Сьогодні металургійні підприємства продають продукцію вітчизняним споживачам за ціною на 10—30 відсотків вищою, ніж ціна металопродукції на експорт

Доктор технічних наук, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки Валерій Мазур відомий вчений в галузі металургії, прокатного виробництва, обробки металів тиском. Уже в період незалежності України він був дуже значущою фігурою і на політичному небосхилі нашої держави. З 1993 по 1999 рік Валерій Леонідович працював заступником міністра, міністром промисловості, першим заступником міністра промислової політики України. Нині він головний науковий співробітник Фізико-технологічного інституту металів і сплавів НАН України, автор 17 монографій, більш як 250 наукових статей, 150 винаходів. Крім роботи в академічному інституті, В. Мазур очолює спостережні ради двох відкритих акціонерних товариств.
Як людина, яка віддала частину свого життя розвитку промислового потенціалу Вітчизни, він, звичайно, не може не цікавитися, не аналізувати і не прогнозувати подальший розвиток близьких йому галузей промисловості. Насамперед гірничо-металургійного комплексу, хімічної промисловості. Саме із запитання: «Як довго металургія відіграватиме найважливішу роль в економіці нашої держави?» і почалася наша розмова з Валерієм Леонідовичем.

— Сьогодні гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України забезпечує приблизно 45 відсотків валютних надходжень у бюджет. Частка ГМК у валовому внутрішньому продукті становить майже 30 відсотків. Металургійна промисловість України за обсягами виробництва посідає сьоме місце у світі. Сьогодні попит на метал і ціни на нього перебувають на гребені хвилі. Як довго триватиме таке «цунамі» цін на металопрокат, точно сказати важко. Ну а причин — кілька.
По-перше, метал поки що не знайшов належної заміни іншими матеріалами та композитами і в машинобудуванні, і в будівництві, і в інших сферах промисловості.
По-друге, зростання цін на землю в більшості держав, дефіцит земель під цивільне і промислове будівництво потребували розробки і впровадження нових технологій у будівництві, що, у свою чергу, призвело до збільшення споживання металу під час зведення об’єктів підвищеної поверховості.
По-третє, економічно розвинені держави, розв’язуючи свої екологічні проблеми, прагнуть ліквідувати в себе виробництва, які забруднюють навколишнє середовище й створюють інші екологічні проблеми. Вони воліють купувати таку продукцію за кордоном. Чорна і кольорова металургія, гірничорудне виробництво, хімічна промисловість, на жаль, належать до таких виробництв.
По-четверте, відбудова зруйнованих промислових і цивільних об’єктів Іраку, Індонезії, Таїланду, інших держав Середнього Сходу і Південно-Східної Азії потребує багато металу. У Китаї, незважаючи на стрімке зростання обсягів виробництва сталі, попит на металопродукцію поки що зростає швидше. А це все наші ринки.
— Але зберігаючи і розвиваючи гірничо-металургійний комплекс, Україна збільшує свої екологічні проблеми.
— Ви маєте рацію. Скажу лише, що обсяги переміщення гірської маси внаслідок видобутку залізної руди в XX столітті можна порівняти з природними геологічними процесами. Видобуток руди на шахтах Кривого Рогу ведеться на глибинах більш як 1000 м. Глибина відкритих кар’єрів уже перевищила 300 м. Накопичено понад 3 млрд. куб. м відходів гірничорудного виробництва. Рівень наповнення «хвостосховищ» досяг критичної межі. Це загрожує Україні техногенною екологічною катастрофою. І тут на перший план виходить завдання прийняття правильних законодавчих і урядових заходів, що забезпечать, з одного боку, приріст національного валового продукту, валютних надходжень у країну від продажу металургійної продукції, а з другого — забезпечення гарантій населенню від настання екологічних катастроф, збереження безпечних для життя умов з позицій чистоти води, повітря в промислових центрах держави і т. д.
— Валерію Леонідовичу, чи не могли б ви навести конкретні приклади?
