То що нас очікує — охлократія, авторитаризм чи парламентська республіка?

«Сьогодення, народжене минулим, народжує майбутнє».

Східна мудрість.

Однією з найактуальнійших проблем сучасної України є проблема вибору державної форми правління. Без оптимального, розумного розв’язання цієї проблеми питання про українську державність може залишитися невирішеним, відкритим для будь-яких історичних випадковостей і несподіванок. З’ясувалося, президентсько-парламентська форма правління, закріплена в чинній Конституції України, є придатною і зручною, як засвідчує практика, тільки для панування окремих «команд», олігархічних кланів, але не для затвердження цінностей демократичної правової держави. Мало того, вона виявилася придатною для виродження демократії в охлократичний режим. Президентські вибори 2004 року дуже яскраво продемонстрували цю тенденцію.

Дивно, що про таку яскраву форму правління, як охлократія, ми маємо уяву тільки з праць давньогрецьких учених Полібія, Арістотеля, інших. Реально з античних часів така форма правління практично рідко зустрічалася в доступному для огляду історичному часі. Однак протягом останніх років вона дала про себе знати під час розвалу СРСР, у Югославії, Грузії, Румунії, врешті-решт, в Україні. Що ми знаємо про охлократію як форму державного правління? Насамперед те, що це буквально означає: влада юрби (від грецького ochlos — юрба і kratos — влада). Стародавні греки точно розрізняли: охлос — натовп і демос — народ. Звідси і дві форми правління: охлократія — влада юрби і демократія — влада народу. Для удосконалення нинішньої практики державотворення розуміти таке розходження є життєвою необхідністю.
У юридичних енциклопедіях і політичних словниках поняття «охлократія» зазвичай вживають у двох значеннях:
1) ситуація, в якій юрба виступає господарем становища шляхом заколотів, погромів, великих вуличних заворушень; виражається проявом найниціших спонукань і дій — побиття, самосуди, безглузде руйнування матеріальних цінностей, що їх зустрічає натовп на шляху тощо;
2) влада суспільно-політичних груп, які апелюють до популістських настроїв у їх найпримітивніших і, водночас, масоподібних варіантах.
В енциклопедичних джерелах зазначено, що охлократія відрізняється мінливістю політичного курсу, який прагне вловити і віддзеркалити динамічні суспільні настрої, переважно представлені люмпенізованими і маргінальними верствами суспільства, гостро незадоволеними своїм статусом і готовими до негайних дій. Щоб бути зрозумілим цим верствам, лідери охлократії гранично спрощують складні суспільні проблеми, вдаються до провокацій для збурення масових пристрастей. Тому безперервна низка публічних скандалів супроводжує охлократію. Практика засвідчує, що тривале перебування охлократів при важелях влади створює безліч безвихідних ситуацій, які, безупинно накопичуючись, врешті-решт позбавляють охлократів влади, як правило, примусовим шляхом. Брак уяви, політичної компетенції, невгамовне жадання благ, що їх видобувають із статусу перебування при владі, штовхає охлократів на різноманітні внутрішньополітичні та зовнішньополітичні авантюри. Це робить охлократію одним із найнебезпечніших політичних явищ, спроможних привести суспільство до загальнонаціональної катастрофи.
