Майже сім обертів навколо Землі — 150 тисяч морських миль — здійснив він на хиткому фанерному суденці

Років двадцять тому у придніпровському Херсоні важко було зустріти юнака, котрий хоч раз не тримав би у руках весло. Пострєхін взяв його у сьомому класі. Упертий був, наполегливий, пригадують нині херсонські ветерани, хто розпочинав спортивне сходження у ті часи. Йому було притаманне почуття відповідальності, завжди старався не підвести — батьків, учителів. Школу закінчив без трійок, а от поведінка шкутильгала, пригадує чемпіон:

— Щопонеділка давав собі слово мати до суботи в щоденнику «п’ятірку» за тиждень. Та не виходило — то по коридору пробіг, то з хлопцями побився, то шибку м’ячем розбив. Тож більше трійки не виходило, а то й двійка. Й особливо соромно було, коли директор викликав до кабінету: «Ну що ж ти так підводиш?..»
Отож постійне прагнення «не підвести!», певне, й було визначальним, коли черпав веслом важку дніпровську воду. Не міг підвести тренера Олександра Колибельникова, котрий стільки зусиль доклав до свого вихованця.
Ще навчаючись у школі, став призером чемпіонату СРСР. Перемога на чемпіонаті світу у 1977-му видалася трохи несподіваною. Це був перший чемпіон світу в історії херсонського товариства «Динамо». Через два роки Пострєхін стояв уже на найвищій сходинці п’єдесталу цих престижних змагань.
На Олімпіаді-80 у Москві у збірній Радянського Cоюзу було троє херсонських веслувальників. Три золоті, одну срібну й одну бронзову медалі привезли на малу батьківщину Сергій Чухрай, Василь Юрченко та Сергій Пострєхін.
В альбомі олімпійського чемпіона — безліч фотознімків. Ось героїв стрічають в аеропорту. Багато людей, перші особи області, оркестр, дівчата у вишиванках. Пострєхін серед трійки вирізняється: високого зросту, атлет-красень, з привітним усміхненим обличчям. Наче снопа, несе на плечі величезний букет гладіолусів, у лівій руці — весло. На змагання спортсмени літали й їздили зі своїми веслами. «На ваших коритах можна й віником гребти», — кепкували над каноїстами веслувальники-«академіки». Ось іще фото: усі троє на набережній — щойно з аеропорту приїхали. Тоді й було започатковано традицію — обмивати медалі в сивих водах Дніпра.
Радянський спортсмен завжди був загадковим явищем для світу. Медалі виборював для Батьківщини, не розраховуючи на матеріальну винагороду. Прагнення перемоги ґрунтувалося на таких поняттях, як любов до свого народу, інтернаціоналізм, патріотизм. Спортсменів відповідно й виховували. Перемогу належало сприймати стримано, як закономірність, як наслідок наполегливої праці. Напередодні Олімпіади спортсмени давали урочисту клятву. «У хвилини найважчого випробування я віддам усі сили в ім’я престижу і слави любимої Вітчизни, клянусь!» — виголошував Сергій разом з іншими олімпійцями біля підніжжя меморіалу на Мамаєвому кургані у Волгограді.
Олімпійське золото далося Пострєхіну у важкій боротьбі. Суперники були серйозні. З багатьма Сергій зустрічався на попередніх змаганнях і щоразу програвав. Троє з них — олімпійські чемпіони, Сергій — новачок.
...Воістину щиро радіти й не приховувати почуттів мали право вболівальники. Тож коли на найпопулярнішому тоді радіо «Маяк» у черговому випуску «Щоденника Олімпіади» пролунало прізвище Пострєхіна, Херсон просто вибухнув! Найулюбленіший куточок городян — Гідропарк, де народ пляжився спекотного дня, перетворився на суцільну овацію. «Стрибав» від радощів за свого студента індустріальний інститут. Не змовкали телефони в «Динамо» — люди дзвонили й вітали. Зворушено плакала мама, пишався батько, раділи друзі.
Великих статків та матеріальних благ олімпійське золото не давало.
— Нам видали по 4000 карбованців, з яких утримали всі належні податки, зокрема й за бездітність, я отримав двокімнатну квартиру, — згадує чемпіон.
Завершивши виступи у великому спорті, Пострєхін пішов вчити спортивної майстерності правоохоронців. Згодом отримав запрошення на тренерську роботу до збірної СРСР. Його вихованці виступили на Олімпіаді-92 у Барселоні уже під прапором СНД. Дмитро Довгальонок та Олександр Мосейков повезли олімпійське золото до братньої Білорусі. Союз розвалився, обіцяних грошей за перемогу не дали. Утім, обділеним Пострєхін себе не вважав.
Ніколи й нікуди — ні тоді, ні згодом — він не відчиняв дверей ногою. Хоча знає тих, хто робить це й сьогодні. Адаптацію до «світського» життя пережив спокійно, адже чітко налаштовував себе на думку: настане час, померкне слава, і ти залишишся сам на сам. Не буде черги, у якій стояли цілі трудові колективи, щоб подивитися на живу легенду.
Сергій Пострєхін — єдиний з херсонських олімпійців, хто живе на малій батьківщині. Недавно про нього знову написали газети. Про те, що він був єдиним херсонцем, хто під час помаранчевої революції виступив у студії 5-го телеканалу. Сюди члена Комуністичної партії привели небайдужі роздуми про долю народу. Прихильник ідеології комуністів, Пострєхін виказав незгоду з «центральним курсом» і закликав земляків... голосувати за Ющенка. За це його виключили з лав КПУ.
— Партія мене поганого не вчила, вона виховала й допомогла стати чемпіоном, і я пишаюся цим, — каже Сергій. — Хочу служити людям, котрі віддали своє здоров’я її ідеалам, а нині змушені жити на мізерні пенсії, відчуваю, що можу зробити для них багато добрих справ...
Щирість цих слів сумніву не викликає. Україна, певен Пострєхін, ще покаже себе і в спорті. Поверне й славу веслувальниці. Нехай лиш мине час. Адже щоб виростити спортсмена, потрібно півтора десятка років, а хорошого тренера — всі тридцять. Не їхатимуть за кордон спортсмени і тренери, що працюють нині на олімпійську славу чужих країн. Нехай лише мине час...

Херсон.