна» із Хмельниччини Івана Царенка (на знімку він разом з провідним спеціалістом свого господарства). Лідер галузі переконливо показав, як досягти високих здобутків, а потім навів такий приклад:
— Свого часу я боровся з тим, щоб доярки не доливали воду в молоко. А тільки-но почали заохочувати за жирність, проблема зникла. Давайте стимулювати виробництво високоякісного хмелю. Бо якщо фінансувати по-старому, то прагнутимуть одержати гроші й «закопати».
Водночас виробничники висловлювали побоювання: якщо перейти до кредитування, на галузі можна поставити хрест. Аргумент: банки вимагають застави під коефіцієнт 2 або й 3. А де її взяти?
Представники міністерства наполягали на своєму: кошти треба ділити так, щоб жодна рука чиновника туди не торкалася — інакше «прилипне». Варто 16 мільйонів гривень від одновідсоткового збору, які належать хмелярам, пустити на здешевлення кредитів, тоді господарства одержать сто мільйонів під три відсотки річних на три роки.
А про те, що і як «прилипає», пролунало чимало фактів. Доведеться розбиратися і з тим, як було приватизовано структури, створені на бюджетні кошти для обслуговування хмелярів, техніку, що коштує мільйони. Взагалі, на галузь чекає ґрунтовна інвентаризація.


А студенти на шишки не поїдуть


— А хто має збирати шишки, коли робочих рук не вистачає? — допитувався Михайло Петровський («Дубнохміль», Рівненщина).
Він побував торік у багатьох господарствах Польщі, надивився, які там сушарки й комбайни — завидки взяли. Житомирські науковці вже років десять конструюють наш комбайн (а це справжній цех). Чи не дешевше вийде купувати за кордоном? — сумнівалися хмелярі. Голова асоціації Іван Доскоч прямо заявив:
— Як не маєте чим збирати і сушити, то й не висаджуйте хміль.
Проблема була закладена в дев’яності, коли багато комбайнів, нерідко новеньких, потрощили.
Тепер можемо створити нову проблему. Хмелярі зізнавалися, що хотіли б почути від пивоварів, які сорти їм потрібні. Хміль — не зерно, висаджується років на двадцять. Прогадав — довго розсьорбувати доведеться. Як із старими зрідженими плантаціями: попідсаджували рослини інших сортів, а тепер почули:
— Коли будемо в СОТ, з нашими сортосумішами взагалі треба буде забути, що ми хмелярі.
Під час обговорення напрошувався висновок: нема ще у хмелярів надійного контакту ні з науковцями, ні з пивоварами. Узяли б пивзаводи під свою опіку певну кількість господарств — давно мали б власну сировину. А поки що хмелярам так далеко до тих 4,5 тисячі тонн, які потрібні нашим пивзаводам...