Хоч за вікном і зима, посівна не за горами. Якщо говорити про південь країни, там, зазвичай, весняно-польові роботи розпочинаються вже в лютому. Переймаються посівними проблемами й у столичних аграрних кабінетах. Проведена в Міністерстві аграрної політики всеукраїнська селекторна нарада, присвячена підготовці до весняної посівної, зафіксувала дефіцит ПММ, добрив, техніки. Нестача останньої найбільше непокоїть причетних до аграрних проблем чиновників. Оскільки, якщо вірити інформації, оприлюдненій за підсумками наради Міністром аграрної політики Олександром Барановським, Кабмін і МінАП уже досягли необхідних домовленостей з виробниками дизельного палива і мінеральних добрив.

Із посівною технікою складніше. Якісний і кількісний її парк давно став темою для анекдотів. Статистика (насправді становище, зазвичай, ще більш гнітюче) свідчить про дефіцит у сільгоспвиробників грунтообробної та посівної техніки. За технологічної потреби, за оцінками того-таки
МінАП, у 151 тисячу плугів їх є 74 тисячі, причому з наявних «бувалих у бувальцях» знарядь для оранки готові вийти в поле близько 80 відсотків. Не набагато краща ситуація з культиваторами та сівалками. Сільгоспмашини здебільшого виробили ресурс, а переозброїти агровиробництво за дні, що залишилися до початку весняно-польових робіт, — досить складне завдання. Якщо не сказати — нездійсненне, насамперед через відсутність коштів у  господарствах. Комерційні банки кредити аграріям дають неохоче. Держава гасить лише тридцять відсотків вартості машин, та й то аж ніяк не всім бажаючим їх купити.
Разом з тим дефіциту сільгосптехніки на внутрішньому ринку не спостерігається. На столі ледве не в кожного керівника господарства купа рекламних проспектів, що переконують: вітчизняне сільгоспмашинобудування готове на всі сто забезпечувати потреби аграріїв у найрізноманітніших комплексах машин для обробітку ґрунту, прополювання... Свідчення того, що техніки в Україні вдосталь, — й численні аграрні виставки. На І Міжнародній виставці сільського господарства «ІнтерАГРО-2005», що відбулася нещодавно в Києві, очі розбігалися і можна було заплутатися в найменуваннях машин, які пропонували різні фірми, рекламуючи свій товар. Особливо приваблювала потенційних покупців відома своєю простотою та надійністю ще з тих, радянських, часів техніка ВАТ «Червона зірка». Як експонати на виставкових площах красувалися кілька зразків із величезного асортименту посівних машин, що їх випускає це підприємство, зокрема аналогічні західноєвропейським універсальні пневматичні сівалки.
Аграріям продукція кіровоградців відома давно — не одне десятиліття цими машинами засівали поля не лише в господарствах України, а й по всій території колишнього Союзу. Згідно зі статистикою дев’яносто відсотків сівалок, що перебувають на балансі в господарствах, — з торговою маркою «Червона зірка».
У багатьох господарствах ці сівалки ще з радянських часів. Їх ремонтують, дають друге життя — й у поле. Але на все є свій строк. Щоб урожай був щедрий і люди мали задоволення від своєї роботи, змушені йти в ногу із сучасними технологіями посіву та обробітку ґрунту, купувати машини відповідно до реалій часу. Ось чому вибір керівників знову-таки зупиняється на сільськогосподарських машинах ВАТ «Червона зірка».
Особливий попит у потенційних покупців мають універсальні пневматичні сівалки: кукурудзяні УПС-8, бурякові УПС-12. У машинах цього типу добре сполучаються продуктивність, економічність, надійність і простота експлуатації. Їхня особливість — висока якість посіву із заданою точністю розміщення насінння та глибиною висіву. Відрадно, що машинобудівники мають зворотний зв’язок із господарствами, де працюють сівалки, прислухаються до всіх зауважень, удосконалять їх виробництво. Тільки в поточному році «Червона зірка» планує понад десять мільйонів гривень спрямувати на технологічне переозброєння виробництва. Сертифікацію системи керування якістю підприємства за ІSO 9001 «Червона зірка» успішно пройшла 2004 року.
Про те, що техніка з маркою «Червона зірка» за багатьма компонентами не поступається імпортним аналогам, свідчить і такий факт: більш як п’ятдесят відсотків вироблених на потужностях відкритого акціонерного товариства сівалок реалізують за кордоном. Серед останніх завоювань кіровоградців — Урал та Сибір, де підприємство відкрило свої дилерські та сервісні центри. До того ж «Червона зірка» і надалі збирається розширювати свою присутність на зовнішньому ринку — нинішнього року експорт збільшиться ще на 15 — 20 відсотків. На думку голови спостережної ради відкритого акціонерного товариства Павла Штутмана, одна з причин, завдяки якій сівалки й культиватори цього кіровоградського заводу з 130-річною історією так надійно прижилися на полях Росії, Білорусі та Казахстану, — вигідна відмінність від західних аналогів за показником «ціна—якість». «Вартість нашої техніки, — каже він, — на порядок відрізняється від вартості закордонних аналогів. Дивіденди, що їх споживач одержує від експлуатації західних машин, не такі великі, як виграші від купівлі кіровоградської техніки».
Ще один чинник комерційного успіху, на думку Павла Штутмана, — простота експлуатації машин: «Супернова сільгосптехніка, коли вона потрапляє на ринок, то на неї ще немає сервісу, немає запасних частин, люди не знають, як із нею працювати. Тому й черги за нею зазвичай не вишиковуються. Ми це розуміємо».
А що ж український ринок? Адже багато кажуть про те, що через економічну стагнацію на початку 90-х кіровоградські машинобудівники й переорієнтувалися на експорт. Мовляв, зарубіжжя завоювали, а внутрішній ринок втратили. Павло Штутман із цим твердженням не згоден і вважає, що підприємство внутрішній ринок у сукупності собі вже повернуло, а в деяких регіонах частка порівняно з радянськими часами зросла. Останніми роками деякі виробники, що випускають посівну, грунтообробну техніку, взагалі припинили своє існування. Тож на внутрішньому ринку утворилася ніша. Тому обсяги виробництва відкритого акціонерного товариства збільшуються. Ось цифри: якщо в 2003 році реалізація продукції становила 122 мільйони гривень за зростання виробництва 60 відсотків, то в минулому — 184 мільйони за зростання понад 40 відсотків. На підприємстві стверджують: можна й більше. Каменем спотикання в цьому випадку залишається безгрошів’я вітчизняних хліборобів, що вже набило оскому.