Присутність Георгія Кірпи у Клубівці, що в Ізяславському районі на Хмельниччині, дотепер відчувається скрізь. Колись він пообіцяв землякам, що зробить із рідного села райський куточок, і буквально за рік-півтора встиг багато. Леся Остапчук, сільський голова, лише перелічує: Будинок культури, який раніше не працював, цілком відреставровано, в школі проведено капітальний ремонт, збудовано таку лікарню, що й в області позаздрять, банно-пральний комбінат, дитячий садок, будинок для міліціонера, пекарню, квартири для спеціалістів, підведено газ...
У міністра не було багато часу, щоб довго гостювати у селі, але якщо з’являвся буквально на кілька годин — одразу на будівництво. Поки сам усе не огляне, руками не помацає — не піде. А десь побачить брак — усе змусить переробити. До того ж за рахунок винуватців. За кілька днів до смерті в село прийшла велика посилка — до Нового року він завжди присилав усім сільським дітям подарунки — солодощі, іграшки, усе необхідне шкільне приладдя.
— Знаєте, він сам у такій бідності виріс, то, напевне, через те завжди був уважний до людей, — розповів колишній директор школи Василь Мельничук. — Жора народився в повоєнному 46-му. А тоді чоловіків із села мобілізовували на шахти. Його батько теж туди потрапив. Там застудився, захворів і помер, коли Жорі було лише чотири роки.
На руках у матері, котра сама була інвалідом першої групи, залишилося двоє малих синів. А ще з ними жила мамина сестра, котра була зовсім сліпа. Покластися родині було ні на кого — виживали, як могли.
У війну в селі було спалено 613 дворів, родина Кірпи теж залишилася без свого кутка. Довелося вісьмом жити в одній невеличкій кімнатці разом із сусідами, аж поки з часом не почали будувати свою хатину. В ній мама доживала свого віку. Георгій, уже маючи певні можливості, ніколи не демонстрував їх перед односельцями, і думка про те, що скажуть люди, завжди була для нього важливою. Коли щось і робив — обов’язково для всіх.
— А сам він з дитинства був дуже майстровитим — усе, що задумає, те і зробить, — пригадав Михайло Приймак, однокласник, з яким шість років сиділи за однією партою. — Ще підлітком придумав диван за своєю конструкцією і зробив. У хаті згодилось. Але не думаю, що він цим займався тільки через бідність. Він просто до всього був цікавим.
Дотепер Михайло Григорович носить із собою фотографію, на котрій Георгій у формі, яка нагадує генеральську — з аксельбантами та еполетами. Цей одяг він теж придумав і зробив для себе сам — любив і хотів бути першим і кращим.
Хоча і конкуренти у нього були добрі. В класі на рік старшому вчився Вася Зінкевич. Усі були переконані, що колись він обов’язково стане знаменитим... ні, не співаком, а художником. Дотепер старий директор вважає, що Василь марно згубив свій художній дар.
А от про Жорину естрадну кар’єру тоді могли б і задуматися. Його сліпа тітка дуже добре грала на гітарі і дала племіннику перші уроки музики. А пізніше він почав займатися в районній музичній школі. Сільська музична освіта — це щодня десять кілометрів в один бік і стільки само назад. Для Жори це не було перешкодою — хто ще у селі грав краще за нього на баяні?
Мабуть, ще й цим справив незабутнє враження на Жанну, дівчинку, з якою дружив із дитячого садка. Коли прийшов час романтичної першої любові, ніхто із ровесників навіть не думав жартувати над цією парочкою — такими щирими і сильними були їхні почуття.
Жанна була красунею, розумницею і відмінницею в школі та й належала до сільської еліти — її батько працював головним інженером на місцевому цукровому заводі. Відверто сказати, вона могла б розраховувати і на перспективнішу пару, ніж хлопчина із такої бідної родини. Але вона без вагань обрала його, а він дав слово: усім своїм життям доведе, що вона не помилилася. Вони були справді ідеальною парою. Георгій хотів стати юристом, а Жанна — лікарем, але обоє розуміли, що пробитися їм у такі престижні вузи просто неможливо, тому й прислухалися до поради родича вступати до Харківського залізничного інституту. Першу спробу, невдалу, Георгій зробив сам, Жанна тоді ще закінчувала десятирічку. Але наступного року вони таки стали студентами цього вузу.
