Цього листа, щиро кажучи, можна було б відправити в архів. Як анонімний, підписаний найпоширенішим у селі Суховоля Володимирецького району прізвищем. Людини з ініціалами «В. К.», тобто автора, знайти не вдалося.
Однак протиріччя, до яких вдався автор листа, пишучи про свою односельчанку, 55-річного головного бухгалтера Лозківської сільради, до якої входить і Суховоля, матір трьох дітей Катерину Чворак, змусили мене перевірити, що у листі — правда, а що чутки (саме на них посилається автор анонімки). З одного боку, він намагається змалювати жінку як корупціонерку, з другого — ставить їй у провину те, що вона щороку виїздить в інші регіони України на заробітки, на обробіток бурякових плантацій. Оскільки автора (чи авторки) листа мені знайти не вдалося, я поцікавилася, наскільки справедливі такі звинувачення у зловживаннях, у самої Катерини Чворак.

— У Суховолі був дуже старий клуб, — розповідає Катерина Пилипівна. — Ми мали намір його відремонтувати, як це зробили свого часу в інших селах району. Щоб визначити, скільки коштів для цього потрібно, запросили комісію із району. Але фахівці, які ввійшли до її складу, оглянувши клуб, дійшли висновку, що він уже не підлягає «реанімації». До того ж його ніхто не зголосився купити, бо казали, що дешевше побудувати новий. Тоді дали оголошення, щоб знайти бажаючого придбати клуб бодай на дрова. Такі охочі були, та їх не влаштовувала ціна — 1000 гривень. Я умовила зятя, щоб він купив клуб. Багато деревини пішло на дрова, але вдалося дещо вибрати і на хлів. А ось шифер, про який пишуть у листі, так і не знадобився — він у дірках, бо клуб перекривали ще 1953 року.
Жінка показала всі документи, які засвідчують, що її зять справді вніс у касу відповідні кошти.
Спростовує зловживання Катерини Чворак і заступник голови Володимирецької районної ради Микола Тацюк:
— Уже перевіряли подібну скаргу, але якихось порушень з боку головного бухгалтера не виявили. І взагалі, жінка дуже добросовісно ставиться до своєї роботи, працює на цій посаді тридцять років. Знаю її як людину, яка не піде на порушення, хоч би хто її до цього спонукав.
— Я здогадуюсь, хто написав цього листа, — каже Катерина Пилипівна. — Скарги посипались після того, як обмежений бюджет не дав змоги виплатити допомогу авторці цієї скарги. У місцевій казні цього року грошей передбачено замало — лише 160 тисяч гривень, яких ледве вистачає на нагальні потреби бюджетних установ та заробітну плату.
— А про заздрощі до моїх заробітків на буряках, то де ви бачили, щоб корупціонери гнули спини на чужих плантаціях? — продовжує жінка. — Хіба від великих статків я залишаю сім’ю і власне господарство, щоб всю відпустку (а вона у мене велика — 49 календарних днів) з ранку до пізньої ночі під палючим сонцем обробляти цукрові буряки? Думаєте, мені не хотілося б десь біля моря відпочити? Але статки не дозволяють, бо і двом заміжнім донькам хочеться матеріально підсобити, та й меншу Олену вивчити. Вона заочно навчається в університеті, за що потрібно щороку півтори тисячі гривень викласти. Зарплата у мене невисока, та й жити за щось потрібно. Тому й їду, як ми, заробітчани, жартуємо, на «зелене море».
— Я б хотіла, щоб той, хто написав на мене скаргу, не те що пополов день буряки, а хоча б походив по полю під палючим сонцем, — продовжує Катерина Пилипівна. — Тоді б зрозумів, що це за каторжний труд (а я щосезону обробляю по 7-9 гектарів цукрових буряків у Київській чи Волинській областях, чоловік восени їх збирає), не кажучи вже про умови проживання. Бо для заробітчан, у кращому разі, виділяють якийсь куточок чи у гуртожитку, чи в якомусь непристосованому приміщенні. Якось я працювала в одному із сіл Київської області, там ми ночували у будівлі, де під час дощів текло зі стелі, і ми змушені були підставляти балії. Часто буває, що й помитися ніде. А бувало, так втомлювалися, що тільки торкались подушки, одразу й засинали. І навіть після цього мені заздрять?
Якось у Здолбунівському районі мені довелося розмовляти із землячками Катерини Пилипівни, які теж обробляли буряки у фермерському господарстві. Вони бідкалися, що скучають за сім’ями, переживають, як там їхні особисті городи. Досі пам’ятаю їх мозолясті, потріскані руки, які з ранку до вечора тримають сапу... Тоді фермер, який їх найняв, дуже хвалив поліщучок за роботящість, казав, що місцеві мешканці неохоче йдуть обробляти цукрові буряки — воліють доглядати свої гектари. Бо це справді тяжка праця.
Хто-хто, а Катерина Пилипівна це знає не з чуток. А якщо врахувати, що у її сім’ї півтора гектара городу, з яких щороку половину засаджують картоплею (а її теж треба просапати, підгорнути), то можна зрозуміти, що жінці ніколи байдикувати. На обійсті Чвораків — кінь, корова, двоє свиней, птиця... І цьому теж треба дати лад.
— Доки до роботи, то накручуся, наче білка у колесі, — каже Катерина Пилипівна. — А потім сідаю на ровера — і на роботу (до села Лозки із Суховолі, де мешкає Катерина Пилипівна, — п’ять кілометрів. — Авт.). І так день у день тридцять років. Навіть узимку, коли слизько, рідко злізаю з ровера.
Знайомі Катерини Чворак розповіли, що жінка ніколи не сидить без діла. Та й влітку, приїхавши з роботи, бере відро і поспішає у ліс по чорниці. Одне добре: що її садиба біля самого лісу. Ось так за два дні й назбирає ягід, а потім здає заготівельникам. Все ж таки якась копійка до сімейного бюджету.
Здивувало у листі те, якими мірками оцінює людину автор (чи авторка) листа. Вже таке було у нашій історії, коли добрих господарів розкуркулювали і висилали до Сибіру чи в інші далекі краї. І що з того вийшло? Тож чи не краще не заздрити, а й собі брати приклад із гарних газдинь?
В одному хочу погодитись з автором (чи авторкою) листа — з тим, що багато поліських сіл занепадають. Заклади культури, як той клуб у Суховолі, теж «старіють», а на те, щоб побудувати нові, грошей не вистачає. Не фінансується навіть завершення таких об’єктів. Скажімо, у селі Городець цього самого Володимирецького району ось уже чимало років чекають коштів на будинок культури (тут залишилось виконати опоряджувальні роботи). Добре, що спромоглися бодай віднайти кошти на те, щоб накрити новобудову, в такий спосіб рятуючи її від руйнування.
Ще в гіршому стані опинились села після реформування АПК. Раніше завклубом, завбібліотекою прийдуть до голови колгоспу по допомогу і той хоч кілька банок фарби виділить чи стільці закупить. А тепер реформовані господарства самі ледве зводять кінці з кінцями, тож нічого іншого не залишається, як розраховувати на бюджетні кошти. А вони мізерні.
— Вісімдесят відсотків нинішнього бюджету — це видатки на зарплату, — розповідає голова Володимирецької районної ради Петро Мартинюк. — Для придбання медикаментів на рік на 61,7 тисячі населення району виділено 105 тисяч гривень, тобто близько 1 гривні 80 копійок на мешканця. Єдина надія, що невдовзі бюджет буде переглянуто.

Рівненська область.