Зі стародавніх часів охлократія характеризується як державне управління, що ґрунтується не на законах, а на настроях юрби, котра постійно потрапляє під вплив демагогів. («Демагогія — спекуляції на незнанні інших». В. Даль.) Охлократія, як форма влади, може існувати недовго (хоча «перронізм» у Аргентині правив довго), будучи проміжною формою в період радикальних змін суспільного ладу. Період охлократії завжди долається утвердженням і пануванням права і закону через установлення правового демократичного режиму або тоталітаризму, авторитаризму, диктатури тощо. Охлократія неминуче веде до жорсткішого політичного режиму, до тенденції примусу в суспільному житті, до жорсткого управління. Інакше її не подолати, бо охлос увесь час претендує на дармове задоволення своїх потреб. Подивіться, як уперто не хотіли йти з Хрещатика в Києві помаранчеві, ображаючись, що їм мало заплатили, і взагалі шкодуючи, що потреба в діяльності юрби скінчилася. Охлократія створює в суспільстві стан хаосу і некерованості, що часто, а часом для наведення порядку і неминуче призводить до встановлення авторитарної влади. На думку Арістотеля, охлократія є формою виродження демократії. Така є теорія, зокрема так сказано в енциклопедичних словниках. Вважаю, що практика підтверджує ці характеристики. Справді, збори людей на Майдані в Києві та інших містах України, включаючи Львів і Донецьк, являли собою не виступ народу, як про це кричали лідери помаранчевих і біло-блакитних, а юрби, котрі віддано підтримують своїх харизматичних вождів-управителів. Юрба була спеціально організована, проплачена, а тому чітко керована і потрібно активна та слухняна. В разі стихійного протесту або бунту такої слухняності юрби практично домогтися неможливо. І все-таки за цілковитої керованості помаранчевими і біло-блакитними я стверджую, що це були виступи охлосу-юрби, а не демосу-народу. Такий висновок я роблю, ґрунтуючись не на характеристиці соціального складу учасників виступів, заздалегідь заготовленої атрибутики колірних тавр або клейм для охлосу, холуйської готовності йти за лідерами куди скажуть та інших ознак організованості й свідомості тих, хто виступав, а з тієї обставини, що учасники масових виступів не висували загальнонаціональних, загальнонародних і загальсоціальних вимог.
Так, найголовніша різниця між виступами охлосу-юрби і демосу-народу полягає саме не в формі та методах або кількості виступів, а в змісті тих вимог, що їх висувають учасники мітингів, демонстрацій, пікетів тощо. Саме змістом вимог і гасел відрізняється стихія юрби від стихії народу, стихія бунту, заколоту від стихії революції, повстання, соціального протесту і перевороту. Які вимоги і гасла ми чули на Майдані в Києві, на площах Львова, Тернополя, Рівного, Донецька, Харкова та інших міст? Тільки такі: «Так, Ющенко!», «Ю-щен-ко!», «Кучму геть!», «Я-ну-ко-вич!», «Янукович — наш президент!», «Нас багато — нас не подолати!».
Це головні гасла людей, котрі збиралися на майданах Києва, Заходу і Сходу України. Ці гасла-вимоги не мають до потреб та інтересів більшості народу України жодного стосунку.
Це приватні, вузько егоїстичні гасла, що стосуються конкретних осіб і висловлюють симпатії окремих громадян. Юрбу організували, запрограмували на ці гасла, і вона слухняно реалізувала саме їх, а не ті, котрі справді хвилюють народ, відповідають його сподіванням і потребам.
Якби люди на Майдані скандували: «Віддайте вкрадену в народу власність!», «Геть олігархів-злодіїв і казнокрадів!», «Вимагаємо націоналізації базових галузей промисловості!», «Мінімальні зарплати, пенсії, стипендії, забезпечення, допомоги — не нижче прожиткового мінімуму!», «Комунальні платежі — не вище 10% доходу сім’ї!», «Вимагаємо визнати законом тільки трудову приватну власність!», «Вимагаємо повного державного забезпечення безплатних для громадян освіти та охорони здоров’я!», «Геть безробіття — роботу кожному, хто бажає працювати!», «Вимагаємо державного забезпечення кожної молодої родини житлом!», «Корупція — ганьба держави і суспільства!», — тоді були б цілковиті підстави казати, що на вулиці вийшов вільний народ. Бо кожне з цих гасел-вимог висловлює потреби, інтереси, сподівання мільйонів громадян України. А ті гасла, що лунали на помаранчевому Майдані в Києві і біло-блакитних майданах у Донецьку, Луганську, Харкові та інших містах виражали інтереси вузької групи осіб, котрі рвуться до влади, як в оточенні Ющенка, так і в оточенні Януковича. Тому під час другого і третього турів президентських виборів реалізувала себе охлократія як перекручена форма демократії.
