Рецензія на книгу Марії Матіос «Солодка Даруся» (Львів, «Піраміда», 2004).
Не торкаючись попереднього доробку Марії Матіос (а це п’ять поетичних збірок і стільки ж прозових, перекладених численними мовами та відзначених літературними преміями), зазначимо, що її останнє видання — книга «Солодка Даруся» — явище не просто помітне, а визначне, самобутнє в сучасному, достатньо незугарному письменстві, орієнтованому здебільшого на базарні розкладки. Вона гостро модерна за стилем, належить до літератури, яка не затирається часом, в’яже новітнє мистецтво з класичними зразками в єдиний ланцюг, імення якому — тисячолітня українська література.
Довершеність естетики цього твору вимагає особливого відзначення.
Розглядаючи традиційну тему села, письменниця акцентує на його двоїстості: з одного боку, золоте коріння України, носій найважливіших рис ідентичності, ба незмінне у своїй консервативності, звичаєвості, «мужицькій культурі» — з другого, село зазнало чи не найбільших руйнацій і страждань протягом останнього століття. Чи зможе воно і надалі виконувати місію національного оберега України, чи ця функція поступово зникне безвісти? Ця двоїстість художньо виражена в самому образі буковинського села Черемошне, що має на протилежному боці річки (яка століття слугувала кордоном) свого двійника з такою само назвою, від якого приходять горе й страждання.
Новітній підхід до традиційної теми вимагав абсолютно нових персонажів. Ними стали маргінальні типи сільської громади. Це ще молода жінка, яку називають солодкою Дарусею. Її в селі вважають несповна розуму, проте вона добріша й чистіша за багатьох своїх односельців і представників звироднілої влади. Вона несе страшний тягар німого страждання.
Єдина людина, котра поставилася до Дарусі з повагою і розумінням, — приблуда, чоловік без певного місця проживання Іван Цвичок. Втілюючи задум, письменниця створила особливий жанр, котрий визначила як «драму на три життя». Справді у творі поєднано епічний (розповідний) та драматичний (діалогізований) роди літератури. Книгу обрамлено діалогами односельців на філософсько-етичні теми, до оповіді вмонтовано коментарі, також діалогізовані, що пояснюють розуміння селянами грандіозних катаклізмів, свідками яких вони були.
У найскрутніші хвилини Дарусю рятують не лікарі й ліки (хоча сусіди, особливо Марія, допомагають у побуті), її вирятовують земля, річка, крижана вода, дерева, квіти, тварини. Язичництво сусідить на сторінках твору із християнством, воно — характерна риса людності цього регіону, що відзначав іще М. Коцюбинський. З ним приходять незабутні епізоди, переосмислення міфів, творення нових. Коли Даруся закопується в землю до самої шиї, згадується античний міф про героя Антея. Та як змаліло людство! Де його герої? Земля тепер рятує жертви сатанинської підступності, а не наділяє силою героїв.
Та найвиразнішим і найдовіренішим художнім засобом самовираження М. Матіос стала мова її твору. Ця мова — сама по собі витвір мистецтва, пелюстки троякої ружі, що зачудовують красою. Авторка сплела сучасну нормовану літературну мову з пишним, образним мовленням буковинців. М. Матіос перетворила мову рідного краю на окрасу твору, його квітування, його особливий шарм. Письменниця відкрила нові невичерпні джерела збагачення і поетизації нашого мовлення, достатньо зашкарублого в умовах комунікативно-інформаційного вибуху, що визначає точність та інформативність як найважливіші чинники. Мова Матіос містить також колосальну кількість інформації, закодованої в поетичних виразах та образах.
З мовним розкошуванням стикається і проблема збірного образу народу. Зазначимо одразу, народ у творі зображено неоднозначно, не так, як до того привчено читача класичної народницької літератури, де створено штамп народу як носія усіх мислимих чеснот. Даруся боїться не стихій природи, а людей.
І все ж, хоч би там що, картаючи й захоплюючись, іронізуючи й демонструючи людям їхні ж хиби та темряву, письменниця промовляє своє власне, високомистецьке й виболене слово, покликане одвічним, та мало здійсненним прагненням не лише українців, а й усіх мешканців Землі до людяності, тепла, затишку, відчуття того звичайного щастя, якого так не вистачає нині в багатьох душах і оселях.
Для чого ж було створено цей магічний, притягальний, розкішний текст, що стало поштовхом для його народин?
Якщо коротко, то пошук. Пошук взаємин історії і людини не лише у 30-70-х роках минулого століття. Гуманна і справедлива у своїй правоті письменниця безкомпромісно твердить: «Історія... ніколи не припиняє їхати колесами по людях». Цю тезу розвиває один із персонажів — «білий від старості чи від осілої на нього муки, завжди запопадливо усміхнений і незмінно рухливий власник млина та єдиної сільської олійні» мудрець і філософ Гершко: «... Колісниця їде — і людини не бачить. Переїде — і не спам’ятаєшся, що вже ні тебе нема, ні совісти твоєї, ні чести. Чоловік один, а колісниця кожного разу друга... Шкіра моя... чує: ця колісниця... не обмине ані німого, ані сліпого, ані християнина, ані іудея...»
Книга Марії Матіос «Солодка Даруся» — твір високої інтелектуальної, емоційної, мистецької напруги, довершений зразок сучасної прози, зрослий із надр народного життя, безумовно заслуговує на присудження йому найвищої літературної нагороди. Цей твір — один із найбільш гідних такої великої чести за останні десятиліття.
Юлія СОЛОД, доцент Національного університету імені Т. Г. Шевченка.