— У 2004 році Верховна Рада України ухвалила спеціалізований Закон «Про основні умови приватизації «Укррудпрому». На мій погляд, цей закон розглядає переважно питання методики, системи приватизації гірничорудних підприємств Кривого Рогу. Можливо, це і правильно. Однак, знову-таки, на мій погляд, головне в зазначеній темі — питання екології. Під усією територією Кривого Рогу утворилися величезні пустоти від видобутої руди, з яких треба постійно і на багато років уперед відкачувати воду. А це величезні витрати. Хто їх компенсуватиме: держава чи нові власники шахт і гірничо-збагачувальних комбінатів? Питання відкрите. Законодавчо до кінця не вирішене. А його треба вирішувати в пакеті з рішеннями про приватизацію гірничорудних об’єктів.
Інша проблема — це шламовідстійники ГЗК, які вже сьогодні переповнені, але скидання шламів до них триває. І всі з якоюсь звичною для українців безтурботністю сподіваються, що, дасть Бог, пронесе, дамби витримають. На жаль, державного, урядового підходу до розв’язання цих проблем поки що не видно.
— Отже, приватизація підприємств «Укррудпрому» була неефективною, необґрунтованою?
— Швидше, поспішною, до кінця не продуманою з державних позицій. Бравурні реляції з приводу успішно проведеної приватизації підприємств «Укррудпрому» і загалом гірничорудної промисловості України не відповідають реаліям життя.
— Наприкінці 2004 року Кабінет Міністрів і Верховна Рада намагалися знайти важелі адміністративного впливу на цінову політику на залізорудну сировину, яку проводять гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК). Що ви думаєте з цього приводу?
— Передусім сировиною мають бути забезпечені вітчизняні металургійні заводи і комбінати, а вже надлишок може йти на експорт. Такий підхід буде державним. За балансом залізорудної сировини сьогодні вистачає і для внутрішнього, і для зовнішнього ринків. Однак металурги повинні підходити до цін і оплати залізорудної сировини відповідально, з урахуванням ринкової економіки і реальних світових цін на металопродукцію. Не можна допускати будь-якого адміністративного тиску на гірничорудні підприємства, а саме введення мораторію на підвищення цін, експортного мита, ліцензування експорту і т. д. Ні для кого не секрет, що сьогодні металурги мають небувалий прибуток. Гірники це знають і, звичайно, хочуть одержати частину цього прибутку, оскільки в технологічному циклі виробництва готового металу їх роль значна, якщо не вирішальна. Де брати гірникам гроші для скорочення відставання з розкривними роботами у відкритих кар’єрах, що становить майже 260 мільйонів кубічних метрів? У металургів. І це в інтересах металургії, України загалом. Адже ми вже проходили етап, коли окремі підприємства завозили залізорудну сировина з Лебединського, Михайлівського, Стойлинського ГЗК Росії. Ну і що з цього вийшло? А нічого доброго. Росіяни дбають лише про свої інтереси.
— Валерію Леонідовичу, одним з ефективно працюючих підприємств у металургії є гірничо-металургійний комбінат «Криворіжсталь». Чим зумовлено його успіхи? Що було зроблено на комбінаті для забезпечення його ефективної роботи?
— Основи ефективної роботи «Криворіжсталі» після здобуття Україною незалежності були закладені в 1996—1997 роках. Саме в цей період було добудовано і введено в експлуатацію два нові сучасні дрібносортно-дротові стани і головне, підкреслюю, найголовніше — це те, що до металургійного заводу «Криворіжсталь» приєднали Криворізький коксохімічний завод і Новокриворізький гірничо-збагачувальний комбінат (НКГЗК). У результаті завод «Криворіжсталь» перетворився на потужний гірничо-металургійний комбінат «Криворіжсталь», який тепер має власну залізорудну сировину і власне виробництво коксу. Таких підприємств у світі я більше не знаю. У найтяжчих умовах того часу було проведено капітальні ремонти, відновлено і модернізовано устаткування цих підприємств.
