Село Молотків на Тернопільщині пам’ятає фашизм
За переказами, жили в цьому селі умільці-ковалі. На всю округу славився їхній реманент. Не було гостріших кіс і серпів, кращих молотків, ніж їх кували місцеві ковалі. І зброярами були добрими: козаки Богдана Хмельницького замовляли їм шаблі. Від того, мабуть, походить і назва села Молотків, якому торік виповнилося 420 (перша згадка про Молотків датується 1584 роком).
Усілякого було за ці століття в історії волинського села на Тернопільщині, але, мабуть, не було трагічнішого дня, ніж 29 квітня 1943 року. Тієї весняної пори фашисти розстріляли, спалили живцем, замордували 617 мирних мешканців Молоткова.
Кричать з вогню і мати, і дитина...
Згадує 80-річна Ганна Іпатіївна Вальчук, одна з небагатьох, хто уцілів.
— Мені було вісімнадцять. Зранку розбудив батько і наказав вигнати корову. Ранок був холодний, тому я накинула на себе татів кожух. Перегнала корову на протилежний бік річки Жерді, лягла та й задрімала. Прокинулася від того, що двигтить земля. З села біжать люди і кричать: «Ганко, втікай, німців повне село!». Я собі подумала, що німців за всю війну не бачила, обминали вони наше село, то хоч подивлюся. А вони щільним кільцем вже оточували село. Нас, пастухів, багато. Переважно 10—12-річні хлопчаки, але були і старші. Зігнали нас над рів і наказали стояти. Кажу до пастухів: «Я буду втікати». Вони мовчать.
Лягла у борозну, підпираюся то рукою, то ногою і повзу. Дісталася дороги, але не наважилася по ній іти. Переповзла і сховалась у глинищі. Так і врятувалася, а всіх пастухів німець убив.
Коли звечоріло, подалася до села. Все навколо горіло, тріщало, диміло. Тато з найменшим братом лежать біля кузні вбиті. Мама з сестрами якимсь дивом уціліли. А були родини, де загинули всі. Не щадили гітлерівці ні старих, ні немовлят...
Серед експонатів музею «Молотківська трагедія» — обгоріла ікона. Її тримала в руках мати Марії Козицької. Ні батько, ні мама, за її свідченнями, не втікали. Вони були впевнені: якщо нікому нічого поганого не зробили, то за що їх мають убивати? Але їх пристрелили, а потім, ще живих, підпалили. Марію врятувала Жердь: сиділа під водою і дихала через соломинку.
Свідків молотківської трагедії стає дедалі менше. А версій, чому так сталося, — більшає. Одні кажуть, що молотківські хлопці й дівчата не хотіли їхати на примусові роботи до Німеччини. Що зберуть їх, а вони по дорозі повтікають. Інші — що в одному з погребів переховувалися вояки УПА, ось німці й помстилися. Ще одна версія стосується поляків, яких багато жило в селі. Нібито вночі хтось вирізав сім’ю польського економа, він і накликав німців на село.
Що було насправді, не скаже вже ніхто. Фотознімки тих, хто згорів у вогні, тих односельців, які воювали з фашистами у складі радянських військ, і вояків УПА — у музеї поряд. Тут їх ніщо не розділяє. Швидше — об’єднує. Над музеєм лягла тінь забуття, запустіння, байдужості. І не тільки над музеєм...
...Хай більше не горить у пеклі твоє життя, людино!
Музейний комплекс «Молотківська трагедія» відкрили 20 років тому — напередодні 40-річчя Перемоги. До цього часу у селі діяв краєзнавчий музей на громадських засадах. Місцеві ентузіасти ретельно зберігали все, що стосувалося історії села, особливо квітневої трагедії. Ці матеріали і лягли в основу експозиції нового музею.
Будували комплекс з розмахом. На місці кузні, де живцем спалили молотківських чоловіків, — пам’ятний знак. Жінок, котрі загинули від карателів, і тих, хто від горя посивів, втративши найрідніших, символізує скульптура «Мати». Є тут і пам’ятний знак воїнам, які не повернулися з війни, і стіна, що символізує кільце, яким оточили фашисти село.
Безперечно, задум архітекторів цікавий. Можливо, все могло бути скромнішим, компактнішим, але що є, то є. Його б підтримувати у належному порядку, але те, що я побачила в музеї, вразило. Чудова діорама художника Степана Нечая, яка відтворила день спалення села, дуже пошкоджена водою: протікає дах. Фотознімки тих, хто загинув у вогні, воїнів радянської армії від вогкості так зацвіли, що перетворилися на суцільні плями. Здебільшого до музею віддавали останні знімки найдорожчих людей, тепер їх втрачено. Струхлявіли нагородні посвідчення, а самі нагороди... Найцінніші ордени і медалі з музею вкрали. Кілька медалей, що залишилися, тримають тепер у сейфі в сільраді і виставляють їх тільки у свята.
