Власники десяти із 31 цукроварні Вінниччини повідомили про свій намір розпрощатися з належними їм підприємствами. Чому «цукрові королі» зістрибують
із солодкого бізнесу?
Олександр Скринник, власник Уладівського цукрозаводу:
— Справді, я провів збори колективу і повідомив про свій намір шукати покупця. Така новина викликала неоднозначну реакцію. Я розумію обурення трудового колективу — люди мали стабільну роботу, завод працював непогано. Тривалість минулого виробничого сезону становила 71,3 доби (для того, щоб мати рентабельні показники, достатньо 50 діб роботи підприємства). Переробивши 109 тисяч тонн буряків, отримали 12 тисяч тонн цукру. У підсумку вийшли на третє місце серед інших цукрозаводів області.
І що з того? Замість прибутків маємо майже три мільйони гривень збитків. Це при тому, що у розвиток заводу, а також на забезпечення сировиною (частково її самі вирощуємо, взявши в оренду землю), придбання насіння та інших ресурсів затрачено приблизно сім мільйонів гривень.
На чому найбільше втратили? Переважно на підвищенні цін на енергоресурси. Тільки на різниці вартості мазуту недорахувалися півтора мільйона гривень. Не отримали планованих прибутків від реалізації цукру: за ціною, що її задекларував уряд, — 2,37 гривні за кілограм, кристали почали продавати лише недавно. До того вони йшли дешевше. Ціну диктує покупець. Особливо у пік виробництва, коли на ринку з’являється багато цукру. Про таку ситуацію усі знають, але з року в рік вона повторюється. Крайніми зазвичай залишаються виробники цукру.
До слова сказати, у нинішній ситуації також шукатимуть крайніх. Заявляю: на Уладівському цукрозаводі їх нема. Протягом останнього виробничого сезону ми спрацювали, як ніколи, добре. А чому маємо такий результат, це питання не до нас. Доки не буде створено належних умов для всього комплексу виробництва цукру, цукроварні або пускатимуть «під ніж», або, у кращому разі, перепродуватимуть з рук у руки.
Леонід Козодой, виконавчий директор обласної асоціації «Поділляцукор»:
— Простежується сумна тенденція. Якщо раніше підприємці перепродували гірші, а точніше, економічно слабкі цукрозаводи (деякі з них уже міняли власника двічі-тричі), то нині йдеться про реалізацію стабільно працюючих цукроварень. Тривожний сигнал. Він мав би насторожити насамперед тих, хто безпосередньо відповідає за роботу галузі.
Збитки рахують не лише в Уладівці. Із 24-х цукроварень, що працювали торік, тільки дві матимуть прибутки, та й то незначні. Решта, за попередніми розрахунками, додадуть боргів, надбаних у 2003 році (тоді їх сума сягнула 18 мільйонів гривень).
— Ми маємо намір привернути увагу до критичного становища «солодкої» галузі під час парламентських слухань. Цінова політика має бути жорсткіша. Скільки уже мовлено про те, що закуповувати солодкий пісок у держрезерв слід саме у пік роботи цукроварень. Далі слів чомусь справа не йде. Дотримання ціни і ліквідація бартерних операцій, до яких виробничники змушені вдаватися за умов цінових стрибків, — це дві складові, які дали б можливість ефективніше вести виробництво. Як не згадати, що прибутковими солодкі кристали були доти, доки наш ринок не «засипали» тростинним цукром. У зв’язку з цим звертаю увагу на одне спостереження: тільки-но у квітні 2004 року з’явилася постанова про заборону ввезення сирцю, ціна на цукор на внутрішньому ринку невдовзі стабілізувалася.
Ще більше ускладнити ситуацію може втілення наміру про підвищення ціни на цукрові буряки, які поставлятимуть з вересня нинішнього року для виробництва цукру в межах квоти «А», до 252 гривень за тонну. Таке підвищення, за нашими підрахунками, призведе до здорожчання солодкого піску приблизно до 3,6 гривні за кілограм. А ось дотації на вирощування цукросировини — 30 гривень за тонну зданих на завод буряків — украй потрібні. Лише треба продумати механізм їх надання. На нашу думку, це краще робити у формі цільових призначень, скажімо, на придбання міндобрив, засобів захисту рослин тощо.
Як тільки цукровий бізнес стане вигідний, до нього знову потягнуться підприємливі люди. Може, тоді у нас з’являться нові Терещенки, котрі вироблятимуть такий цукор, яким він має бути, — солодкий, а не гіркий, яким він є для нинішніх власників заводів.
З червня 2004 року, відколи на Вінниччині запроваджено мораторій на ліквідацію цукрозаводів, не був знищений жоден з них. До прийняття такого документа порізано і здано в металобрухт обладнання шести цукроварень.
Вінницька область.
