Уже два роки приватне сільгосппідприємство «Деркул», одне з небагатьох у Луганській області, вирощує екологічно чисту продукцію. Але от парадокс: його зерно реалізується за тією само ціною, що й продукція, яка не відповідає високим вимогам екологів. Постає запитання: якщо господарство не має жодної особливої вигоди, чи варто займатися цією клопітною справою? «Варто!» — стверджує керівник господарства Станіслав Ріпка і пояснює чому.

Пшеницю, вирощену в «Деркулі», із задоволенням закупить будь-який західний зерновий трейдер, варто йому тільки поглянути на міжнародний сертифікат, яким атестовано господарство. Бо це зерно — і є той самий чистий екологічний продукт, що через певний час може повернутися на батьківщину в якомусь іншому вигляді й під маркою західного виробника.
Власне, зерно «Деркула» вже давно йде на експорт, правда, господарство поки що не має змоги реалізувати його напряму, а продає українським трейдерним компаніям, які його відправляють до західних країн. Тут є свої проблеми. Поки що обсяги вирощеного врожаю в цьому господарстві невеликі. Щоб заповнити трюми корабля, зерна потрібно зібрати в кілька разів більше, а відправити автомобільним транспортом — дуже затратно. Як то кажуть, шкурка вичинки не варта. От і доводиться екологічно чисту пшеницю та ячмінь віддавати закупівельникам за звичайною ціною. Ринок диктує такі умови, і господарство змушене їх приймати, хоча вони й не вигідні.
У 2004 році сільгосппідприємство одержало більш як 700 тис. грн. чистого прибутку. Здавалося б, непогано. Але з’ясовується, це зовсім невеликі гроші, якщо зважити, що дизпаливо подорожчало майже вдвічі. Нинішнього року господарству вже буде потрібно понад мільйон гривень, щоб забезпечити себе ПММ для проведення всього комплексу польових робіт. Станіслав Ріпка розраховує на кредити, хоча зростання відсоткових ставок комерційних банків нічого доброго не обіцяє.
— Ми отримуємо продукцію один раз на рік, — каже керівник. — І короткострокові кредити нас не виручають. Структури, з якими працюємо, знають, що свій борг ми маємо повернути банку у вересні—жовтні, коли в нас ще немає великих грошей. Партнери свідомо занижують ціну на нашу продукцію, розуміючи, що ми погодимося на будь-який варіант, навіть якщо він не зовсім задовольняє, бо треба повертати гроші банкірам. Але й без кредитів селянам важко виживати. В нашій області є лише два господарства, які вирощують екологічно чисту продукцію. Чому б їм не допомогти? На жаль, з боку держави немає допомоги, належного контролю за виробництвом такої продукції, отже, немає й зацікавленості селян у її вирощуванні.
Станіслав Ріпка бачить перспективу і розуміє: якщо сьогодні й невигідно робити чисте зерно, то вже через два-три роки це буде прибутково. Швейцарію, наприклад, цікавить ярова пшениця, і вона готова робити закупівлі напряму, без будь-яких посередників, за умови солідних обсягів. Уже відбулися переговори. Пропозиція, безумовно, вигідна, є можливість продати своє зерно за вищими цінами. Побоюється Ріпка лише одного. Виробництво ярої пшениці твердих сортів важке через складні погодні умови. Все-таки Луганщина вважається зоною ризикованого землеробства. Рік на рік не схожий, тому врожайність коливається від 15 до 60 центнерів з гектара. Ймовірно, що обіцяний обсяг зерна господарство може і не зібрати. Але й тут є вихід: домовитися з колегами в Полтавській і Вінницькій областях про таку собі кооперацію зерна для відправлення його західному споживачеві.
Станіслав Ріпка покладає великі надії на новий уряд країни. А ще він береться підказати один із пріоритетних напрямів у діяльності аграрного міністерства — звернути увагу на обробіток ґрунту.
—  Ми повинні залишити нашим дітям родючу землю, — каже Станіслав Іванович.