Актор Луганського російського драмтеатру Дмитро Вітченко був першим українцем, що зіграв Леніна в художньому фільмі українського режисера. Картина пролежала на полиці 11 років

У кіно Вітченко потрапив майже випадково. На початку 90-х він зустрів свого співробітника-кіношника. Довідавшись, що серед ролей, зіграних Дмитром на сцені, був образ вождя пролетаріату, Володимир Артеменко пообіцяв: якщо зніматиме кіно про революцію, роль Леніна обов’язково довірить колишньому товаришу по флоту. І от Вітченко запросили на проби в картині з робочою назвою «Виклик богам». Але затвердили іншого актора. Вітченко образився, а потім заспокоївся: ну, не поталанило. З’ясувалося, все-таки поталанило! Через два—три місяці він одержав телеграму: терміново приїжджайте в Київ, вас затвердили на роль Леніна у фільмі Миколи Літуса. Виявилося, перший фільм закрили. Починалися зйомки нового фільму, за який узявся Н. Літус. Режисера Вітченко не знав, але його «Королеву бензоколонки» і «Зірку шерифа» бачив. Здалося, з таким майстром працювати цікаво.
Але, прочитавши сценарій, Вітченко розчарувався. Ленін не людина — плакат. Актору-професіоналу грати це нецікаво. Тим паче що в календарі 1992 рік! Вітченко почав відмовлятися, мовляв, не зможу грати таку дерев’яну фігуру. На щастя, з режисером вони знайшли спільну мову і домовилися показати вождя таким, яким він їм бачиться. Що зовсім йшло врозріз з думкою сценариста. Але режисер схитрував. Зйомки фільму стали ховати від автора, а коли робота була майже готова, сценаристу довелося погодитися. Тепер багато чого залежало від глядача.
Треба зазначити, що працювати над образом Леніна провідному актору провінційного театру було складно. Річ не у фаховій підготовці, тут якраз проблем не було. Але виникали труднощі моральні. У 1992 році Україна вирувала, і на кожне необережне слово на захист Жовтневої революції багато хто реагував дуже різко. Актори це відчували на собі. Скажімо, якщо спочатку Дмитра Вітченка і Володимира Талашка, що грав Дзержинського, на зйомки привозили на «Чайці», то потім намагалися ховати їх від людей, щоб уникнути неприємностей. Навіть на студії Довженка, де знімалася картина, Вітченко часто чув за спиною злі репліки на адресу не лише свого персонажа, а й на свою. Спокою не давала преса. Одна німецька газета повідомила, що на роль Леніна претендували 17 акторів, але тільки Вітченко погодився її зіграти за особливу зарплату!
— Нісенітниця, звичайно, — каже сьогодні Дмитро Іванович. — Не було ні 17 претендентів, ні казкових сум, що мені приписують. Насправді претендентів було семеро, усі —актори українських театрів. Спочатку хотіли традиційно довірити роль вождя російському акторові Каюрову. Але він був вже в порівняно похилому віці, та й режисер хотів відійти від стереотипів.
Перегляд фільму був в Українському домі, колишньому музеї Леніна. Глядацький зал переповнений, атмосфера напружена. Творча група картини «Ленін у вогненному кільці» оглядалася з побоюванням: публіка різношерста, хто з чорними, хто з червоними прапорами. Якщо щось станеться, і побити можуть. По ходу фільму, коли на екрані з’являвся Ленін, зал вибухав. Бурхливі оплески заглушало могутнє «Ганьба!» Одне слово, презентація фільму і його обговорення були для Дмитра Вітченка великим випробуванням. Його внутрішнє напруження розрядив виступ молодого глядача, котрий сказав, що залишає зал розгубленим. Екранний образ Леніна порушив його колишнє ставлення до цієї людини, змусив замислитися. Виходить, роль актору вдалася.
... Той фільм так і не побачив великого екрана. Мабуть, керівництву країни картина не сподобалася, і її відправили на полицю. Зрозуміло, Дмитрові Вітченку це зіпсувало настрій. Усе-таки це був його дебют у кіно, до того ж, за оцінками глядачів, що бачили стрічку, дуже вдалий. Але обставини вище бажань! Утім, буває і так, що обставини народжують попит. У нашому випадку — попит на актора, що зіграв Леніна.
Років п’ять потому Дмитро Вітченко знову одержав пропозицію зніматися в ролі вождя. Фільм називався «Загублений рай».
— Я прочитав сценарій і жахнувся, — розповідає Дмитро Іванович. — Ленін зображений якимсь неврастеніком, поганою, злою людиною, що тільки і прагне всіх вішати, все руйнувати. Ну нічого людського! Я зрозумів, що не зможу зіграти такого деспота, не моя це роль. Але Валерій Рожко, який у першому моєму фільмі працював оператором, а «Загублений рай» режисерував, запропонував мені все-таки спробувати. Почали знімати з фінального епізоду, коли Ленін на смертному одрі зізнається у присутності Христа: спочатку, мовляв, треба було подбати про свою душу, а потім уже втілювати в життя свої ідеї. Мене так зворушив цей мій монолог, що я розридався... Рожко дуже сподобалося і він умовив мене зніматися далі.
Вітченко вважає цей епізод у картині найудалішим.
А загалом він своєю роботою не задоволений. Непереконливо. Грати «джерело зла» і бути огидним Вітченку не дозволили його психофізика і переконання.
Дмитро Вітченко двічі грав Леніна в кіно і двічі його герой умирав. Усяку містику тут актор відкидає і говорить, що саме ці епізоди у фільмах найважливіші і найсильніші. Вони змушують шукати істину, думати, міркувати: усе-таки якою людиною був цей Ульянов, що підірвав світ?
... Через 11 років картину «Ленін у вогненному кільці» зняли з полиці і показали на І Національному каналі ТБ. Дмитрові Вітченку багато дзвонили: одні дякували, інші обзивали різними словами. Але якби йому запропонували зіграти вождя втретє, він би погодився.

Луганськ.