Режим Кравчука—Кучми—Медведчука за час перебування при владі довів демократію в Україні до цілковитого виродження. Держава і суспільство в Україні не спроможні забезпечити об’єктивне, вільне волевиявлення народу, вибори перетворилися на шоу, фарс, псевдовибори. За очевидного частого підкупу виборців, за відкритої агітації та тиску на виборців у день голосування, за повного включення адмінресурсу, за підтасувань під час підрахунку голосів та інших неподобств в Україні нікого не покарано у кримінальному порядку, нікого з фаворитів не знято з передвиборної гонки і, головне, всі звикли до думки, що, хоч як голосуй, усе одно право сили зробить президентом свою людину. Так і сталося. Підготовленіші, матеріально і фінансово забезпеченіші господарі помаранчевих демагогічною, паліативною, логікою квазіборотьби відкинули біло-блакитних простаків, котрі увірували, що демагогія влади в Україні перемогла цілком і остаточно. З’ясувалося — ні. Крім демагогії влади, в Україні під впливом Заходу швидко сформувалася демагогія охлосу-юрби, що стала крутіша за демагогію влади. Юрбі навіювали, що вона — народ. І вона стала на все готова — «на ласку і любов, на сльози і обман» — у боротьбі за об’єктивно чужі їй інтереси кланів, котрі виплекали для охлосу харизматичних лідерів.
До речі, слід звернути увагу на характерну обставину: охлократія органічно зливається не тільки з демагогією, а й з харизматичним авторитетом вождів, лідерів юрби. Німецький учений Макс Вебер стверджував, що харизма «є певна якість індивідуальної особистості, на основі якої вона оцінюється як виняткова, і до неї ставляться як до особистості, наділеної надлюдськими чи винятковими можливостями і якостями». Іншими словами, харизма — це особливі особистісні якості або здібності, що ними має бути наділений індивідуум, і які необхідні йому самому, щоб впливати на великі маси людей, котрі стають його прихильниками. За Вебером, харизма, у найбуквальнішому значенні слова, — це влада пророка. Йдеться про лідерів, які володіють «божим даром», надприродними здібностями впливу на маси людей. Такими були, наприклад, Будда, Христос, Магомет, Солон, Цезар. Однак є лідери, що здобули харизму через те, що зуміли зачарувати маси і стати об’єктом їхнього обожнювання. Наприклад, Черчілль, Сталін, Мао Цзе-дун, Тіто, де Голль тощо. Варто також наголосити, що харизма лідера може бути штучно створена. Конструювання образу лідера значною мірою передбачає наділення його у свідомості публіки саме міфологічними рисами енергійного, рішучого, розумного, справедливого, доброзичливого, щедрого, зразка моральності тощо.
Той факт, що цих рис реально лідер юрби не має, публіка не помічає, бо вона бачить у харизматичному лідері той образ, який їй навіяли, намалювали. А про те, що юрби керовані, практично знали ще жреці в Стародавньому Єгипті, Вавилоні, Ассірії, Іудеї. У наш час психологічною наукою і практичною психологією створено цілі технології прихованого управління і окремою людиною, і масами людей, особливо юрбою, тобто охлосом. Це породило відомий афоризм: «У юрби багато голів, але мало мізків».
Є принципи, які визначають поведінку людей у юрбі:
— маса легше реагує на емоції,
— у маси послаблено розумові здібності,
— у маси немає здібності для логічної роботи,
— людина в масі схильна до чорно-білих фарб, у неї на першому місці інстинктивне та ірраціональне.
Тому за всіх часів звернення до мас, до юрб було улюбленим прийомом для всіх демагогів. Вони використовували масові форми навіювання і, маніпулюючи неконтрольованими почуттями юрби, впроваджували свою волю в підсвідомість людей — часто зі згубними наслідками. Те, що ми спостерігали на Майдані в Києві і на площах інших міст, цілком відповідає даним характеристикам поведінки юрби. Саме завдяки поєднанню технологій створення образу харизматичного лідера, месії, рятівника нації з маніпулюванням свідомістю юрби дало змогу вождям помаранчевих створити цілий ланцюжок міфів (міф — вимисел, вигадка, неправда) і міфологем, що виключили логіку і раціоналізм людей, котрі стоять на майданах України. Люди в юрбі стали вірити всьому, що говорили вожді, не відрізняючи правду від напівправди, спекуляцію від фактів, неправду від істини, наклеп від дійсності.
