Канадець відшукав своє обійстя і впав навколішки, вклоняючись землі
Цю дивовижну історію згадують у селі й досі. Дехто з чоловіків при цьому мрійливо мружить очі і навіть загадково посміхається. Бо ще років п’ятнадцять тому про це говорили мало не пошепки.
...Літній день наприкінці сімдесятих. Біля сільського магазину, чекаючи на «хлібовозку», зібралося чимало люду. Раптом поруч зупинилася «Волга» — таксі. То тепер у селі навіть «Мерседесом» нікого не здивуєш, а тоді поява такого авто означала, що в гості заїхало якесь грошовите «городське цабе». З легковика й справді вийшов добре зодягнений солідний чоловік. Поводився він якось дивно. Незвично навіть для доволі патріархального сільського етикету. Чемно привітавшись, низько схилив сиве чоло перед жінками, міцно потис руки всім чоловікам... І навіть перепитав, чи можна... пройти до магазину, де довго і з цікавістю оглядав крам. А потім несподівано запитав: «А яка горілка у вас найкраща?» Продавець мало не вдавилася цукеркою і здивовано озирнулася на полицю:
— Та ось хоч би й «Пшенична»...
— Тоді дайте... ящик...
Розрахувавшись новенькими червінцями, чоловік власноруч виніс ящик з магазину і, поставивши на сходах, звернувся до мужиків:
— Ну, от... Пом’янете мого батька...
— А хто ж він? За кого пити?
— За раба Божого Івана...
Дивний гість знову всім уклонився, і «Волга» покушпелила геть. Бачили потім люди, як, покружлявши околицями, виїхала вона за село і зупинилася на пагорбі. Вийшов той сивий чоловік, впав на коліна, перехрестився, а потім так і розпластався на землі, ніби намагаючись її обійняти...
А ще через кілька днів примчали до села «люди в цивільному», розпитували, що і як, познаходили всіх, хто ту «Пшеничну» куштував... Виявилося, дивний гість — син добре знаного тут у минулому господаря. На тому пагорбі був колись їхній хутір, а навколо — їхні землі... У роки «великого перелому» розкуркулили чоловіка, десь, кажуть, згинув у Сибіру. А от син, бач, вижив. Пізніше опинився в Канаді, довго мріяв побувати на батьківщині, і вже коли самого роки придавили, зважився на відчайдушний крок: приїхав туристом до України, а під час перебування в Харкові відірвався від групи, найняв за добрі гроші таксі і через дві години уже був на полтавській землі — біля сільського магазину. Кажуть, мав потім великі неприємності за «відхилення від маршруту».
Я далекий від того, щоб лише іронізувати над «допитливістю» кадебістів, які примчали випитувати дядьків про смак «Пшеничної» і ніяк не могли второпати, що взята на пагорбі жменька землі, то не «проба грунту», а туга за батьківщиною.
Думається про інше. Про те, що було б, якби доживав той чоловік на своїй землі, на своєму хуторі? Щоб тут, а не десь у Сибіру лишилися могили його батьків, хліборобську справу яких продовжували б діти й онуки? І що б сказав той канадець, побувавши в моєму селі нині? Де незоране поле — звична картина постколгоспного села. Де лише напівзруйновані стіни колишніх ферм та ангарів для техніки нагадують, що було тут колись колективне господарство. Де замість трьох магазинів залишився один, а будинок культури не опалюється вже років десять. Де в останні роки траплялося в школі «пропускати» перший клас, бо не набиралося відповідної кількості діток. Де агротехнології спростили до того, що замість безвідвального обробітку грунту, яким славилася колись Полтавщина, воліють обходитися «нульовим». Це не жарт. Кілька років тому доводилося бачити, як заїжджий мехзагін ганяв сівалку по полю, яке не бачило не те що плоскоріза, а, певно, й борони.
— Так це ж імпортна сівалка, — пояснювали «специ». — Вона і в асфальт посіє.
І сіють!
Якби все це побачив нині канадець, він, мабуть, і сам міг би «насісти» на «Пшеничну». «О, горе землі, в якої такі господарі! І горе людям, в яких такі керівники!» А вони дедалі продовжують з розумними обличчями дискутувати, чи можна довірити селянину землю? Землю, яка могла б прогодувати пів-Європи, але на наших очах перетворюється на об’єкт нових і нових експериментів і навіть політичних інтриг. У пустку. В нейтральну смугу, де не орють і ніколи не сіють. А тим часом селянин воліє не випити зайву кружку молока, щоб мати «живу копійку» для доньки чи сина, що подалися навчатися до міста
...Розчулений таксист закурював уже третю цигарку. А чоловік усе ще лежав опріч шляху, мов підкошений кулею солдат. І тільки пальці ніжно торкалися кожної грудочки землі, по якій бігав колись босоногим хлопчиною.
Він підвівся, висипав просто в кишеню свого заморського піджака жменьку землі і, тримаючись рукою під серцем, важко впав на сидіння «Волги»: «Поїхали!»
Він поїхав. А ми залишаємося...
Стовбина Долина Полтавської області.
