Одне з найважливіших мореплавних якостей судна — остійність, тобто здатність протистояти зовнішнім силам, що спричиняють його крен, і повернення в первісне положення рівноваги після припинення дії цих сил... Відновлювальний момент базується на системі, яку фізики називають парою сил. Вони рівні одна одній за абсолютною величиною, рівнобіжні і разнонаправлені, коли діють на тверде тіло...
Ці асоціації навіяні не перебуванням у рідному корабельному краї (він також депутатський округ), а тим, що українське суспільство вкотре «накренилося». І може не встигнути відновити рівновагу до чергового політичного «тайфуну» — парламентських виборів.
Утім, справжньою стабільністю наша політична дійсність ніколи не відрізнялася: «твердою рукою» — будь ласка, та й застоєм — скільки завгодно. Але стабільність, стійкість забезпечуються не тотальною єдністю (яка неминуче закінчується вибухом, який руйнує систему, тому що не можуть разнопланові інтереси надто довго виряджатися в однодумність), а демократією.
Один із проявів закону діалектики: демократія сама по собі містить чинник нестійкості, але, створюючи поле для прояву різнонаправлених позицій, вона забезпечує і баланс сил, потрібний для стійкості. Тим самим забезпечується стабільність держави.
Однак для того, щоб баланс був забезпечений, усі сили повинні мати справжнє представництво, ніхто не повинен стати черговою кастою «недоторканних». «Багато хто не визнає представництва без виборного начала. Але ще небезпечніше виборне начало без представництва. Олігархія з професійних політиканів може влаштувати так, щоб їх обрали, й управляти країною, не будучи її справжніми представниками», — цю думку знаменитий британський прем’єр Дізраелі висловив ще 1833 року. За нашої ментальної особливості презентувати будь-яку ідею не інакше, як «народне сподівання», цей давній вислів цілком актуальний. Одні вимагають негайної федералізації, інші складають списки політично неблагонадійних... PR-підготовка до виборів-2006? Чи спроба залишити «усіх, хто не ми», за бортом?
Цікаво, що під кожне таке «починання» одразу намагаються «народити» нову партію: наприкінці виборчої кампанії до Мін’юсту подано 4 заявки на реєстрацію нових політичних партій (за наявних 105 легалізованих).
Візьму на себе сміливість стверджувати, що дотепер усі наші партії були, за великим рахунком, «квазіпартіями».
Жодна партія не приводила — і не могла привести — своїх лідерів до влади. Тому що практично єдиною владою та єдиним носієм її філософії й ідеології був Президент. І жоден партійний лідер не міг бути прибічником якоїсь іншої «філософії», якщо розраховував на владну посаду.
Навіть Верховна Рада, котра приймала державні акти, незалежною гілкою влади не була: мало того, що лідер держави «розрулював» конфлікти між «політичними силами» (які часто-густо й сам інспірував), то й основний продукт діяльності парламенту — закони могли не підписуватися главою держави навіть після подолання вето.
Лише Президент призначав місцеву владу, дозволяв комусь мати загальнонаціональні ЗМІ (так само, як і велику власність), а також «гарантував» правозастосування.
І тому наші політики ще тільки мають перетворитися з «придворних» на партійних лідерів, а наші партії — стати дієвим механізмами завоювання й утримання влади.
Двопартійність
У Британії ще в 1701—1710 роках було сформовано порядок (не закріплений на папері, але чинний донині), відповідно до якого уряд мусить бути сформований з діячів партії, котра має більшість місць у парламенті. Друга партія ставала «опозицією її Величності», формувала «тіньовий» кабінет, структура якого точно повторювала чинний уряд.
А почалося все з появи на політичній сцені партії вігів (1670-ті), яка представляла інтереси великого торгового і фінансового капіталу, який сформувався до того часу. «Ділових людей» вже не влаштовувала абсолютистська система, в якій усе «розрулював» король, а місця під сонцем належали винятково земельним аристократам.
Першим кроком до реалізації планів буржуазії стало «продавлювання» конституційного акта під назвою «Білль про права», котрий затвердив верховенство парламенту в системі державної влади. Другим завданням було проведення в парламент своїх представників.
Звісно, земельна аристократія, зрозумівши, що тепер сподіватися на королівську милість — справа марна, створила свою партію — торі.
Потенціал обох «еліт» був приблизно однаковий, унаслідок чого і з’явилася так звана двопартійна система — з поперемінним приходом партій до влади.
Модель виявилася настільки життєздатною, що практично не змінилася до наших днів, хоча на зміну торі прийшла консервативна партія, а на зміну партії вігів — спочатку ліберальна, а потім лейбористська.
Тобто мінялися інтереси суспільства — мінялося й їх представництво. Але модель, за якої партія влади формувала кабінет, а опозиція ревно стежила за всіма його діями, зберігалася.
