Яким бути національному телебаченню
Дискусія про створення в Україні некомерційного телебачення і радіомовлення набула останнім часом широкого розмаху і гостроти. Цьому безумовно сприяли вибори Президента України і пов’язані з ними резонансні події, активна позиція нового уряду, певні аванси і заяви високих посадових осіб про необхідність вирішення проблем електронних ЗМІ.
Похідна полеміка, яку розгорнули авторитетні експерти і представники провідних телекомпаній, на жаль, переважно звелася до теми трансформації Першого каналу УТ. Створювати нове телебачення «Суспільно чи по-державному?» (за висловом Олександра Зиріна). Показовою з точки зору змісту дискусії є і постановка питання Микитою Потураєвим: «Як нам облаштувати... ось це?» Водночас на тлі «помаранчевого» оновлення суспільства якось дивно звучать заявки окремих у минулому «адмініструючих» журналістів на звання «батьків» суспільного телебачення.
Справді, що обговорюють народні депутати, урядовці, політологи і журналісти? Про створення якого телебачення йдеться — народного, суспільного, громадського? Перелік епітетів можна продовжити, і кожний нестиме змістове навантаження, вимагатиме чіткої термінології і точних формулювань. Бо «громадське» — це і «колективне», і «призначене для загального користування», і просто «загальне», а «суспільне «визначається як «соціальне».
Отже, ініціатори й учасники дискусії, як у 1997—1998 роках, знову (певною мірою) зайшли у глухий кут змістових і термінологічних протиріч. Саме у той період відбулася перша спроба створення в Україні інституту суспільного телемовлення. На пропозицію тодішнього Голови Верховної Ради України Олександра Мороза, представників Української телевізійної спілки і ради директорів Міжрегіональної асоціації телерадіомовників було створено робочу групу, яка запропонувала внести відповідні зміни до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», створити Громадську раду Суспільного телерадіомовлення України на чолі з народним депутатом Левком Лук’яненком.
У липні 1997 року Верховною Радою прийнято Закон України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення», відповідні постанови про порядок ліцензування каналу. Був сформований склад засновників телерадіокомпанії «ГУРТ» («Громадське українське радіо і телебачення») у вигляді акціонерного товариства.
Але в той період реалізувати проект було неможливо, оскільки положення закону передбачали достатній вплив Верховної Ради України на формування керівних і наглядових органів суспільного мовлення і контроль за їх діями. Це викликало дражливу реакцію Президента України і відповідні кроки чиновників виконавчої влади. Тим паче що пропоновані новації зачіпали корпоративні інтереси Національної теле- і радіокомпанії, каналів «1 + 1», «Інтер».
Основний висновок з подій минулого полягає в тому, що без єдності провідних учасників політичного олімпу, без урахування корпоративних інтересів суб’єктів електронних засобів масової інформації (нині до традиційних каналів спілкування додається й Інтернет), насамперед вирішення долі державного телебачення і радіомовлення, успішне функціонування суспільного мовлення є сумнівним. Поспішні кроки можуть наробити такого гармидеру в інформаційній сфері, що не впораємося і до вступу в ЄС...
До речі, в переважній більшості держав розвиненої демократії програми, що поширюються на всю територію країни, забезпечує система державного, а не громадського (суспільного) мовлення. Загальнонаціональний ефір майже повністю закритий для володіння приватними і корпоративними телерадіокомпаніями, які успішно опановують супутникове, кабельне і локальне мовлення на регіональному, місцевому рівні, у межах окремого району міста, навіть окремої вулиці або великого житлового комплексу. У США, Німеччині, Великій Британії основу публічного мовлення становить або «малий «частотний і програмний ресурс місцевих телерадіоорганізацій (так функціонує канал PBS у США та ARD у ФРН), або централізовані структури і загальнонаціональний ресурс «великого» ефіру (такий принцип покладений в основу діяльності каналів ВВС-1, ВВС-2 та німецького ZDF).
При цьому у Федеративній Республіці Німеччині базовими мовними компаніями каналу ARD виступають структури земельного підпорядкування, у США, навпаки, — кілька сотень дрібних приватних фірм. Відрізняються і джерела фінансування такого мовлення: від спеціального податку в Німеччині, абонентської плати населення у Великій Британії до пожертв з боку корпорацій, фондів і приватних спонсорів у США.
Але при всій різнобарвності підходів до вирішення проблеми одне у системі суспільного мовлення залишається недоторканним: це неприбутковий, вільний від реклами (а отже, від диктату рекламодавців) характер мовлення і максимальне дистанціювання від владних інститутів, у тому числі (хоч яким дивним це видається) і від прямого бюджетного фінансування.
Водночас такий підхід передбачає наявність спеціальних органів контролю, складених з представників громадських, політичних, релігійних, інших організацій, які під парламентським наглядом взаємодіють з менеджерами і директорами програм суспільного мовлення. Зародки таких відносин покладені в основу діяльності парламентської телерадіоорганізації «Рада», хоч вони ще недосконалі.
