Нам уже доводилося кілька місяців тому рецензувати новий роман Віктора Веретенникова «Запороги» і звертати увагу на специфічну лексику та фразеологію цієї книжки. Коли автор пише «Ярина гикнула...» — то це не гикавка напала на бідну бабу, а вона сіла на коня й хоче ним командувати! І це ще, як пише автор, «куди не йшло»...
Можливо, марно критикувати такі речі. Можливо, навіть гріх сміятися з людей (яких у нас чомусь багато), котрі безмірно тішаться від того, що тримають у руках книжку, написану українськими літерами! Вони тішаться, не замислюючись над тим, що для літератури мало знати «літери». Он Тарас Шевченко писав вірші, уживаючи чужинських «ы» та «ъ», а то була література. Еге ж, гріх насміхатися над графоманством. Але коли автор завзято закликає мене у своєму романі берегти культурно-історичну пам’ять, але при цьому «Ярина гикнула...», то мені здається, що сама ота культурно-історична пам’ять гигнула й лежить догори дригом.
Утім, оптимісти так не думають. Оптимісти живуть у Дніпропетровському українському муздрамтеатрі імені Т. Шевченка. Вони інсценізували роман «Запороги» й минулого тижня урочисто показали в Києві (інсценізація та постановка Лідії Кушкової).
Театральною мовою це називається «вдихнути в роман сценічне життя». Славна фраза «вдихнути сценічне життя» у нас означає: вдихнули, але забули видихнути, і дві години лякають публіку ненатуральними голосами. Автор роману сидів у залі —щасливий!
Хваляться тим, що виставу встигли підготувати до завершення помаранчевої революції. О, ще кілька таких натхненних вистав — і ми геть забудемо, якою була та революція насправді. Інсценізацію зроблено поспішно, власне, це не п’єса, а монтаж роману. Сценічна версія відчутно спрощує роман, і шароварний мотив «культурно-історичної пам’яті» стає нав’язливим — аж до оскоми в зубах. Усі «справжні українці» (наші козаки та їхні славні нащадки) до безсоромності цнотливі й швиденько вимикають світло там, де пора цілуватися або просто нема чого сказати. І чомусь не вимикають світло, коли показують поляків або кримських татар. О великий Аллах, якби нинішні кримські татари хоч раз показали на сцені нас отакими, як ми отут показуємо їх, — ото було б весело!
Споглядання вистави наводить на думку, що наш традиційний театр либонь таки виник з вертепу —народного лялькового театру з його примітивними дерев’яними фігурками. Втім, дніпропетровські актори примудряються бути іноді живими й цікавими серед цього вертепу. Скажімо, Михайло Чернявський у ролі отамана Сірка чи Володимир Бережницький у ролі Царя. Чи — так само іноді — Світлана Сушко в ролі Любави (дивна річ —красу живої актриси важче спрофанувати, ніж помаранчеву революцію).