Майже сто років по тому аналогічна модель була перенесена за океан британськими емігрантами. До того ж перші представницькі органи віддзеркалили «географічну» конкуренцію: віргінці не довіряли пенсильванцям, ті й інші не поважали столицю, і кожен прагнув провести в конгрес найбільше земляків (із спільними діловими інтересами, звісно).
Двопартійність у США почалася з протистояння старих монополій і нових ділових кіл, що, як і британці, зажадали посилення представницьких органів.
У бурхливій історії США змінилося 5 партійних «пар», але основні принципи двопартійності залишилися незмінними. Принципи ці — консенсус та альтернативність.
Тобто, з одного боку, і республіканська (чий генезис йде від старих монополій), і демократична партії дотримуються однакових поглядів на суспільний лад, політичну систему і наступність у функціонуванні державних інститутів.
З другого боку, вони пропонують альтернативні способи стимулювання економічного зростання, досягнення соціальних компромісів тощо.
Нині чимало точиться розмов і пишеться про те, що політичні сили, котрі перемогли, повинні надати гарантії свободи політичної діяльності вчорашній «партії влади». Гадаю, в нового Президента України В. Ющенка дістане політичної волі, щоб реалізувати свої передвиборні обіцянки про дотримання в державі всіх прав і свобод, не піддатися порадникам, які марять про люстрації. Тому що відповідальність за злочини, зокрема і фальсифікацію, — це одне, а обмеження в правах за роботу у владних конституційних структурах — зовсім інше. Тим паче що досить цікаво прочитати біографії представників обох сторін (лише не заплутайтеся: хто, якого року, в якій партії і в чиєму уряді).
Не менша відповідальність лежить сьогодні і на стороні, котра програла вибори. Поясню: вже якщо певній політичній силі внаслідок суспільного вибору випало стати опозицією, то не варто бігти зі свого «корабля» на «корабель» переможця, котрий може спіткати доля шхун, які тонуть під вагою біженців-нелегалів, які жадають втішитися чужим достатком.
Завдяки збігу багатьох чинників (які надто довго довелося б тут перелічувати) саме суспільство впритул підійшло до сприйняття двополюсної моделі. Гадаю, ми вже незабаром переконаємося, що це не антагонізм, оскільки нездоланних суперечностей немає. Є різні погляди, різні підходи, але базові цінності схожі. Нам вдалося уникнути такої форми конфлікту, через яку потім важко переступити. Ми — і суспільство, і політики, що його представляють, — «приречені» на діалог і взаємодію, оскільки вже нині є двома складовими одного цілого.
Усе це особливо значущо ще й тому, що можливість «дуалізму» збіглася з необхідністю. Адже дотепер та сама політична стабільність, яку ми звикли вважати одним з головних наших позитивів, багато в чому забезпечувалася рівноважною системою в парламенті. Навіть постійний «броунівський» рух міжфракційних міграцій не знищував противаг, якими були мажоритарна і пропорційна половини парламенту.
Тепер, за 100-відсоткової «пропорціоналки» та можливої наявності імперативного мандата, ми просто зобов’язані зберегти і рівноважне представництво, щоб не перетворитися в тих самих обраних, але котрі не представляють соціум, політиканів.
На превеликий жаль, висловлювання відомих політичних лідерів (адже всі ми «родом» не зі стабільної демократії) часом свідчать про нерозуміння складових рівноважної моделі. То «біло-блакитні» відмовляли «помаранчевим» у праві іменуватися опозицією на підставі того, що ті... колись були у владі.
Політичні противаги
Не так давно лідер Партії регіонів В. Янукович називав єдиною справжньою опозицією компартію. Лідер комуністів П. Симоненко думає так само, але відмовляє в праві на опозиційність лідеру «регіоналів»: «Це та сама політична колода. Тільки Янукович виражає інтереси одного угруповання капіталу (схід України), а Ющенко — іншого (захід і центр країни)». («Киевский телеграфъ», № 1, 2005 р.).
Вищезгадані приклади доводять, що історія рівноважних (двопартійних) систем і складалася з того, що представники різних «угруповань» вибудовували політичні противаги. У тих-таки США, наприклад, одні штати традиційно підтримують республіканців, а інші — демократів, що чітко проявилося і на недавніх президентських виборах. Важливо тут, що нікому навіть на думку не спадає вимагати «відділення» у разі перемоги не свого кандидата.