Понад тисячу експонатів зберігається в архіві. Хоча яке там зберігається... В тісній кімнатці, де погнила підлога, волого, немає світла. Весь одяг: вишиті сорочки, плахти, кожушки, хустки — зотлів геть. Усі дерев’яні речі погнили. Зосталися хіба що черепки від посуду. Боляче на те все дивитися. Ніби не речі — пам’ять наша зотліла. До слова, зі стіни пам’яті, на якій викарбувано імена всіх загиблих, чиясь варварська рука збила кілька пластин, мабуть, мали їх за цінний метал. Навіть чудовий вислів, викарбуваний на стіні: «Зупинися, прислухайся на мить, кричать з вогню і мати, і дитина, хай буде мир, хай більше не горить у пеклі війн твоє життя, людино!» вкорочено, тепер він уривається на слові «кричать». І це видається символічним. Ніби кричать з минулого односельці: хіба можна так з нами?
За словами співробітниці музею Світлани Полєхи, все впирається у кошти. Коли музейний комплекс був філіалом обласного краєзнавчого музею, фінансування було кращим. Тепер його передано у відання району. Виділених грошей ледве вистачає на символічну зарплату їй та директору комплексу Оксані Борух. Територію, а це більш як три гектари, жінки за літо кілька разів самі викошують, бо нікого не допросишся.
Музей роками не опалюється. Минулого року на виділені з обласного бюджету 12 тисяч гривень підбили вагонкою стелю. Стало гарніше, але проблеми це не вирішило, бо треба перекривати дах. Щоб довести до пуття музейний комплекс, справді потрібні чималі кошти, але не тільки...
Якби хтось прокрутив кадри...
Коли зводили у Молоткові комплекс, розбудували і село. Півколом до центрального майдану розташувалися будинок культури, торговий центр, адміністративний будинок, школа, дитсадок. Асфальтована дорога вела до райцентру. Обабіч неї посадили 617 берізок — у пам’ять про односельців. Нині з усього цього живі хіба що берізки та школа. Її директор Лариса Антощук змінила на цьому посту батька, тому не може працювати гірше за нього. В школі чисто, тепло — є автономне опалення. Школа має більш як три гектари землі, тому за харчування дітей батьки платять символічну ціну.
Поряд зі школою — руїна будинку культури. Лариса Петрівна переживає, щоб не сталося лиха. За дітьми не встежиш, не приведи, Господи, щось обвалиться. Порожній торговий центр. Зяє вибитими шибками і дверима старе приміщення школи. Судячи з усього, ще міцне, з колонами. Школа та церква — це все, що вціліло у спаленому селі. Молодь хотіла зробити у старому приміщенні школи клуб, але хто його відремонтує? Та хіба тільки його?
Власне, до Молоткова мене привела скарга мешканців про те, що вже роками в селі не працює водогін, і вони змушені копати колодязі, носити воду здалеку. Колись водогонами, а їх у селі два, опікувався колгосп. Коли його не стало, один з них узяла на баланс сільська рада, інший залишився без господаря. Треба відремонтувати насос, двигун, подекуди замінити труби. Коли я заговорила про це з керівником приватного сільгосппідприємства «Урожай» В’ячеславом Харчишиним, він навіть слухати не хотів. І показав вирізку з місцевої газети, де його критикували за цей водогін. Мовляв, старається, а його ще й паплюжать. Господарство тільки спинається на ноги. Землю роками не орали, техніку розікрали. Вперше за багато років «Урожай» виплатив людям куценьку плату за оренду земельних паїв. Про оплату майнових поки що не йдеться. Зрештою, майно так і не було поділено на паї. Та й що там залишилося після кількох реорганізацій?
Уже потім у розмові з головою Лановецької райдержадміністрації Володимиром Фецовичем ми зійшлися на тому, що район посприяє у відновленні водогону. Володимир Романович пообіцяв, що днів через десять люди зможуть ним користуватися. Щодо музейного комплексу, то тут потрібні чималі кошти, хоч задуми відновити його до 60-річчя Перемоги були. Нинішнього року прийде у Молотків газ. Труби вже прокладають.
У селі багато молоді. Секретар сільради Галина Семенюк повідомила, що демографічна ситуація почала вирівнюватися: торік 17 односельців померли, а 14 діток народилися. Раніше співвідношення було 20 до 3. Якби ще хоч якась робота... На заробітки, як у галицькій частині області, тут не заведено їздити. Правда, нещодавно з Іраку повернулося троє контрактників-односельців. Кожен у поті лиця трудиться біля землі. Проте дохід мізерний. За кілограм картоплі міняйли пропонують 18 копійок.
Марія Мельничук каже, що у їхній родині всі без роботи: чоловік, син, вона. Обробляють 2,5 га землі. «Живу» копійку дає хіба що здача молока. Біля землі з голоду не помреш, але й статків не наживеш. Молодь спивається. У сусідній Хмельниччині, казали мені, жити легше, там зберегли господарства, люди мають роботу, села давно газифіковані.
А в Молоткові? Хіба це хтось чужий удався до такої руйнації? Ні, вона — доморощена, рукотворна. «Якби нам колись прокрутили кадри про нинішнє село, ми б до того не допустили», — сказала мені одна із співрозмовниць. Прокрутило життя. І далі крутить...
Тернопільська область.