За це тодішньому генеральному директору «Криворіжсталі» В. Севернюку варто поставити прижиттєвий пам’ятник.
Серйозним актом, звичайно, було приєднання згодом до комбінату «Криворіжсталь» Рудоуправління імені Кірова. Водночас, незважаючи на істотне поліпшення фінансово-економічного стану в останні роки, на комбінаті, не зрозуміло чому, не знайшлося резервів і бажання, наприклад, продовжити оснащення доменного цеху установкою для вдування в піч пиловугільного палива, що планувалося зробити. За нинішнього дефіциту коксу такий захід був би дуже доречним. Нічого не зроблено з будівництва машин безперервного розливу сталі. Порівняно невеликий Єнакіївський металургійний завод знайшов гроші на впровадження цього прогресивного обладнання, а гігант «Криворіжсталь» — ні. І це за того, що в 2003 —2004 роках ціна металопродукції у кінцевих споживачів була на 50—100 доларів за тонну вище, ніж її собівартість.
— Чи правда те, що велика частина прибутку від продажу металопродукції за кордон начебто зникає, вона не залишається на підприємстві, її немає в державному бюджеті України?
— Останнім часом в Україні, як і в Росії, працює система експорту будь-якої продукції, не лише металургійної, котра дуже прибуткова для власників підприємств і неефективна для держави. А суть схеми полягає в тому, що завод готову продукцію продає на експорт із мінімальним для себе прибутком чи взагалі без прибутку, зі збитком, посередницькій структурі, власником (чи власниками) якої є власник (власники) заводу, тобто продає продукцію на експорт сам собі. А далі за кордоном ця посередницька структура продає метал уже фактичному кінцевому споживачу за справжньою ціною. У підсумку весь прибуток залишається у власників заводу, за кордоном, виводиться з України. До того ж посередник, експортуючи продукцію за кордон, домагається від бюджету ще і компенсації ПДВ. Ось чому на будівництво машин безперервного розливу сталі не знаходиться грошей.
На жаль, через посередників, які «знімають» весь прибуток, працюють гірничорудні підприємства і на внутрішній ринок. На папері гірничорудне підприємство неприбуткове і не платить податків. А посередницька структура має іноді 200—300 відсотків прибутку. І завдяки вже іншим схемам... також не сплачує податок.
— А на державних заводах як?
— Точно так само. Нічого, по суті, не змінюється. Питання лише в тім, яка посередницька структура скачує прибуток з державного підприємства, чия це структура, хто дає команду директору працювати не прямо з кінцевим споживачем готової продукції, а через «прокладку» — посередницьку структуру, яка потім, мабуть, і розподіляє дивіденди між учасниками процесу. Принаймні до 2005 року було саме так. Приміром, за обсягу продажу на експорт 500 тис. т металу на місяць недоотриманий, читай прихований, комбінатом «Криворіжсталь» від держави прибуток щонайменше становив понад 50 млн. доларів США в місяць. Хто вів таку політику на комбінаті, хто має відповідати, де цей прибуток, хто його привласнив?
— У розвинених країнах теж працюють такі схеми?
— Там цього немає. Процес продажу прозорий, здійснюється зазвичай на відкритих торгах чи через біржу. Усе просто: хто дорожче заплатить, тому і продають. Немає жодних улюбленців, обраних, точніше вибраних, посередників.
— Чому в Україні допускають таке свавілля?
— Це питання вже не до мене. Але я гадаю, що з часом усе стане на свої місця. Проблема в персоналіях.
— Коли ви працювали міністром промисловості України, хіба все в цій сфері було інакше?
— Так, інакше. Політику в сфері торгівлі металом формували, виходячи із загальнонаціональних державних інтересів. По-перше, стримувався експорт напівфабрикатів (слябів, заготовки) і стимулювався експорт кінцевої металопродукції (арматури, катанки, холоднокатаного листа). По-друге, міністерством реально контролювалися ціни й умови відвантаження металу на експорт. По-третє, пріоритет віддавався забезпеченню металом передусім українських машинобудівних заводів. Планувалося і регулювалося забезпечення металургійних заводів сировиною, коксом тощо.