Навіть у гаслі: «Геть злочинну владу!» — люди не бачили провини своїх помаранчевих вождів, які в системі злочинної влади обіймали посади прем’єрів, віце-прем’єрів, міністрів та інших керівників уряду. А тому зобов’язані частину провини злочинної влади взяти на себе. Технологія захоплення влади з допомогою юрби, чітко відпрацьована американськими спецслужбами в Югославії і Грузії, спрацювала і в Україні, зважаючи, з одного боку, на ненависть і лють, що накипіла в народі, стосовно Кучмівсько—Медведчуківського режиму, а, з другого боку, психологію віри в людей у кращих панів, у безгрішність вождів, у здатність теперішнього кланово-олігархічного режиму обмежити інтереси олігархів на користь знедоленого народу. Приклади Югославії, де сьогодні в Сербії безробіття 40 відсотків, розруха і бідність, і Грузії, де президент і його уряд одержують зарплату з американської годівниці, а інші виживають як можуть, громадян України, на жаль, нічому не навчив.
Виступи українських помаранчевих і біло-блакитних охлосів на площах Києва, Сходу і Заходу України увінчалися остаточною перемогою вождів помаранчевих, котрі стали на чолі охлократії, що перемогла. Варто визнати, що саме юрба була головним інструментом, коли приймали нелогічні, зухвалі зміни до виборчого законодавства під час виборів, і в рішенні ЦВК за підсумками голосування, і під час прийняття рішень Верховним і Конституційним судами України. Саме той факт, що вимоги-гасла юрби не мали загальнонародного характеру, а були вимогами інтересів вождів, що жадають влади, і той факт, що юрба втручалася в діяльність усіх державних структур під час і після виборів, дає змогу дійти висновку, що до влади в Україні прийшла охлократія, як форма псевдодемократії, як перекручена демократія, що вироджується. Однією з характерних ознак охлократії, котра прийшла до влади, є «закручування гайок», показне підвищення вимогливості, «наведення порядку», що часто трансформується в авторитаризм.
Цей термін характеризує політичний режим, у якому живе країна, що, у свою чергу, означає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної і державної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Політичним режимом обумовлені властиві конкретному періоду життя країни порядок політичних відносин, ступінь політичної свободи, спосіб правління, практика здійснення політичної влади. Авторитаризм характеризується зосередженням усієї державної влади в руках однієї особи або органу, обмеженням політичної свободи, придушенням політичної опозиції. У поєднанні з особистою диктатурою авторитаризм може варіювати від помірковано авторитарного режиму з формальним збереженням атрибутів демократії до тоталітаризму. За авторитарного режиму права і свободи громадян проголошуються Конституцією, але реалізувати їх практично неможливо. Громадяни не беруть участі самостійно у визначенні державної політики. Крім партій влади, визнаються тільки партії лояльної опозиції, інші придушуються та обмежуються. Формально вибори проводять, однак із сильною участю представників центральної і місцевої влади, із залученням адміністративного ресурсу. Державні рішення приймають правлячою більшістю в парламенті без урахування прав парламентської меншості, яка зазнає дискримінації. Права політичної опозиції порушуються, випуск її видань часто припиняють і їх конфіскують, а лідери зазнають загроз карного переслідування й арешту. Акти президента або уряду вторгаються у сферу законодавчої влади і мають більше значення, ніж закон.
Формальним характером відрізняється і поділ властей, хоча це конституційно і проголошено. Це особливо наочно було видно під час режиму Кучми—Медведчука. Всім зрозуміло, що офіційно формувати парламентську більшість в умовах, коли між законодавчою і президентською владою діє принцип стримування і противаг, — антиконституційно. Однак така пропрезидентська більшість була збита всупереч Конституції і підміняла собою парламент багато років. Команда Президента Ющенка також оголосила про збивання проурядової парламентської більшості, що є очевидним свідченням схильності до авторитаризму охлократичних вождів. Це саме засвідчують і перші організаційні заходи охлократичної влади. До парламенту подано на розгляд проект закону «Про люстрацію», в якому запрограмовано порушення всіх мислимих конституційних прав громадян. Організація «Пора» у Чернівецькій області ініціювала створення «Чорного списку Буковини», до якого мають намір внести всіх, хто діяв на виборах, на думку вождів «Пори», неправильно («Сільські вісті» від 4.02.2005 року). Охлос — юрба — уже різко висловлює свою незгоду з офіційною владою в кадровій політиці, особливо під час призначення губернаторів. Це перші «паростки» авторитаризму влади, що утверджується після охлократичних бунтів. Подальші дії «нових» властей покажуть, куди схилятиметься їхній політичний режим: до авторитаризму чи до демократії. Найважливішим показником стосовно цього є конституційна реформа. Якщо у вересні 2005 року прийняті зміни до Конституції України, згідно із законом, не наберуть чинності, отже, вожді охлократії беруть курс на посилення виконавчої влади на шкоду парламентській, що завжди веде до авторитаризму. Для всіх істинно демократичних сил України конституційна реформа є життєво важливою потребою.
