Із досьє «ГУ»
Сергій МАТВІЄНКОВ, народний депутат України по округу № 55 (Донецька область). Народився в 1957 р. у Жданові на Донеччині. Закінчив Ждановський металургійний інститут за фахом «інженер-механік». З 1982 року до обрання народним депутатом (у 1998 р.) працював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Безпартійний, член фракції «Регіони України».
— Сергію Анатолійовичу, в парламенті у вас репутація депутата, який дуже активно захищає інтереси рідного підприємства — Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Де, на вашу думку, проходить грань між обстоюванням інтересів виборців і відвертим лобіюванням?
— Мені подобається, коли мене називають лобістом. Але тільки якщо під лобізмом розуміти відстоювання інтересів регіону, реального сектора економіки, колективу. Не вважаю себе професійним політиком. Я був і залишаюся «іллічівцем».
— Скільки законопроектів за сім років роботи у Верховній Раді ви підготували і внесли?
— Загалом майже 170. Особливо важко далися, зокрема, концепція реформування пенсійної системи, проект закону про особливості приватизації державного пакета акцій ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча».
— Коли ви кажете «ми», то, як правило, маєте на увазі себе і народного депутата Володимира Бойка. Ваша позиція часто розходиться з поглядами інших членів фракції «Регіони України». Чи маєте намір залишитися в цій фракції? Як, на ваш погляд, зміниться розташування сил у парламенті найближчим часом?
— Ми з Володимиром Бойком заяви до фракції не писали і перебуваємо в «Регіонах України» як асоційовані члени. Так би мовити, на правах автономії. Голосуємо самостійно, як вважаємо за потрібне. І пообіцяли, що залишимо фракцію останніми.
Переконаний, що фракція в нинішньому її вигляді не збережеться. Хочемо ми того чи ні, але реструктуризація парламенту відбудеться. Колишня номінальна більшість теоретично повинно піти в опозицію. Але питання стоїть інакше: чи піде? Однозначно можу відповісти, що ні. До виборів-2006, звичайно, усе вже буде структуроване і всі розійдуться по політичних квартирах. Я також не впевнений, що після зміни ситуації в керівництві країни і, зокрема, Донецької області, структура Партії регіонів залишиться незмінною.
— Як ставитеся до нинішніх закликів провести націоналізацію, або деприватизацію, великих об’єктів?
— У мене в портфелі лежить законопроект «Про обернення майна юридичних і фізичних осіб, відчуженого з державної власності в процесі приватизації, на державну власність (націоналізацію)». У нього два автори — Володимир Бойко і я. Такі закони існують в усьому світі. На жаль, у нас пішли за спрощеною схемою. Сьогодні чуємо чимало висловлювань: мовляв, треба повернутися до приватизації, задешево продали тощо...
— А з протилежного боку відповідають: мовляв, скільки треба, доплатимо...
— Розмови на цю тему я взагалі не сприймаю. Задаймося основним питанням: а що таке приватизація? У нас приватизація, на жаль, — це або одержання грошей, або розподіл засобів виробництва між кланами.
Однак боюся, щоб закон, який ми сьогодні готуємо, під якимись політичними настроями в певний момент не було перетворено на механізм перерозподілу власності. Коли одних, даруйте, від годівниці проженуть, а інші прийдуть до цієї само годівниці. Тоді просто відбудеться елементарний переділ. А треба керуватися позицією державницькою.
— І останнє запитання. Розкажіть трохи про себе.
— Люблю дружину Ірину, дітей, онука Владика. У родині є загальний улюбленець — собака Баді. Діти дорослі: дочка Надія навчається в Приазовському державному технічному університеті, син Олексій працює на комбінаті Ілліча, у відділі зовнішньоекономічних зв’язків. Без удаваної скромності скажу, що діти в мене ніколи в житті не користувалися службовим становищем тата. Не розумію запитання: «А хто у вашій родині виховує дітей?» Та ніхто. Батьки повинні жити своїм життям, а діти — своїм. Виховання — це процес наслідування, слід просто показувати приклад.