— Чи раціональна сьогодні структура експорту української металопродукції?
— На мій погляд, ні. Україна експортує в рік приблизно 10 млн. т заготовки і близько 2 млн. т металобрухту. Експортуються також кокс і залізорудна сировина. В експортованих 10 млн. т заготовки ми втрачаємо приблизно 700 тис. т оборотного металобрухту. Звичайно, для галузі і держави загалом було б краще скоротити експорт заготовки, переробляти її у себе і продавати вже кінцеву металопродукцію — арматуру, катанку і т. д. А виходить, що, експортуючи величезні обсяги напівфабрикатів, ми самі плодимо за кордоном конкурентів нашим заводам. До того ж за таких обсягів експорту металу зменшується металофонд нашої держави. А це вже питання стратегічне. Але до стратегії в металургії ми, мабуть, ще не доросли.
— Чи відповідає дійсності, що сьогодні металургійні підприємства продають продукцію вітчизняним споживачам за ціною на 10—30 відсотків вищою, ніж ціна металопродукції на експорт?
— На жаль, у багатьох випадках так. Причина та сама, про яку я казав вище. Плюс ще втручається чинник податку на додану вартість, який має компенсуватися підприємствам у разі експорту продукції. Виходить, що продавати метал своїм машинобудівним заводам начебто невигідно. Нонсенс. Виникає запитання: на яку державу працює галузь?
— Я теж вважаю, що найперше металом повинні забезпечуватися власні споживачі, і внутрішні ціни не мають бути вищі за експортні, тим паче що бюджет України певною мірою через енергоносії, побічно все-таки дотує і металургію. Бюджет виділяє гроші шахтарям. Відпускна ціна на вугілля виходить меншою. Металургія використовує здешевлене вугілля для виробництва коксу.
— Шахти, які виробляють коксівне вугілля, зазвичай не одержують дотацій з бюджету. Кошти з бюджету надходять на шахти, де видобувають вугілля, яке використовується в енергетиці. Металурги теж користуються електроенергією, отриманою з такого вугілля. Залежність якась, звичайно, є. Вартість енергоресурсів у собівартості металопродукції становить близько 40 відсотків. Але для металургів нині найголовніше забезпечити заводи коксом. Коксохіміки України сьогодні працюють успішно: у 2004 році виготовили 22 млн. т коксу, що на 1 млн. т більше, ніж 2003-го. Такої кількості коксу вистачає для забезпечення своїх металургійних заводів і для експорту в обсязі приблизно 10 відсотків. Коксівного вугілля ми завозимо приблизно 9 млн. т на рік. Кокс на експорт Україна виготовляє переважно з імпортованого вугілля. Важливо зазначити, що в Європі минулими роками закрито ряд коксохімічних заводів як «брудне виробництво». Тому сьогодні, коли зросли обсяги виробництва сталі і потреба в коксі, дефіцит останнього становить в Європі приблизно 6,5 млн. т на рік. Україна здатна закрити цей ринок і треба цим скористатися. Можливості для цього є.
— Хіба у нас коксохімічне виробництво в останні роки розвивалося?
— Так. З усіх підгалузей металургії коксохімічне виробництво України розвивається найбільше. До того ж інноваційним шляхом. Практично всі заводи модернізують свої коксові батареї, впроваджують сучасні нові технології. Повністю завантажені роботою наші проектні та науково-дослідні інститути коксохімічного напряму.
— Ви хочете сказати, що галузеві науково-дослідні та проектно-конструкторські інститути стали затребуваними?
