Приводи подумати про користь референдуму

«Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії».
Стаття 74 Конституції України.

Переписуємо Конституцію


У запалі пристрастей президентських перегонів 8 грудня минулого року парламент проголосував два закони щодо змін до Конституції. Один стосується перерозподілу повноважень парламенту і Президента і вже був розглянутий Конституційним Судом, а другий проект, що передбачає «вдосконалення системи самоврядування», попередньо схвалений, тільки направлений на експертизу до вищого органу конституційної юрисдикції.
І введення в дію цих двох документів пов’язане між собою термінами. В першому — Законі про внесення змін до Конституції України (№ 2222-ІV, «Голос України» від 8 грудня 2004 року. — Прим. авт.) записано: «Цей Закон, за умови прийняття Верховною Радою України до 1 вересня 2005 року Закону України про внесення змін до Конституції України про вдосконалення системи місцевого самоврядування (другий. — Прим. авт.), набуває чинності з 1 вересня 2005 року, за винятком частини п’ятої статті 76, частини першої статті 77, пункту шостого частини другої і частини шостої статті 81, частини шостої — десятої статті 83, пункту 1 частини другої статті 90, частини першої статті 141 Конституції України в редакції цього Закону, що набувають чинності від дня здобуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 році.
У разі неприйняття Верховною Радою України до 1 вересня 2005 року Закону України про внесення змін до Конституції України про вдосконалення системи місцевого самоврядування цей (перший. — Прим. авт.) Закон набуває чинності з 1 січня 2006 року, за винятком» згаданих вище положень, «які набувають чинності від дня здобуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 році».
У цьому ж (першому) Законі про зміни до Конституції прописано і те, що парламентські вибори-2006 мають проходити на пропорційній основі.


Що буває нашвидкуруч


Наскільки досконалий прийнятий нашвидкуруч проект як закон про місцеве самоврядування, звичайно, скаже Конституційний Суд. Але якщо відставити революційну доцільність, у дусі якої приймався цей законопроект, і реально зважити, справді він «удосконалює» самоврядування чи заганяє проблему в безвихідь, то, на перевірку, висновок може бути не на користь цього документа.
Так, цей проект як закон скасовує районні держадміністрації, що може бути добре сприйнято і законодавцями, і громадами на місцях. Але він не розв’язує головної проблеми — фінансової основи діяльності місцевого самоврядування. Досить сказати, що із статті 143 Конституції України в новій редакції випала найважливіша норма про державний бюджет як про одне із джерел формування місцевих бюджетів.
Обласні й районні ради затверджують районні та обласні бюджети і контролюють їх виконання, — йдеться у проекті. А слова про те, що ці бюджети «формуються з коштів держбюджету для їх відповідного розподілу чи для виконання спільних проектів і з коштів, залучених на договірній основі з місцевих бюджетів, для реалізації спільних соціально-економічних програм» попросту зникли. Оскільки в проекті вилучено районні держадміністрації, то лише обласним держадміністраціям ставиться за обов’язок не «підготовка і виконання відповідних обласних і районних бюджетів», як нині записано в Конституції, а «підготовка і виконання у випадках, визначених законом, відповідних обласних бюджетів».
Звичайно, якщо допустити, що буде запроваджено одноканальну систему наповнення місцевих і державного бюджетів, то не було б потреби говорити про державний бюджет як постійне джерело формування місцевих. Проте такої системи немає і в найближчому майбутньому навряд чи на це хтось піде. Не проглядається вона й у запропонованих змінах. Не виписано в них і «випадки». Але ж це важливо, щоб люди знали, перш ніж змінювати Конституцію, в яких таких випадках держава братиме участь бюджетними грошима в розвитку територій місцевого самоврядування.
Крім того зміни пропонують, щоб місцеві державні адміністрації замість «реалізації інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень», як записано в чинній Конституції, забезпечували «реалізацію інших, передбачених законом повноважень». Тобто скасовується функція рад делегувати повноваження адміністраціям. Усе навпаки: зміни пропонують делегувати органам місцевого самоврядування повноваження органів державної влади й установити їх законом. А повноваження ці невідомі... Ймовірно, про них можна тільки здогадуватися так само, як і про «випадки»...


Що бачимо?


Усі ці та інші проблеми місцевого самоврядування, якщо ми справді хочемо його вдосконалення, мають бути розв’язані. І не тільки на папері. А й на ділі. Адже в Конституції записано, що голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. За чиїм поданням призначали голів обласних держадміністрацій, якщо за трибуною парламенту під час представлення стояли новоспечений Прем’єр-міністр, Кабінет якого щойно зайняв місця в урядовій ложі, і держсекретар?..
Мало того, в самому Законі про місцеві держадміністрації записано, що кандидатури на посаду голів районних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів вносять голови відповідних обласних державних адміністрацій. А що ж ми чуємо? Деякі голови облдержадміністрацій уже вказали перстом, хто буде головами районних держадміністрацій. А ті вже формують свої команди. І не завжди за принципом професіоналізму, про який, пригадується, не раз говорив на мітингуючому Майдані в Києві Віктор Ющенко, або за законом про держслужбу, а за принципом «я його знаю, він гарний хлопець». Як відомо, «гарний хлопець» — не професія.
Нехтують закони і ті новоспечені голови облдержадміністрацій, які, приміром, навіть начальників міліції призначають, прикриваючись узгодженням кандидатури з Президентом. А відколи це стало прерогативою глави держави?
Ну й де ж ради? Адже в них і тепер є право висловити недовіру голові відповідної держадміністрації. І якщо цю недовіру висловить дві третини депутатів ради, Президент зобов’язаний прийняти відставку голови місцевої адміністрації... Але нічого такого не відбувається. Недовіру виявляють мітинги, ради мовчать. А в народі зріє здивування. І від того, що парламент так приторно мімікрував, і від того, що суддями моральності стали чиновники, і від того, що нагородами за революцію стають посади у ЗМІ...


Апетити ростуть, час тане


Утім, пристрасті у владі, розпалюючися щодня, дають привід подумувати про користь референдуму за народною ініціативою. Хто проти волі народу, про силу якого ми стільки знаємо? Хтось робить ставку на вибори — парламентські й місцеві, хтось — на всесилля вертикалі адміністрацій, хтось — на конституційну реформу...
Мені здається, якби референдум за народною ініціативою провели сьогодні, то результат став би холодним душем для багатьох із тих, хто стращає народ масовими звільненнями, підозрами, чистками, бере на себе роль і слідства, і суду...
Такий референдум міг би стати дзвіночком для влади. Добре, якщо не запізнілим.
А взагалі, якщо влада поважає свій народ, то й питання для референдуму мають бути конкретними за кожним нововведенням: чи хочемо ми, щоб повноваження Президента і парламенту були перерозподілені, щоб Верховна Рада обиралася на пропорційній основі, щоб депутати — від народних до місцевих — обиралися на п’ять років замість чотирьох, щоб повноваження держадміністрацій залишалися такими туманними, щоб областей поменшало? Та мало кому як захочеться переписати Конституцію... Щоправда, і сумний досвід проведення референдуму ми маємо.