Відходячи від президентської форми правління, наша країна відійде від протистояння виконавчої і законодавчої влади, від кланово-олігархічного групового впливу на владу, від постійних порушень Конституції і законів, від указного права, від прокурорської, міліцейської і судової сваволі, за вказівкою чиновників. Політичне життя країни наповниться змістом інтересів усіх класів і соціальних верств суспільства через діяльність політичних партій та інших об’єднань громадянського суспільства.
Управляти суспільством через закони і тільки через закони — це і є демократична форма правління. Ця обставина ставить парламент країни в пріоритетне становище стосовно інших галузей влади, що абсолютно не суперечить принципу поділу властей. У країні найстарішої демократії — Англії, крім панування права, шанують принцип верховенства парламенту, і ця традиція є основою демократії англійського суспільства. Парламент — це не тільки представницький орган усіх громадян, уособлення нації, а й постійний зв’язок між народом і владою. Інтереси народу через депутатів оголошуються в парламенті, і парламент приймає необхідні рішення з урахуванням сподівань і вимог суспільства.
Принципова відмінність президентської форми правління від парламентської практично одна — порядок формування і відповідальності уряду. В парламентській республіці парламент формує уряд і є політична відповідальність уряду перед парламентом. Верховенство парламенту виявляється в тому, що уряд повинен мати довіру парламенту і парламент контролює діяльність уряду. У парламентській республіці народ формує не авантюрну антиконституційну більшість, як робив Кучма і має намір зробити Ющенко, а конституційно передбачену парламентську більшість, віддаючи перевагу на виборах тим чи іншим політичним партіям. Така більшість — це не змова і не примусове об’єднання депутатів, а заснована на волевиявленні народу більшість, яка легально і легітимно формує весь уряд, відповідальний перед парламентом. Створюється стійке, логічно вивірене відношення: виборці формують парламент і в ньому — політичну більшість за підсумками виборів, парламент формує уряд, відповідальний перед ним, уряд приймає управлінські рішення, народ приймає чи відкидає ці рішення і через депутатів впливає на поведінку уряду. У разі гострої колізії інтересів між народом і урядом останній іде у відставку, а парламент або формує новий уряд, або на нього чекають дострокові вибори. У такий спосіб народ і державна влада через посередництво парламенту беруть участь у єдиному процесі управління країною. Тут мало місця залишається для авторитаризму та узурпації влади. Уряд не залежить від президента і кланів, що оточують його. Він перебуває під постійним аналітичним контролем і вогнем опозиційної і громадської критики, а тому діє відповідально і зважено, віддаючи перевагу інтересам більшості народу, а не окремих кланів.
Така загальна схема демократизації влади в Україні.
За яким напрямом піде нова команда старої ліберальної влади, гадати довго не доведеться. Якщо команда Ющенка—Тимошенко—Мороза знаходитиме різні причини, щоб відтягнути конституційну реформу за вересень 2005 року, отже, в Україні влада йде не в бік демократії, а в бік авторитаризму. І демократичні сили чекає дуже важка боротьба за реальну парламентську республіку. Не треба забувати, що охлократія завжди видає себе за демократію, а охлос-юрба за демос-народ. Поживемо — побачимо. Головне, не довіряти обіцянкам влади, не зачаровуватися міфотворчістю мрійників, а рішуче вимагати реалізації багаторазово висловлених ними обіцянок.
Отже, який політичний режим буде запроваджено в Україні — охлократичний, авторитарний або демократичний — покаже вересень 2005 року.
Цей самий термін покаже наскільки щирими і правдивими були заяви вождів помаранчевих, які перемогли, про демократичність їхньої влади. Або в Україні поглибиться прірва між владою і народом, або через прірву буде перекинуто демократичний місток, по якому і народ братиме участь у формуванні влади. Побачимо. Чекати недовго.

Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, народний депутат України (фракція комуністів), безпартійний.