Українську літературу довго, тупо й вперто називали сільською, та їй і самій подобалось такою бути, і це, здавалось, назавжди. Та ось це кудись поділося, мов вимерло разом з традиційним селом. Протягом останнього десятиліття наша література круто урбанізувалася, автори наших культових книжок тепер пишуть про Харків (С. Жадан), Запоріжжя (П. Вольвач), навіть про Венецію (Ю. Андрухович) та Лондон (С. Пиркало). Вони досліджують український секс між Києвом та Нью-Йорком і називають це «польовими дослідженнями», хоч сумнівно, чи колись вони бували в полі. Наша нинішня література буяє на асфальті.
І тепер здається майже несподіваним, коли раптом з’являється книжка справжньої сільської прози, як-от ця — «Мамина молитва» (Рівне, «Волинські обереги», 2004). А ще несподіваніше, хто її автор — Василь Скуратівський. Несподіванка в тім, що Василь Тимофійович знаний як яскравий популяризатор нашої традиційної (звісно ж, сільської) культури. Його знамениті книжки «Берегиня», «Посвіт», «Місяцелік», «Русалії» та інші, усього зо два десятки назв, розійшлися по всій Україні, стали чудовими підручниками народознавства для шкіл. Та й не лише для шкіл: книжка Скуратівського про історію українського бджолярства втішала Віктора Ющенка у недавній внутрішній еміграції.
З іншого боку, ці його книжки нерідко спонукали до певних запитань. Думалось: а справді, чи не для глибокої душевної еміграції все це? Бо таке враження, що не пише чоловік, а гладдю вишиває! Його герої, неньки-татусі, бабусі-дідусі — патріархальні, безгрішні, не знають лихих слів, розмовляють тільки прислів’ями та приказками, всі вони поети й філософи, довкола пахне молоком і медом, а в небі висить семибарвна веселка, ну, рай на землі, та й годі, де б собі знайти таку Україну?
Оте його словесне вишивання не було само по собі поганим. Але воно ніби мимоволі свідчило про неповноту нашої культури — так, ніби нам показували лиш освітлений, плоский, декоративний бік Місяця, ніби не існує тіньового боку. Так, ніби Шевченко й не писав, що село «неначе погоріло, неначе люди подуріли».
Здавалося, Скуратівський про село не вміє писати інакше, окрім як красиво.
Але «Мамина молитва» свідчить про інше. Ця книжка немилосердно позбавлена красивостей. Її вже охрещено древлянським «Декамероном» — справді, тут чимало відвертих оповідань «про любов». Але як мало радості в тому «декамероні», яка ця «любов» убога, груба, часто просто скотиняча — і чи була інша любов у тих глухих, розтерзаних війною поліських селах, звідки родом автор? Візьміть самі назви оповідань: «Сивояй», «Баба здуріла», «Смерть на комбайні», «Нечепана дєвка», «Жеребець», «Козел», «Чий би бичок не стрибав» — майже все це про любов, панове, але тут не пахне молоком та медом. З появою цієї книжки постать Скуратівського окреслюється глибше, стає драматичнішою. Драматизму додає те, що тут зібрані оповідання від 60-х років до найсвіжіших. А отже, весь час, поки Скуратівський (як нам здавалось) наївною гладдю вишивав отих своїх патріархальних пасічників та екзотичних бабусь, він не забував, що описує цивілізацію, котра зникає. І бодай так хотів врятувати її від зникнення. Хтось прямодушно спитає: так де ж у нього правда —там чи тут? А правда в тім, що Василь Скуратівський, нарешті, подолав неповноту осягнення нашої живої культури й історії. Точніше, він подолав її в наших очах — бо сам він цієї повноти й не втрачав.