Ми маємо усвідомити нарешті, що опозиція в демократичному суспільстві — це не маргінальна частина суспільства, не виклик системі, а її складова. Вчорашня влада стає опозицією, вчорашня опозиція стає владою. І це нормально хоча б уже тому, що така політична «циклічність» зазвичай корелює з економічної: коли потрібна стимуляція підприємницької активності і розширення економічної свободи, до влади приходять «ліберали»; коли потрібно пом’якшити наслідки ліберальної політики, тобто нерівність, яка посилюється, до влади повертаються прихильники держрегулювання. Але варто їхнім соціальним зусиллям пригальмувати економічне зростання — у владі знову опиняються «ліберали».
У такий спосіб у провідних державах світу підтримується баланс між економічною свободою і соціальною справедливістю.
Між іншим, за «третю силу», як свідчать деякі джерела, в цих державах голосують зазвичай лише безробітні з числа емігрантів, що не адаптувалися.
У сталих двопартійних системах має місце ще один чинник, особливо значущий нині для нас: обидві партії однаковою мірою зацікавлені в дотриманні правил гри і під час виборів, і під час зміни політичних команд і протягом періоду правління. І пояснюється це не альтруїзмом чи винятково високою моральністю, а особливим прагматизмом: адже саме легально-конституційний політичний процес захищає чинну політичну систему від революційних дій.
Хочеться вірити, що і ми, українські політики, виявимося досить прагматичними для того, щоб поступитися хвилинним честолюбством заради створення такої політичної моделі, в якій можна буде співіснувати.
Для того, щоб втриматися від спокусливої «одностайності» за рік до парламентських виборів і не віддати наш «корабель» на поталу руйнівної стихії, геніальності не потрібно. Потрібно лише сісти за стіл переговорів і постаратися в 2006 році все-таки закласти підвалини двопартійної системи.
Тіньовий кабінет
З чого почати? З легітимізації опозиції.
У класичних двопартійних системах використовують термін «офіційна опозиція». Нам за нашої надмірної любові до «ситуативності» (ситуативна більшість, ситуативний альянс тощо) було б корисно наслідувати цей приклад.
За наявності інших партій, які заявили про свою опозиційність до «правлячого режиму», слід провести переговори про створення опозиційного блоку.
У разі досягнення домовленості про створення опозиційного блоку доцільно сформувати «тіньовий» кабінет, який дублює структуру чинного уряду. Зрозуміло, що і «в тіні» повинні бути яскраві особистості, тому що будь-яка партія сильна насамперед своїм кадровим потенціалом. Оптимальний варіант, у разі перемоги опозиції на парламентських виборах після проведення конституційної реформи, котра легітимізує формування уряду парламентською більшістю, — перетворення тіньового кабінету на діючий уряд. Тоді новим міністрам не доведеться по півроку «входити в курс», що за заявленого масштабу перетворень у державі — недозволенна розкіш.
Регламентом Верховної Ради потрібно визначити права опозиції, перелік комітетів, які мають бути їй передані, можливість створення слідчих комісій, регулярність формування порядку денного (не рідше разу на місяць), обов’язкове висвітлення діяльності опозиції в державних ЗМІ з постійними рубриками в «Голосі України» і на парламентських каналах тощо.
Крім цього, регламентом варто було б затвердити новий формат «днів уряду», перетворивши їх з урочисто-показових заходів на заведені в демократичних системах «дні запитань і відповідей».
Лідер опозиції (тіньовий прем’єр) повинен мати доступ на всі засідання діючого уряду, а «тіньові» міністри (чи їх повноважні представники) — на наради у відповідні міністерства. Урядовий апарат зобов’язаний надавати їм запитувану інформацію.
Зрозуміло, ніхто і ніщо не змусить депутатів «думати про батьківщину» і забути про вибори. Але цього і не потрібно: у налагодженій політичній системі все взаємозалежно.
Як зазначив один з колишніх британських спікерів, «у нашій парламентській системі бурхливий політичний стиль дискусій поєднується з чудовою здатністю досягати згоди. До того ж і лейбористи, і консерватори переконані: парламент узагалі працює на основі згоди».
Механізми досягнення цієї згоди багато в чому тримаються на структурі партійних організаторів у парламенті (не будемо забувати, що в 2006 році Верховна Рада буде обрана за партійними списками). Саме партійні організатори є «зв’язковими» між членами уряду і парламентськими фракціями, залагоджують внутрі- і міжфракційні (за наявності коаліції) конфлікти, організовують голосування фракцій.
Шлях, який пройшла Верховна Рада від розколу (з паралельними пленарними засіданнями в різних будинках) до пакетного голосування, котре зберегло стабільність у суспільстві під час помаранчевої революції, доводить, що ми вже дозріли для впровадження аналогічного стабілізуючого механізму.
Саме парламентський механізм, як думають носії багатовікових традицій парламентаризму, накладає певні обмеження на дії партій, утримуючи їх від радикалізму.
Микола КРУГЛОВ, народний депутат України.
