Пригадаймо вимоги, які ставило наше суспільство понад десять років поспіль:
— «так далі жити не можна!»;
— «трудящі України заслуговують на кращу долю»;
— «за чесну владу, за краще життя!»;
— «повстань, Україно!».
І нарешті ці вимоги вилилися в застереження «Нас багато — нас не подолати!» Саме ці застереження забезпечили нинішню перемогу.
Нині в Україні майже все працездатне населення є водночас членами багатьох об’єднань — політичних, релігійних, громадських, професійних. І всі керівні органи цих формувань по-різному повели себе на крутому зламі нашої історії в помаранчевій революції.
Звісно, завдання і програми в кожного об’єднання різняться. Та заявлена кінцева мета у всіх одна: все для блага людини. Для її свободи, для її духовного самоутвердження, матеріального добробуту. Останнє є метою найчисельнішого об’єднання людей праці — профспілок. Саме ці чинники є складовими соціального захисту працюючої людини, а отже, мотивацією членства в профспілках.
Програма уряду Юлії Тимошенко не залишила профспілкам жодного шансу бути потрібними трудящим. Під профспілками в даному разі маю на оці їхню верхівку, яка, між іншим, має тенденцію самообиратися на керівні посади.
А не залишилося шансів тому, що поставлені в програмі завдання в соціальній сфері значно перевищують обережні «домагання» профспілок поетапно наближатися до прожиткового мінімуму, та ще й виходячи з можливостей держави.
Ця запопадлива «вимога» профспілкових «лідерів» підтримала намагання уряду Януковича на рік відстрочити підняття мінімальної заробітної плати до 237 грн. Ціною подальшого зубожіння трудящих стоянівські прибічники дали змогу владі використати величезні заощаджені таким робом кошти на президентську виборчу кампанію, підтримавши ненависний трудящим антисоціальний уряд і владу в цілому.
Програма, запропонована Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, вщент розбила архаїчний зміст генеральних, галузевих та регіональних угод профспілок, в які ретельно заносилися величини чи норми законів, що ними влада повинна була «ублаготворяти» трудящих.
Ми з вами пам’ятаємо, як часто-густо, коли вже в людей уривався терпець від низьких зарплат і непомірно високих цін, телевізія показувала так звані робочі зустрічі колишнього президента Кучми і колишнього голови Федерації профспілок України Стояна. Як про чергову історичну подію, повідомлялося: відбулася робоча зустріч, і сторони домовилися...» Про що? Про непротивлення злу насиллям? — відразу спадає на думку. Чому жодного разу не спромоглися профлідери бодай на маленьку милість влади, щоб трудящі почули: «Відбулася робоча зустріч прем’єр-міністра (чи президента) і лідерів профспілок. На вимогу профспілок уряд збільшив заробітну плату, припинив зростання цін, тарифів».
Тож найвищою заслугою своєї захисної діяльності профлідери вважали введення в угоди й домовленості пунктів і підпунктів: діяти згідно з чинним законодавством. Що означає «згідно з чинним законодавством»? Невидача або затримка зарплати? Неповернення вкладів? Підвищення цін? Де ж це пан Стоян з паном Кучмою викопали таке законодавство?
У яких сірків треба було позичити очей профбосам, щоб на святому місці боротьби за права й свободи усього чесного українського люду — на Майдані Незалежності — зібрати мітинг на підтримку тих, проти кого народ бореться? Так і закінчився цей мітинг засіданням Ради федерації профспілок, яка обрала знов-таки того, хто підтримував Януковича. Це зроблено на захист профспілчан чи на захист профбосів? І хіба головного профбоса, та й його поплічників, не навчили всі попередні вибори, що не вгадувати потрібно, кого підтримувати, а визначатися і йти разом з народом? Вести народ, ідучи попереду, у боротьбі за краще життя, а не перебігати до переможця. Триматися народу навіть тоді, коли він програв. А вже коли народ виступив за свої права сам, то тут угадувати, а ще більше — вигадувати для себе, неприпустимо й непростимо.
Доведені до відчаю підзахисні профспілок у морозяні дні на головному майдані держави зайняли належну їм власність, залишену у спадок батьками й дідами, — Будинок спілок, який слугує не профспілкам, а босам для збагачення (здані в оренду службові приміщення приносять величезні прибутки, які використовуються аж ніяк не для захисту прав трудящих).
