Це було 60 років тому. У листопаді сорок четвертого командир танкового батальйону майор Писаренко приймав нові машини. Осінній вітер гнав по перону пожовкле листя, і комбат, притримуючи рукою кашкета, ішов від однієї платформи до іншої. Позаду бої за визволення України, попереду — Європа, тому нова техніка підоспіла вчасно.
Заскочивши на одну з платформ, майор звичним жестом зірвав брезент і... аж присвиснув від здивування:
— Так це ж від земляків!
У таке й справді важко повірити. На броні був напис: «Подарунок воїнам-танкістам від голови колгоспу імені Фрунзе Новосанжарського району Полтавської області Григорія Карповича Руденка».
— А я з сусіднього села! І Руденка добре знаю, — пояснював майор здивованим однополчанам. — Ось і вирішилося питання про командирський танк...
...А тим часом до невеличкого полтавського села Грекопавлівки прийшла урядова телеграма від Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна: «Прийміть мій привіт і вдячність Червоної Армії, Григорію Карповичу, за Вашу турботу про зміцнення бронетанкових сил Червоної Армії».
Своє перше бойове хрещення іменний танк пройшов у Чехословаччині. Батальйон майора Писаренка одержав тоді наказ штурмувати Дуклінський перевал. Для цього вибрали таке місце, де ворог найменше чекав удару. Здавалося, танкам тут і робити нічого. Завдання й справді було нелегке: чимало машин так і не змогли подолати підйом — неймовірну кручу, — скочувалися вниз, вибиваючи гусеницями іскри з каміння. Вміло маневруючи, командирський танк перший «видряпався» на висоту. А вже потім, закріпивши на машині сталевий трос, танкісти допомогли зробити це й іншим.
Удар виявився несподіваним для фашистів. Ворог потрапив у залізні лещата наших танків, що вдарили одразу з двох боків. Шлях на Чехословаччину було відкрито.
За мужність і відвагу, проявлені під час виконання бойового завдання, Олександра Петровича Писаренка було нагороджено орденом Червоного Прапора, чехословацькою медаллю, що додалися до інших численних нагород.
Сотні кілометрів воєнними дорогами пройшов на танку, подарованому земляками, майор Писаренко. Знешкодив у боях до двох десятків «тигрів», чимало іншої техніки і живої сили противника. І хтозна, якби не потрапив ворожий снаряд у командирський танк під містом Крсно, можливо, довелося б промчати йому й вулицями Берліна.
Про геройський характер майора Писаренка свідчить і такий цікавий епізод.
— Підлікувавшися після поранення, я зі скаліченою рукою одержав можливість побувати вдома. Відмахавши пішки не один десяток кілометрів, дістався нарешті своїх Кобів, а дружина — в сльозах... Що таке? Корову щойно забрали... Для потреб фронту, кажуть. Кинув я рюкзак, знову «ноги в руки» і до району. Приходжу до Новосанжарського райкому партії: в кабінеті перший секретар і начальник міліції. «Ось, ви мені, голубчики, й потрібні, — кажу. — Ви що ж... мать вашу!» «Ти, майоре, не гарячкуй, — важно так каже секретар. — Сказано: для потреб фронту!» «А я що — не фронт, — тицяю їм забинтовану руку». «Який ти тепер фронт?» — посміхається секретар. Ах, так! А в мене іменний пістолет!.. Вихоплюю з кобури і в стелю: б-ба-бах! Начальник міліції встиг у вікно вистрибнути, а секретар потім лише після кількох склянок води оговтався: «Ну, ти, майоре!..» Повернувся додому, а корова вже у дворі...
— А де ж тепер той іменний пістолет?
— Довелося потім здати. Добровільно... Дуже вже гарячий був я в молодості, а ось тепер той пістолет і знадобився б. Таке життя!..
...Давно вже немає серед живих Григорія Карповича Руденка. Та пам’ятають про нього односельці, свого часу немало матеріалів про цю людину зібрали юні слідопити. Але найтепліші спогади про Григорія Карповича залишилися в Олександра Петровича Писаренка, який, на жаль, залишився єдиним ветераном війни у своїх рідних Кобах. Кілька років тому, напередодні чергової річниці Перемоги, йому присвоєно звання підполковника.
— Ось і дослужився...

Полтавська область.