Плутанина

Законопроект про мови в Україні, підготовлений лідером фракції СПУ Олександром Морозом, наробив у пресі багато галасу. Причиною стало формулювання статті 6 законопроекту в його первісному варіанті: «Офіційними мовами на всій території України є українська та російська мови».
Одразу виявилася неконституційність цього формулювання, бо Конституційний Суд України ще 14 грудня 1999 року дав тлумачення терміна «державна мова», яким визначив, що терміни «державна мова» і «офіційна мова» означають (фіксують) те саме поняття. Тож сформулювати думку про надання російській мові нарівні з українською статусу офіційної на всій території України без внесення поправки до Конституції України неможливо. З цієї причини О. Мороз законопроект поправив, і тепер частина друга статті 6 сформульована так: «Офіційною на всій території України є українська мова».

У зв’язку з виключенням російської мови з офіційних на всій території України галас у ЗМІ стих, але плутанина з терміном «офіційна мова» не зникла. У тій само статті 6 далі читаємо: «Нарівні з українською мовою в адміністративно-територіальних одиницях, у яких широко розповсюджені інші національні мови, вони також використовуються як офіційні. Рішення щодо використання як офіційної поряд з державною російською та інших мов приймається представницькими органами місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць і є обов’язковими для місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судових, прокурорських органів, органів арбітражу та інших державних органів».
Залишимо поза увагою те, що в сучасній Україні вже немає органів арбітражу, а також те, що для судових і прокурорських органів представницькі органи місцевого самоврядування — не указ. Але зазначимо, що термін «офіційна мова» продовжує використовуватися в законопроекті не тільки стосовно української мови як мови державної, а й стосовно інших національних мов України, що — безпідставно.
Завершуючи тему плутанини в термінології, звернемо увагу на термін «національні мови». Визначення цього терміна в законопроекті немає, але найчастіше він у цьому випадку вживається для позначення інших мов, крім української, що використовуються на території України. Це несправедливо стосовно української мови. Адже вона, без сумніву, — не тільки державна (офіційна) мова української держави, а й мова національна, тобто мова української етнічної нації.
Таким чином, зі статті 6 можна зрозуміти, що українська мова у разі прийняття нового закону про мови матиме офіційний статус на всій території України, а інші національні мови, зокрема й російська, отримають статус, близький до офіційного, у межах територій, на яких ці мови широко використовуються.
Однак, щоб переконатися, що все не так просто, потрібно прочитати весь текст законопроекту. Вже в першій його статті, що визначає концепцію законопроекту, частина друга сформульована так: «У роботі державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть безперешкодно використовуватися поряд з українською і їхні національні мови»; а частина третя — так: «У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою та (або) коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватися одна з офіційних мов (та) або мова, прийнятна для цього населення».
Викликає здивування очевидне протиріччя статті 1 статті 6: характеристика територій, на яких безперешкодно можуть використовуватися поряд з українською й інші національні мови, у статті 1 принципово інша, ніж у статті 6! У статті 1 уже йдеться не про території, на яких розповсюджені ті або ті національні мови, як це визначено в статті 6, а про території, на яких проживають громадяни інших, тобто неукраїнських, національностей. Сам О. Мороз запевняє, що його законопроект «зорієнтований на зміцнення прав людини незалежно від її етнічного походження, і в цьому сенсі цілковито демократичний» («Комсомольская правда в Украине», 20 січня 2005 р.). Однак парадоксальний принцип надання захисту мові залежно від етнічного походження, зафіксований у статті 1, насправді виявляється генеральним для законопроекту, бо саме на статтю 1 є посилання в цілій низці наступних статей: 11, 12, 13, 16, 24. Ці статті встановлюють порядок використання мов в основних сферах публічного спілкування: у роботі органів державної влади й органів самоврядування, у діловодстві і веденні документації, у роботі сесій, конференцій і зборів, у судочинстві, під час здобуття освіти. Текст цього посилання скрізь однаковий, різниця лише в тій або іншій публічній сфері використання мови. Наприклад, у статті 11, що регулює сферу роботи державних органів і органів місцевого самоврядування, в частині другій сказано: «У випадках, передбачених у частині другій статті 1 цього закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути російська (та) або національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї самої статті, — мова, прийнятна для населення даної місцевості». Здавалося б, у наведеному тексті йдеться про правовий захист носіїв мови, що загалом відповідає заявам Мороза. Але посилання на частини другу і третю статті 1, що визначають території, на яких ця норма застосовна, робить текст нікчемним. Адже території визначаються за неприйнятною ознакою — етнічною!
А у статтях 22 і 23, що встановлюють мови навчання і виховання в дошкільних і загальноосвітніх закладах, дається пряма вказівка на національний склад населення вже без посилань на статтю 1.
Таким чином, у наявності принципове протиріччя законопроекту: у різних статтях декларується різний підхід до мовних прав людини, в одних статтях — етнічний, в інших — принцип мовних переваг громадян.
Уявімо собі, що описані суперечності усунуті. Але чи достатньо, щоб на визначеній території проживала численна група носіїв мови, щоб ця мова виявилася на цій території захищеною. За версією О. Мороза, з’ясовується, — недостатньо; для цього потрібно, щоб таких людей була більшість. Тобто більш як 50 відсотків. Ну а якщо їх менше половини населення, але все-таки багато, приміром, 40, 30, або 20 відсотків? Хіба рідну мову цих людей не треба захищати, хіба вона не має права використовуватися в публічних сферах?
Щоб відповісти на це питання, звернімося до термінів, зафіксованих у Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Україною 15 травня позаминулого року: «Термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, що виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій хартії». Вдумаємося в це визначення: з’ясовується, умовою створення захисту мови має бути така кількість носіїв цієї мови, яка виправдовувала б запровадження захисних заходів. Наприклад, якщо в якомусь регіоні носіїв традиційно використовуваної мови проживає 20 відсотків населення регіону, то правильно буде передбачити для них 20 відсотків шкіл з навчанням їхньою рідною мовою, а якщо всього кілька відсотків, — то достатньо забезпечити надання освіти їхньою мовою тільки дітям тих родин, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатнім.
Як бачимо, сформульоване в законопроекті поняття території, на якій використовується національна мова, як така, на якій проживає «більшість» відповідних мешканців, погано співвідноситься з поняттям хартії про таку територію. Незважаючи на те, що, за заявою самого О. Мороза, законопроект «відповідає Європейській хартії регіональних мов» («Комсомольская правда в Украине», 20 січня 2005 р.).
Результатом внесення Олександром Морозом законопроекту, який розглядається, став крок від любові до ненависті до нього з боку націонал-демократів. Найрезонанснішою публікацією виявився «Відкритий лист Олександру Морозу» від голови Київської міської організації УРП «Собор» Юрія Гнаткевича, у якому Мороза було звинувачено, по суті, в антидержавній діяльності. Олександр Олександрович не став відмовчуватися і в опублікованій відповіді чітко визначив свою державницьку позицію в мовному питанні (див.: http://www. tovarіsh. com. ua/news/ Ukrayna-polytyc/31-01-2005/Yazykovoі_8406. html).
Ця позиція викликає повагу. Однак з вищезазначеного можна зробити висновок, що реалізація цієї позиції у вигляді запропонованого законопроекту може ще більше заплутати ситуацію навколо мовної проблеми, а саму проблему не вирішити.

Юхим ФІКС, народний депутат України.