Реформа судової влади в Україні вже давно на часі. Держава дала серйозні обіцянки народу та європейським структурам реформувати судову систему України відповідно до європейських стандартів. Чого чекають від неї суспільство і судді? Розмова про це — із головою Хустського районного місцевого суду Василем
ДАНЮКОМ.
— Василю Васильовичу, цьогоріч ви відзначаєте своєрідну дату — 40-річчя роботи в органах юстиції. Тож усі проблеми судової влади знаєте, як то кажуть, зсередини...
— Їх на сьогодні накопичилося багато, тому окреслю головні. Найперша — це забезпечення доступу до правосуддя кожному громадянинові і гарантія того, що його права, свободи і законні інтереси будуть захищені, а кожна судова помилка, якщо її допущено, буде виправлена.
— З цього приводу пригадуються слова одного з героїв відомої кінокомедії: «Хай живе радянський суд — найгуманніший суд у світі!» Та, попри жарти, реалії життя й діяльності суддів — інші.
— Це справді так. На нещодавній зустрічі Голови Верховної Ради України Володимира Литвина з представниками органів правосуддя з нагоди їхнього професійного свята підкреслювали, що без судової влади і професійних суддів сьогодні не можна уявити існування реальної демократії, надійний захист прав і свобод людини, забезпечення верховенства права. Як не можна вважати правильним те, коли вперше призначені судді складають присягу перед головами обласних державних адміністрацій. Це принижує гідність не тільки суддів, а й Президента України, який за Конституцією і законами має особисто засвідчувати юридичний статус нових суддів.
— Цю гідність, безперечно, принижує й недофінансування судів, бо відомі випадки, що в районних місцевих судах інколи не було коштів на канцтовари, і там економили навіть на поштових конвертах.
— Ситуація в нашій області дещо змінилася на краще відтоді, як забезпечення життєдіяльності роботи судів покладено на Державну судову адміністрацію (хоча свого часу цю функцію виконували відділи обласних управлінь юстиції). Проте проблему гідної зарплати не тільки суддям, а й працівникам судів через величезний обсяг роботи не вирішено. Він непомірно зріс відтоді, як справи про навіть незначні порушення (на кшталт: водій поїхав на попереджувальний знак) передано судам. Тож на часі — потреба поглиблення спеціалізації судів, тобто створення кримінальних, транспортних, податкових судів, а також розмежування справ між загальними, господарськими та адміністративними судами за категоріями.
— Василю Васильовичу, вже десять років ви — член кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів. Комісія, окрім інших питань, займається добором кадрів та їхнім резервом. Чи бездоганні нині критерії цього підбору?
— Вважаю, що ні. Бо 25-річного віку претендента, вищої освіти за фахом, трирічного стажу роботи на юридичній ниві та знань, продемонстрованих на іспиті перед комісією, — замало. А людські якості, такі, як врівноваженість, моральність, етика, зрештою, навіть сімейні стосунки, хіба комісія може одразу оцінити? Тим паче, що часу і грошей на те, щоб виїхати в той чи інший район, члени комісії не мають. Не зовсім чітко визнано законом і те, хто має вносити подання кандидатури на посаду судді.
— То, може, слід знову повернутися до того, коли народних суддів не призначали, а обирали?
— Згоден. Особливо в регіонах. Тут теж є одне «але». Як бути, коли кандидат має довіру населення, проте чимось не влаштовує ту чи іншу партію? Значить, вона під час виборів все зробить, щоб він став «непрохідним».
Треба чіткіше визначитися і з тими суддями, котрі у процесі розгляду певної справи, так би мовити, наламали дров і через це людину покарали надто суворо. Тому наведу слова із молитви судді: «І коли настане день, і я помру, і як підсудний повинен буду з’явитися перед Твоїм Найвищим Ликом для останнього суду, подивися на мене зі співчуттям. Вимов, Боже, свій вирок! Суди мене як Бог. Я судив як людина». Це має бути істиною в останній інстанції. Нею слід керуватися і тим, хто приймає закони, і тим, хто ці закони виконує.
— Хай так і буде. Спасибі за розмову.

Хуст—Ужгород.
Закарпатська область.