У Києві відбувся «круглий стіл» «Політика в галузі культури: партнерство мистецької спільноти та держави». Акція, координатором якої був режисер і продюсер Сергій Проскурня, зібрала чільних представників культурно-мистецького процесу.
... Звістку про призначення Оксани Білозір міністром культури «круглий стіл» зустрів мовчки. Не те що там були вороги пані Оксани. Либонь, річ у тім, що поняття Мінкультури стало останнім часом символом безпомічної й куцої державної гуманітарної політики. Ще жоден український уряд не мав в основі своєї діяльності програми «Культура». Програми, якою керувався б не лише «гуманітарний» віце-прем’єр, а й віце-прем’єри з питань адмінреформи та євроінтеграції, і Прем’єр-міністр, і Рада нацбезпеки. У нас такої програми нема, а те, що зветься «гуманітарний блок уряду» — лиш розрізнені відомства, позбавлені спільної мети. Тому, скажімо, ідея гуманітаризації освіти закінчується уроком футболу в школах. А Мінкульт може скільки завгодно тішитися досягненнями нашого мистецтва, але ці досягнення недоступні Україні, бо невідомо кому належить наше ТБ й наш книжковий ринок, й програма літератури чи початкової естетичної освіти в наших школах. Україну вже привчили обходитися сурогатом чужих культур. Тому, хто б у нас не став міністром культури, цю людину не любитимуть.
Учасники «круглого столу» вкотре вирішили змінити ситуацію і передали свої пропозиції Миколі Томенку та Оксані Білозір. Зокрема, в основі діяльності Мінкультури, вважають автори пропозицій, мають бути кілька чітких і простих принципів. Ось вони (за текстом київського арт-критика Сергія Васильєва).
1. Відкритість
Політика рівних можливостей. На державну підтримку можуть розраховувати усі митці — по праву таланту, свіжості та сили ідей, а не колишніх заслуг та вміння кулуарно «вирішувати питання».
2. Конкурентність
Правилом має стати прозоре і гласне визначення проектів (індивідуальних і колективних, включаючи масштабні акції — фестивалі, дні культури тощо), що отримують державну підтримку. Це не просто тендери, які влада навчилася проводити «під ковдрою», а саме конкурси, на яких уважно аналізуються творчі заявки. І без «патронату Президента»!
3. Громадський контроль
Виконавча влада не «здійснює політику», а виконує суспільне доручення, є робочою ланкою між законом і споживачем. Потрібен дійовий механізм громадського нагляду — наглядові ради, галузеві колегії тощо. Треба з найавторитетніших і найкомпетентніших фахівців кожної галузі сформувати колегії, які мають розглядати мистецькі пропозиції, заявки та проекти, ухвалюючи найкращі з творчої точки зору та суспільно найвагоміші з них. Схема не ідеальна, але принаймні справедлива. Кваліфікована експертиза коштує дешевше від фіктивних проектів.
4. Гласність та прозорість
Створення системи найширшого інформування про конкурси. Аргументованість вердиктів щодо підтриманих проектів. Їхній обов’язковий моніторинг. Регулярні фінансові перевірки підтриманих проектів незалежними експертами. Суворе правило: той, хто провалив проект і вочевидь схалтурив, не може претендувати на підтримку протягом певного терміну. Варто скасувати й систему довічних привілеїв. Йдеться не про відзнаки конкретним особам, а саме про державні установи культури, керівники яких мусять укладати контракти на виконання реальних програм на визначений термін, і по його завершенні підтверджувати претензії на лідерство — на конкурсній основі.
Пріоритети
Держава має дбати передусім про такі полярні речі, як консервація та інновація. Тобто головними напрямами її підтримки мають бути автентичне традиційне мистецтво і найліпші академічні зразки та експеримент — сфери очевидно неприбуткові, але такі, що забезпечують гідність і розвиток національного мистецтва, а також проектують його в світовий контекст. Безперечно, перевага при цьому віддається — в академічних та автентичних жанрах — винятково національному мистецтву. В експериментальних та за природою своєю космополітичних жанрах треба керуватися критеріями мистецької новизни і відповідності світовим пошуковим тенденціям. Також потрібні спеціальні програми підтримки дитячої творчості та творчості для дітей і популяризації мистецтва. Культурна людина формується до підліткового віку. Пізніше — пізно. Це, як і взагалі культура, є питанням національної безпеки.
Обов’язковими мають стати державні програми «Традиція» та «Дебют». Кожний випускник мистецьких вузів повинен мати можливість продемонструвати свій потенціал — виставою, фільмом, виставкою, оркестровим виконанням твору тощо.
Треба встановити для всіх мистецьких установ єдині правила гри. Привілейованість має полягати лише у підтримці цікавих, суспільно важливих проектів творчих колективів, а не в їхніх «особливих правах», національних або академічних. Державний контроль над національними колективами повинен бути якнайсуворішим, із обов’язковим введенням інституту наглядових рад та розробкою спеціальних програм діяльності.
Треба нарешті вимагати ухвалення ВР закону про благодійну діяльність. Водночас, можливо, щоб заохотити митців до фандрейзингової діяльності, треба надавати пріоритет у підтримці проектів таким, де із позабюджетних джерел зібрано вже 50 відсотків суми, потрібної для їх здійснення. Так би мовити, встановити «правило 50 відсотків», тобто додавати до бюджету проекту (звичайно, в разі його художньої вартості) другу половину.
Варто встановити мораторій на бюджетну підтримку урядових концертів та показушних оглядів, спрямувавши ці гроші на розвиток мистецтва. А «урядові видовища» — лише за спонсорський кошт. Річ не в тім, ліпші чи гірші ті видовища, а в тім, що це сталінсько-брежнєвські штучки: «Маестро, уріжте марш!».
Ситуація в культурі дзеркально відбиває загальну суспільну ситуацію. Ми маємо «систему культури», спрямовану лише на своє самозабезпечення. Сьогодні є альтернатива: зламати цю систему, встановивши принципово інші — прозорі, конкурентні, чесні, відкриті — правила гри, або й надалі розхитувати цю закостенілу систему конкретними ініціативами. Й ми готові їх запропонувати. Але варто пам’ятати: це найгірший варіант.
Підготував Віталій ЖЕЖЕРА.