— За часів Радянського Союзу з більш як 50 галузевих науково-дослідних і проектних інститутів гірничо-металургійного профілю 38 інститутів були в Україні. На жаль, більше половини з них практично померли без підтримки держави. Це було багатство, яким ми не змогли правильно розпорядитися. І нині вигадують різні хитромудрі ходи, щоб вивести з інститутів матеріальну власність, яка ще залишилася, насамперед будинки, споруди, що їм належать. Але допустити цього не можна. Загине безцінна технічна документація, яка зберігається в інститутах. На мій погляд, необхідно прийняти спеціальний закон України про особливості приватизації галузевих інститутів. І щонайшвидше, інакше буде пізно.
— Що ви думаєте про інвестиційні зобов’язання, які беруть інвестори у разі покупки пакетів акцій промислових об’єктів?
— Ніхто виконання цих зобов’язань не контролює. Вони, як правило, не виконуються. Зазвичай ніхто спочатку не збирається виконувати взяті інвестиційні зобов’язання. Обіцяти — не означає одружитися. Найчастіше інвестори найперше вичавлюють усі фінансові ресурси підприємства. Технічне переозброєння — це уже вторинне. Хоча знос основних фондів металургії становить приблизно 60 відсотків. Однак ситуація, схоже, потроху змінюється. Реконструкцію своїх доменних печей здійснили комбінати «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Донецький металургійний завод. Масштабну програму модернізації підприємств реалізують в Алчевську і Єнакієвому. Намічено велику програму розвитку металургійного комбінату в Дніпродзержинську. На повну проектну потужність працює меткомбінат ім. Ілліча в Маріуполі.
— Валерію Леонідовичу, як бути з податком на додану вартість? Адже у разі експорту більш як 80 відсотків виробленого металу і стрибка цін на метал держава не зможе повертати ПДВ підприємствам?
— Ця проблема дуже і дуже складна. Але розв’язувати її треба. Поступово і послідовно, ретельно аналізуючи й оцінюючи наслідки дій. Сьогодні я порекомендував би прийняти законодавче рішення, яке виключає нарахування і повернення ПДВ при експорті металобрухту. Таку пропозицію я подавав до Верховної Ради ще 1996 року. Не прийняли. Мотив відмови: порушується загальна теорія ПДВ. Сьогодні часто трапляється, що підприємства, які займаються збиранням, переробкою, експортом металобрухту, до бюджету України віддають менше, ніж суми повернутого ПДВ. Парадокс системи.
— У сфері компенсації ПДВ є ще багато інших, специфічних парадоксів...
— Ви, мабуть, натякаєте на вироблену систему «відкатів» за забезпечення відшкодування ПДВ підприємствам. Так, це проблема з проблем. Але вона не техніко-економічна, а кримінальна. Масштаби її приголомшливі.
— Ваша думка щодо приватизації комбінату «Криворіжсталь», Нікопольського феросплавного заводу та інших стратегічних підприємств гірничо-металургійного комплексу?
— Ваше питання окреме, але воно загалом стосується проблеми ефективності процесу приватизації підприємств в Україні. Не торкаючись подробиць, скажу, що спочатку потрібно запитати у себе: а навіщо взагалі потрібно приватизувати стратегічні державні підприємства, що ефективно працюють? Для наповнення бюджету? Якщо так, то, може, і потрібно. Але якщо ціна продажу заводу дорівнює прибутку, який можна одержати від його діяльності приблизно за рік чи навіть раніше, то навіщо взагалі продавати такий завод чи комбінат? Адже державі вигідніше залишати його у своїй власності. Сумарний прибуток буде для держави більшим. Водночас держава продовжуватиме контролювати певний сегмент світового ринку. Єдине, що доведеться зробити, то це запровадити твердий контроль за економічною, ціновою політикою на комбінаті, заводі. Забезпечити надходження всього прибутку від підприємства винятково державі, а не підконтрольним комусь комерційним структурам. За такого підходу буде дотримано національні інтереси України.
Сподіваюся, що держава поверне собі контрольний пакет акцій Інгулецького ГЗК, емісія акцій якого свого часу викликала обурення навіть у Президента і Генпрокурора України.


Вів розмову Леонід БРОВЧЕНКО.