Якщо після ознайомлення з міжнародним досвідом оглянути стан справ у нашому денаціоналізованому, мало духовному і зовсім не українському (не в мовному розумінні) інформаційному, культурному, розважальному телерадіопросторі, то прийдемо до висновку: створений попередньою владою і підтримуваний у меркантильних інтересах вузької групи зацікавлених осіб хаос привести в порядок буде нелегко.
Можна погодитися з віце-прем’єром Миколою Томенком, що на створення якісного продукту потрібно буде принаймні років зо три. Втішає те, що на відміну від деяких прихильників швидкого руйнування УТ-1 Президент України і уряд не прагнуть діяти нашвидкуруч, враховуючи попередню шкідливу практику ігнорування центром інтересів і прав регіонів та міст України на володіння своїм місцевим мовленням, частотна база якого за останні чотири роки зменшилася щонайменше утричі. Свідомо чи ні, ініціатори швидкого руйнування НТКУ не враховують ті аспекти, що повинні слугувати збереженням балансу інформаційних відносин по вертикалі і горизонталі.
Ігнорується й те, що один чи навіть два канали суспільного мовлення не зможуть скласти реальну конкуренцію вже існуючим двом десяткам комерційних приватних каналів, які мають змогу вести мовлення на загальнонаціональному рівні і які, заволодівши, аж ніяк не праведним шляхом, ефіром міст і регіонів, зруйнували складову місцевого мовлення, спричинивши його майже повне фінансове і моральне банкрутство.
Не змінюючи нічого, можна втратити рештки суверенітету в цій сфері, що його має Україна, або, як мінімум, продовжити до нескінченності наповнювати ефір попсою місцевого розливу та близькими чи далекими мильними операми. Отже, насамперед треба відповісти на запитання, чи готові ми до змін. При цьому маються на увазі не тільки і навіть не стільки владні кола, скільки громада. Тобто ті паростки громадянського суспільства, розвиток яких прискорив і стимулював Майдан і «помаранчева» революція.
Отож, чи готове суспільство підтримати владу в її намаганнях виправити ситуацію з приведенням національного ефірного простору до загальноприйнятих міжнародних стандартів, у першу чергу у країнах — членах ЄС?
Чи готова влада усунути монополію «великого» мовника на територію всієї країни, зберігши за ним не більше 50% наявного частотного ресурсу, доцільність чого довів світовий досвід і передбачає законодавство України?
Чи існує політична згода на дійсне закріплення щонайменше 25—30 відсотків національного частотного ресурсу за теле- і радіомовленням, на яке не матимуть вплив ні державні, ні корпоративні інститути?
І, нарешті, чи готове суспільство, тобто пересічні громадяни, 24 години на добу дивитися і слухати програми гуманітарного та культурологічного некомерційного змісту?
Без позитивного вирішення цих питань немає сенсу городити город. Простіше і дешевше модернізувати у бік демократизації і прозорості державне мовлення у складі НТКУ, НРКУ та 26 регіональних телерадіокомпаній, наблизивши їх діяльність до стандартів таких країн, як Австрія або Франція.
Напевно, призначенням суспільного мовлення є не тільки звільнення програм від прямого впливу влади і бізнесу, а й стимулювання, підтримка місцевих мовників, надання їм можливості підносити регіональне життя й національну культуру до загальнонаціонального і транснаціонального рівня.
Для успішного існування суспільного мовлення і його подальшого розвитку потрібна не просто бадьора згода від виконавців, а глибокий аналіз ситуації, послідовна, наполеглива, а часом і невдячна робота. Насамперед треба відповісти на запитання: чого ми прагнемо? Всі інші аспекти полеміки: хто і як фінансуватиме суспільне мовлення, на базі яких каналів і компаній його реалізовувати, яким програмним продуктом і хто його наповнюватиме, хто і як від імені громадян здійснюватиме контроль, — будуть похідними у процесі реформування системи національного мовлення як складової проблеми інформаційної безпеки та інформаційної самоідентифікації України. Тому за будь-яких умов і обраних варіантів не можна безоглядно руйнувати систему державного мовлення як механізму забезпечення національного інформаційного суверенітету.
Загалом проблема потребує комплексного підходу і ретельного вивчення. Накопичений світовий досвід дає нам змогу швидко вчитися, не повторюючи помилок інших. Єдине, що варто додати, — першим кроком має бути не руйнування, а розробка концепції і програми суспільного телебачення і радіомовлення. Це створить передумови для наближення всієї інфраструктури регулювання телерадіоінформаційного середовища України до європейських стандартів і її поступової інтеграції у світову інформаційну мережу.
Організацію роботи зі створення суспільного мовлення варто, напевно, розпочати на основі Закону України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України». Водночас можна буде внести поправки до окремих статей — щодо джерел фінансування, перехідних положень тощо.
Верховна Рада України має право затвердити статут суспільного телерадіомовлення, визначити склад Громадської ради як наглядового органу. Саме прозора діяльність Громадської ради і її вплив на фінансову, кадрову, програмну складову розвитку телерадіоорганізацій, які належать суспільству і працюють у його інтересах, сприятимуть підвищенню довіри громадян до Слова. Бо воно було на початку всього...
Володимир Цендровський, президент Української телевізійної спілки, лауреат Державної премії України.
