Коли Степана Семенова, начальника військ зв’язку 8-ї танкової армії, з Житомира переводили на посаду начальника військ зв’язку Туркестанського військового округу, а це був 1974 рік, учасник Великої Вітчизняної не знав, що попереду в нього знову війна.
— Там формувалася армія, яка була націлена на Іран. Адже з цією країною в нас давно була угода: якщо з її території загрожуватиме небезпека, СРСР мав право вводити війська без попередження, — каже Степан Семенов. — Але політична обстановка різко змінилася. Довго готувалися вводити війська в Афганістан, більше року проводили навчання вздовж кордону. Потім була команда відставити, частини вернулися на місця постійних дислокацій. Наприкінці літа 1979 року був сформований розвідувальний, а фактично диверсійний батальйон. До його складу входили узбеки, таджики, туркмени, бо врахували, що і в Афганістані значна частина населення належить до цих національностей. Завданням було, зокрема, охороняти палац тогочасного лідера Аміна.
Як із цим справилися, відомо.
— Я спершу прилетів до Кабула в цивільному одязі, коли нашого «обмеженого контингенту» в Афганістані ще не було. З палацу Аміна витягували трупи, все було залито кров’ю. Афганцям привезли нового керівника, в країну ввели радянські війська. Почали «будувати соціалізм»...
Степан Семенов звертає увагу на очевидний парадокс: готувалися довго, а потім з’ясувалося, що війська не готові вести бойові дії в гірській місцевості.
— Наші воїни були взуті в звичайні черевики, які перетворювалися на шмаття через місяць. Не продумали навіть харчування окремих груп, відірваних від своїх частин: давали тільки консерви на баранячому жирі. Людям не було де жити, на чому готувати їжу. Солдати змушені були пити брудну воду з ариків. Місцеве населення до цього за багато століть адаптувалося, а в нас кожен четвертий перехворів жовтяницею. Лише згодом стали звозити з різних округів намети, печі, ложки, почали думати про спеціальні консерви й обмундирування.
Перших втрат зазнали, ще коли вводили війська. В тунелі, довжина якого майже три кілометри, виник затор, бо не могли розминутися з колоною афганських урядових військ, яка рухалася в зустрічному напрямку. Від вихлопних газів задихнулися два десятки наших бійців, афганців ще більше. Через деякий час — така само трагедія. Лише після того зрозуміли, що треба пропускати колони по черзі. Через розхлябаність, неузгодженість дій наша авіація розбомбила своїх, які достроково зайняли населений пункт. Степан Якович називає факт за фактом, коли відсутність зв’язку призводила до сумних наслідків. У надто відсталу країну було введено велику кількість різних частин, а як координувати їх дії? То вже згодом було налагоджено і стратосферний, і космічний зв’язок, навіть листи наші бійці змогли відправляти, розповідає генерал Степан Семенов, начальник військ зв’язку. Ту далеку країну за п’ять років вивчив так само добре, як і Житомирщину.
Війна була зовсім не схожа на Велику Вітчизняну: не існувало переднього краю і тилу. Противника можна було й не бачити — фронт був скрізь. Семенов ледь не загинув прямо в штабі: міна залетіла туди і вибухнула за мить до того, як мав відчинити двері.
Чи страшно було?
— Мене, фронтовика, свист куль не лякав, бо на попередній війні ще й не таке пережив: справді страшно тоді, коли з неба бомби летять, гусениці танків давлять. А в наших противників у Афганістані не було ні танків, ні літаків. Але ж туди посилали 18-річних хлопців після тримісячної підготовки, лише згодом довели її до півроку. Думаю, що там насправді загинуло значно більше, ніж повідомляють. У мене була бригада зв’язку в Ташкенті, а на її базі діяла спеціальна команда, котра вдень відпочивала, а вночі виготовляла труни. У горах — розкидані руки й ноги. Їдеш, а водій каже: товаришу генерале, я боюся. Тоді пропоную: ти заплющ очі, я керуватиму машиною сам. Штабелями лежали трупи і в Афганістані, і в Ташкенті.
Ми були там чужими серед чужих, переконаний генерал.
— Казали, що виконуємо інтернаціональний обов’язок. Але ж чи так це, якщо нас ніхто не запрошував? Місцеве населення ставилося здебільшого з ненавистю. За кожну голову їм обіцяли велику винагороду, досить було солдату чи офіцерові відійти від своїх, як міг безслідно зникнути. Ненавиділи нас і за те, що не шануємо їхніх звичаїв. А наші бійці навіть не знали, що неприкритими можуть бути лише кисті рук, навіть біля мечеті могли бути оголеними до пояса. Більшість служила чесно. Але ж були і мародери, ті, хто жорстоко поводився з місцевим населенням. Афганістан був нам не потрібен, та радянські стратеги, забувши уроки історії, сподівалися через цю країну вийти до Перської затоки. Думали, як у нас ракети, то все під силу...
У Степана Семенова 43 роки вислуги. Це календарних. А пільгових — п’ятдесят. А в очах і сьогодні афганський сум.

Житомир.