Та небажання поділитися з регіональними профспілками прибутками для виконання ними хоча б мінімальних захисних функцій йде не лише від скупості, а й від утвердження своєї вищості над усіма: тільки в Києві є гроші, є можливості і влада, тільки в Києві чимось допоможуть або не допоможуть. І тільки в Києві... утвердження своєї незалежності від профспілкового загалу.
Саме небажання профбосів ділитися з народом профспілковим надбанням спонукало законодавців звернути погляди на їхнє майно. Одних — на те, що вже розпродане (а багато людей переконані, що воно розікрадене та привласнене), інших — на те, що ще лишилося в користуванні профспілок. Наміри і в тих, і в тих благородні: покарати крадіїв та компенсувати збитки, завдані державі «розпродажем», націоналізувати те, що залишилося, повернути його державі для використання в інтересах людей або використати для приватизації, щоб виручені кошти повернути на компенсацію втрачених заощаджень.
Втративши роль, а затим і місце в суспільстві, сучасні профспілки, а вірніше — їхні керівні органи, гранулювалися в посередницькі контори між владою і трудящими, в буфер, що пом’якшував, хоч як дивно, протестні настрої трудящих, по-фарисейськи називаючи це пом’якшення соціальним партнерством. Навіть багаторічні борги в заробітній платі або хоча б спроба вибороти хай часткову їх виплату не стали для профспілок тим важелем, з допомогою якого можна було б хоч якось підняти мотивацію доцільності й необхідності чи хоч потреби в профспілках.
Уже членів профспілок не 26 млн., а втричі менше. До того ж — структура їх викликає багато суперечностей: бо хто, або які професії і галузі, повинні складати основну масу профспілок? Ясна річ — виробничі профспілки, як це прийнято у більшості країн, а не працівники бюджетної сфери, як це прийнято у нас. Тобто не наймані працівники державних установ, яких держава утримує, за рахунок податків, стягнених штрафів чи членських внесків.
Тож постає запитання: чому профспілкам вигідно, щоб у черговості відрахувань з прибутку підприємств спочатку сплачувалися податки, а потім заробітна плата? Навіть на тих підприємствах, де є борги в зарплаті? Отже, тому!
Та чи не найбільше дивує факт, що колись найчисельніші профспілки, якими були профспілки агропромислового комплексу, майже «розлізлися межи людьми». Головною причиною тому було не так непродумане антинародне реформування села, як абсолютна незахищеність профспілками кинутого напризволяще фермера, власника земельного паю, орендаря чи найманого працівника, котрі, якщо держава не повернеться до них обличчям, найближчим часом перетворяться на батраків.
Можливо, тоді й об’єднаються вони в потужну профспілку. І тоді вже не зернотрейдери, не перекупники при потуранні влади будуть установлювати ціни на сільгосппродукцію, а самі виробники. Та мовчать керівники аграрної профспілки. Внесків, що сплачують до їхньої каси переробні й перекупні структури, вистачає для безбідного життя.
Не слугує мотивацією до членства в профспілках і те, що профспілкам байдуже до отих двох третин, які полишили профспілкові організації. І те, що мільйони заробітчан, поневіряючись у наймах за кордоном, працюють на економіку багатих країн, збагачуючи пенсійні фонди не України, а чужих держав. Профспілковим лідерам байдужа доля мільйонів тих, хто в нестерпно тяжких умовах на стихійних ринках, на тротуарах і в підземних переходах самовлаштовують собі робочі місця. Виходить, одні себе самообирають, інші — самовлаштовують.
Подбали профспілки про їхній захист? Про нормальне робоче місце, про теплий одяг, гаряче харчування, медичну допомогу? Оборонили від знахабнілих податківців, рекетирів, здирників і їм подібних?
Ні!
А навіщо? Сторони домовилися...
Тож все-таки Програма діяльності уряду залишає профспілкам один-єдиний шанс бути затребуваними трудящими: взяти на себе ті розділи програми, від яких прямо залежить добробут кожної людини. Найперше — високий рівень заробітної плати, умов праці і, через потужне наповнення державного бюджету, повернення до безплатної освіти та охорони здоров’я, а в найближчому майбутньому —достойного України рівня життя. І тоді не тільки уряд, а й профспілки своїми діями підуть «назустріч людям».
Леонід ВЕРНИГОРА, голова Полтавської обласної ради профспілок, народний депутат України.