У них було все спільне: навчання, потім робота. Георгій Миколайович завжди був сильнішим і активнішим, як і належить чоловікові, але жодного важливого кроку у своєму житті не зробив, не порадившись із Жанною Ігорівною.
— Мені завжди здавалося, що вони вміли прораховувати ситуацію на багато кроків уперед, — зауважила сільський голова. — Коли тільки народжувалась ідея, Георгій Миколайович уже бачив не тільки її втілення, а й якими будуть результати. Тому просто не можна уявити, що в його житті могла виникнути якась раптова ситуація, яку він не міг наперед передбачити і до якої міг бути не готовим. Ніколи не зможу повірити в те, що така сильна, енергійна і вольова людина могла хоча б подумати про самогубство.
— У нього було стільки планів, — не перестає дивуватися Галина Ігорівна, сестра дружини. — Він ніколи не міг зрозуміти, коли хтось із високопосадовців скаржився на відсутність грошей, на те, що не можна підняти нашу економіку. Одного разу взяв міністра і повіз на Львівщину: дивись, чому у тебе поля не зорані, земля заростає бур’яном, а ми їмо американські ніжки? Наша земля має родити щедро, а всі люди жити заможно. Неправда, що для цього немає можливостей. Є, потрібно тільки працювати. Якщо хто не знає — я навчу, як заробляти гроші. Не красти, а заробляти.
Як розповідає далі Галина Ігорівна, у день трагедії подружжя кілька разів розмовляло по телефону. Не було жодної фрази, котра провіщала б біду. Під час останньої розмови Георгій Миколайович сказав, що він хоче сьогодні посікти капусту для соління, тому чекатиме дружину вдома. Родичі розповідають, що він любив і вмів готувати щось смачненьке. Приїжджаючи до села, не раз ставав раненько, щоб до того часу, коли всі прокинуться, уже чимось здивувати на кухні.
Важко повірити, що в людини, яка засолює на зиму капусту, в голові думки про смерть, а в кишені пістолет.
Коли Жанна Ігорівна повернулася додому, вона, як звично, зайшла в хату, переодягнулась, але вже за деякий час захвилювалася, що чоловік її не зустрічає. Запитала в охоронця, де Георгій Миколайович, і той відповів, що він у сусідньому приміщенні уже з півгодини. Почувши це, дружина відчула щось недобре і одразу попросила: біжи, подивись, що там. Саме тоді охоронець і знайшов тіло.
Із версією самогубства не змирились не тільки багато людей, котрі знали Кірпу, а й священнослужителі. За словами Галини Ігорівни, на обряд поховання прямо до Кабміну приїхала ціла делегація священнослужителів зі Львова. Та й відспівування в Києво-Печерській лаврі за участю найвищих церковних чинів — свідчення того, що церква молилась не за самогубця, а за жертву.
Малозрозумілими залишаються для односельчан і політичні версії трагедії. Усі, з ким доводилося спілкуватись, стверджували в один голос: Георгій Миколайович ніколи не сказав жодного агітаційного слова. А коли люди цікавились, за кого порадить голосувати знаменитий земляк, завжди говорив: прислухайтесь до свого серця, зробіть так, як каже вам совість. Для своїх же незмінно повторював: я — трудівник, моє завдання насамперед служити своїй справі і показати, які результати може дати справжня робота.
Про те, що він збирався працювати довго і плідно, свідчить чимало фактів. До нових будівельних робіт навесні готувались і в селі, і в районі. Та й поштовики області розповіли, що Георгій Миколайович хотів уже найближчим часом взятися за справжнє реформування галузі. За його задумом, у Хмельницькій поштовій дирекції почали аналізувати, як провести цілковиту реконструкцію і ремонт усіх відділень зв’язку. Міністр хотів навести порядок на кожній сільській пошті так, як свого часу зробив на великих вокзалах і зовсім маленьких залізничних станціях. Він був готовий до життя і до роботи.

Клубівка—Ізяслав—Хмельницький.