На чергові парламентські слухання у Верховній Раді «Про законодавче забезпечення розвитку бурякоцукрового комплексу в Україні та заходи щодо його покращення» зібралися народні депутати, урядовці, практики-буряководи і цукровари, керівники підприємств. Міністр агропромислової політики Олександр Баранівський окреслив проблеми галузі.
Обговорення несло не лише виробниче, а й соціальне навантаження: цукроварні, вони розташовані у зонах вирощування цукрових буряків — здебільшого у сільській місцевості, завжди виступали таким собі спонсором для навколишньої інфраструктури. Окрім прямого призначення опікувалися школами, дитсадками, лікарнями, гуртожитками, житловими будинками.
За словами Першого заступника Голови Верховної Ради Адама Мартинюка, стратегічна галузь у недалекі часи забезпечувала майже 13 відсотків грошових надходжень до бюджету країни. Колись Україна посідала провідне місце за площами посіву цукрових буряків (1,6 млн. гектарів) та у виробництві однойменного цукру — понад 5 млн. тонн, що становило 10 відсотків світового виробництва бурякового цукру. Колись ми були експортерами мільйонів тонн солодких кристалів. Але це у минулому. Фахівці ведуть відлік розвалу в галузі відтоді, коли держава відмовилася від впливу на функціонування і розвиток цього виробництва. Логіка була така: ринок усе врегулює!
До чого призвела так звана «внутрішня саморегуляція»? У 2004-му, далеко не гіршому році, зазначив у доповіді секретар Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин Олег Юхновський, середня врожайність коренів становила 180 центнерів з гектара. Вироблено було 2,6 тонни цукру з гектара. Водночас у країнах Євросоюзу вихід цукру — 8—10 тонн з гектара. За даними науки, межа беззбитковості перебуває на рівні 245—250 центнерів з гектара.
У насінництві розгорнувся безконтрольний бізнес. Незважаючи на законодавче «табу», до України продовжує надходити за різними схемами посівний матеріал сумнівної якості. Щоб отримати тонну цукру, необхідно переробити 20—25 тонн буряків, вирощених із насіння від псевдоселекціонерів. Це за того, що наша наука пропонує широкий асортимент високопродуктивних районованих вітчизняних гібридів насіння, занесених до державного реєстру.
У сфері вирощування буряків селяни поступово втрачають мотивацію займатися цією культурою. Катастрофічно скорочуються площі посіву, знижується врожайність, зростають втрати через моральну та фізичну зношеність техніки. Відбувається постійне галопуюче зростання цін на пальне та основні засоби виробництва.
У свою чергу, цукрові заводи, щоб поліпшити фінансовий стан, почали активно лобіювати ввезення тростинного цукру-сирцю, розуміючи, що орієнтація на переробку буряків за економічних умов, що склалися, справа безперспективна. Починаючи з 1998 року, в Україну, по суті, без сплати ввізного мита ввозиться велика кількість цукру з тростини, цукрових сиропів та інших цукровмісних продуктів. Імпортним апогеєм став 2004 рік, коли за різними схемами ввезли майже 1,5 млн. тонн, у такий спосіб остаточно розбалансувавши внутрішній ринок.
Частина нових власників цукрових заводів зорієнтувалися: швидкі прибутки можна отримати, порізавши збиткові заводи на металобрухт. Така доля, за словами Міністра аграрної політики Олександра Баранівського, спіткала 30 підприємств. Ще 35 в очікуванні. Парадокс, але першими під ніж пішли відносно нові високопродуктивні підприємства, де, за логікою, собівартість виробництва цукру в кілька разів нижча, ніж на заводах, споруджених позаминулого століття.
Як наслідок, майже 400 тис. осіб залишилися безробітними, утричі зменшилося виробництво бурякового цукру, втрачено зовнішні й частково внутрішній ринки.
Хоч як дивно, на думку багатьох доповідачів, є достатня законодавча база, щоб подолати цукрові негаразди. Зокрема, пропонується зупинити ганебну практику прийняття невмотивованих, економічно необґрунтованих рішень щодо ввезення в Україну тростинного цукру-сирцю. Заборонити давальницьку схему переробки цукрових буряків, адже там, де із класичної формули «товар—гроші—товар» випадає термін «гроші», жодні економічні закони не спрацьовують. Необхідно вирішити питання ефективного довгострокового кредитування сільськогосподарських підприємств та цукрових заводів для оновлення матеріально-технічної бази.
Державна влада разом із регіональними органами управління повинна визначити шляхи використання технічної бази цукрових заводів, які безперспективні і простоюють.
Рекомендації учасників парламентських слухань буде доопрацьовано профільним комітетом і внесено на розгляд Верховної Ради для прийняття відповідного рішення.
