Денне і вечірнє засідання 23 лютого


Відповідно до плану цей час було відведено парламентським слуханням про проблеми і перспективи українського кіно. Кіношників у залі було більше, ніж парламентаріїв. Головуючий Адам Мартинюк навіть назвав тих, що зібралися, «на рідкість інтелігентною компанією». Утім, інтелігентна компанія в палкій суперечці висловів не добирала. Ще до початку слухань зал розколовся і просто вибухнув після короткого виступу віце-прем’єра Миколи Томенка. Він сказав, що йому не подобається ідея стовідсоткової державної підтримки кіно і створення Держкінокомітету.

Потрібна ефективна нова модель управління, а участь держави — не більш як 50 відсотків. Більшість промовців звинуватила Томенка в тім, що він кидає кіно напризволяще (режисер Юрій Іллєнко — найбільш різко: «Нова влада — глухар, що не чує нікого, крім себе... Прощай, кіно!»). Згодних з Томенком виявилося набагато менше серед кіношників. Як невесело пожартував директор довженківської кіностудії Віктор Приходько: «На жаль, серед нас щось розуміє у справі лише одна людина — та й то Томенко!».
Отже, більшість (принаймні з тих, хто виступав) — за державний патерналізм, більшою чи меншою мірою. Узагалі для слухань була характерна рясна специфічна риторика. Один з виступаючих обмовився і замість «як нам врятувати наше кіно» сказав «наше село». Обмовка симптоматична, в ній є натяк на могутню інерцію «колгоспного мислення». Іноді це було і справді схоже на суперечку між «колгоспниками» і «фермерами»: перші волають до держави по допомогу, а другі — про те, щоб держава не заважала. За іронією долі, «колгоспну» риторику слухань прикрасило і слово «довгоносики» (мали на увазі «Шоу довгоносиків», біля джерел його стояв вищезгаданий В. Приходько, якого ревнителі кінотрадицій вважають згубником нашого кіно. Про цей конфлікт наша газета писала 23 лютого ц. р.).
Отже, суперечка серйозна. Набір аргументів — теж: від гучних-мітингових нот Олега Тягнибока до інтимно-проникливого звертання Володимира Яворівського до Оксани Білозір («Оксаночко! Якщо ви не врятуєте наше кіно...»).
Проблема справді надто гостра. Українське кіно має яскраву історію, великі імена, фільми, що стали світовою класикою. Але сьогодні подивитися український фільм практично неможливо. Уже виросло покоління, якому прізвища Довженка, Параджанова, Осики, Миколайчука, Бикова, Іллєнка і Муратової не кажуть ні про що. Покоління — фільму «Брат» і серіалу «Бригада».
Чому так? Дехто вважає сьогоднішню ситуацію проявом планомірних дій зі знищення української кінематографії. Але навіть якщо дії або бездіяльність певних кіл, пов’язаних з фінансуванням, виробництвом і прокатом екранної продукції, і не є втіленням чиїхось підступних планів, ситуація в будь-якому разі дуже серйозна.
І основний доповідач Павло Мовчан (від Комітету ВР з питань культури і духовності), і його однодумці вважають, що для рішення всього комплексу проблем треба створити державний орган, який покликаний на всіх рівнях координувати роботу в цій сфері, розподіляти державні кошти, обсяг яких треба збільшити. Адже кіно не тільки індустрія (могутніша від «Криворіжсталі», як казали на слуханнях), а й запорука інформаційного суверенітету України. З другого боку — «хто платить, той і музику замовляє»...
Сьогодні кінопродукція, яку виробляють в Україні, практично цілком розрахована на російський ринок, та й знімається на російські гроші. Поки наш ринок буде вторинним, казати про розвиток кіно не випадає. Адже левова частка виручених від прокату коштів йде за кордон. Для фінансування фільмовиробництва треба використовувати нетрадиційні джерела, залучати внутрішні інвестиції. А для цього потрібно змінити законодавчу базу, зокрема, можливо, прийняти рішення про пільгове оподатковування кіноіндустрії. Це прерогатива держави. І держава, судячи з виступу Оксани Білозір, готова йти назустріч. Але навіть не з 50 (як у Томенка), а не більш як 30 відсотками капіталу.
...Наше кіно може загубити не тільки погана політика, а й внутрішні конфлікти. Можна як завгодно ставитися до В. Приходька, але він правий: конфлікт кінопоколінь усе-таки є, і дуже болючий, «молоді» не чують «старших» і навпаки. Утім, поділ на молодих і старих умовний (з «старих» кіношників на боці «молодих» — Іван Гаврилюк, відомий актор і народний депутат, чия думка цінується по обидва боки барикад). Але чи треба поглиблювати суперечку? Сам Приходько виступив коротко: «Час перестати брехати. І настав час знімати кіно!».


Олег ДЕНИСОВ, Віталій ЖЕЖЕРА.