Коли командиром корабля оголошують цього чоловіка, навіть найнервовіші, обтяжені різними фобіями пасажири спокійнісінько вкладаються спати. Валеріан Новицький належить до когорти пілотів штибу Чкалова, Водоп’янова, Руста — таких, яких колеги по штурвалу називають лаконічним, але містким словом: ас.
Матеріал про цього непересічного льотчика, веселого і дотепного чоловіка, на якого озираються жінки, коли він після рейсу проходить крізь натовпи в аеровокзалах, хотів написати давно. Проте пілоти, як і журналісти, — народ непосидючий, а тому, зустрічаючись переважно в літаках, говорити про щось серйозне не випадало. Так, на рівні «ну, як, брате, справи? Коньяк будеш?» і тому подібне. Але не написати не можу: таких людей зустрічав небагато. Новицький значно колоритніший від моїх знайомих північних пілотів-розбишак, котрі могли в сорокап’ятиградусний мороз летіти вертольотом за чотириста кілометрів, з Обської губи до Сургута, по три бочки пива. За тих пройдисвітів, котрі змушували пасажирів зірвати літак з примерзлих лиж, а потім, на ходу доганяючи, заскакувати в салон. За тих, котрі експропрійовували у хантів свіжомерзлих щук, сідаючи на крижини з торосами під кулями розлючених рибалок. Багато хто з них навіки пропав у болотах, де і ритуальний пропелер не було на чому закріпити. Ці були Ремісниками з великої літери. Новицький — художник. Хоча і він на початку кар’єри приземляв Ан-2, де Макар телят не пас, рятував вертоліт, у якого відмовив двигун, — так би мовити, ходив по лезу крила.
Період становлення шанованого нині в «Українсько-Середземноморських авіалініях» професіонала, директора льотної служби відомої авіакомпанії припав на сумний час пост-радянського розвалу авіації. Тодішній президент Леонід Кравчук, певно, на фуршеті якось заявив, що авіація — річ дорога, надто для такої країни, як Україна.
Мовляв, ми можемо і поїздами обійтися. Президент сказав, а керівники від авіації прийняли цей спіч як керівництво до дії. Пам’ятаєте, були часи, коли Ан-2 літали у сільські райони, коли за півтора чи два карбованці можна було долетіти з Чернівців у райцентр Сокиряни? Як кажуть чернівецькі євреї, кому це заважало? У тому числі Чорноморське пароплавство. Проте вже через рік більша частина рухомого складу авіазагонів пішла з молотка. Найпопулярнішими для закордонного покупця стали колись закуплені у чехів «елки». Польські комерсанти скуповували в Україні «елки» за безцінь і продавали до Венесуели, звідки вже тамтешні ділки перекидали їх до Колумбії. Кажуть, там ці машини, частина яких успішно працює в Україні й досі, ставали літаками одного польоту. Їх доверху завантажували кокаїном і на низькій висоті переправляли до США, де, приземливши в пустелі, розвантажували і спалювали. Всього Валеріан Новицький, найнятий як приватна особа, перегнав у Південну Америку та Африку 12 «елок» з Харкова, Вінниці, Чернівців...
Проте це вже інша історія. Ми про вищий пілотаж. Навіть у неспеціаліста, мабуть, уже виникло питання: а як такі борти долітали через півсвіту до Південної Америки, якщо з їхнім літражем баки ставали сухими, мов старий херес, уже над Німеччиною? Це якщо летіти за інструкцією. Аси літають, як генії творять. Новицький придумав завантажувати салони «елок» бочками з керосином усупереч будь-яким інструкціям. Помпу під час безпосадочного перельоту над океаном, понад Гренландією, лівіше від Галіфакса доводилося весь час перекидати з бочки в бочку. Цим займався другий пілот. Тим часом перший, Валеріан Новицький, встановлював рекорди дальності польоту на майже іграшковому літачку.
Одного разу електропомпа відмовила. На щастя, взяли механічну. Качати довелося вручну. Іншим разом, щоб зекономити керосин і час, ризикнули летіти напряму через океан, куди мало хто і «Боїнгом» літає. Пощастило. Через страшенний висотний холод літали у високоатмосферних комбінезонах.
Поляки платили негусто: дві тисячі доларів за рейс. Подвигом такі перельоти Новицький не вважає, авантюрою — так. Проте заробляти викинуті за борт пілоти десь мусили.
Наступним місцем роботи стала одна спекотна африканська країна. Диктатори, тепле пиво, крокодили. Українські пілоти возили лідера держави, котрий учився в СССР. Проте через постійний вираз задоволення на обличчі, внаслідок необмеженої влади, відрізнити його від безтурботних бабуїнів попервах було важко. На біду українців, пан диктатор був добре поінформований про стан української авіації і зарплати наших льотчиків, а тому був скупий, як його земля на воду. Він не враховував, що польоти відбуваються під обстрілами тих, хто не любить свого правителя, себто пасажира. Одного разу, коли заборгованість з африканської зарплати стала непристойнішою за терміни, прийнятні в Україні, нашим пілотам довелося потримати його сіятельство за задні ноги над відкритим люком. Після чого обміняти на мішок місцевих грошей. На цім служба у VІP-осіб завершилася. А їсти хотілося завжди.
Місце в салоні першого класу зайняли дорогі на світових ринках крокодили, які хоч і давали заробити більше за диктатора, проте були поганими співрозмовниками, тому що їхні щелепи були туго стягнуті скотчем. Конкуренцію древнім рептиліям складали папуги та удави. Проте кар’єра продавця літаючого зоомагазину не вабила. Пілот повинен заробляти польотами, краще служачи своїй державі. І Новицький повертається на батьківщину, де керівники авіазагонів хоча й запізно, але опам’яталися і почали рятувати те, що залишилося від розореної української авіації.
Його запрошують на посаду директора льотного комплексу Чернівецького авіазагону. Та чиновницьке бюро і портфель ніколи не могли замінити штурвал літака. Валеріан Новицький рветься у небо. Пропозиція навіть у скрутні моменти завжди знаходить справжніх профі. Тепер, коли він — вже директор льотної служби «Українсько-Середземноморських авіаліній» — ще й може літати, на його обличчі можна частіше бачити усмішку. Останнього разу я бачив його, коли він летів з Чернівців у Київ, звідки мав виконати рейс на Софію, куди рушав тодішній міністр закордонних справ Грищенко. Виглядав Валеріан Новицький у льотній формі своєї авіакомпанії просто невідпорно. Здається, він на своєму місці, де є повага, відповідальність і найголовніше — небо. Розповів, що літає і в Сибір, і в Африку, у тому числі перевіреним роками «Боїнгом». Тепер мешкає в Києві, ремонтує квартиру. Нарешті птах звив гніздо на землі.
За плечима цього неординарного чоловіка не багато не мало 14 тисяч годин у небі, 30 років за штурвалами різних машин: від Ан-2 до Ту-134 і найсучасніших «Боїнгів». Старший син Валерій теж пілот «Середземноморських авіаліній», літає на «Боїнгах», другий син — авіадиспетчер у Борисполі. Проте батько — завжди ведучий у цій сімейній ескадрильї. Недавно літав у Казахстан, Африку, буквально днями возив Олександра Зінченка до Кракова... Попит на асів з приходом нової влади зростатиме.
Щоразу, вилітаючи у справах до Києва, поміж знайомих облич чернівецьких нардепів, бізнесменів, міліцейських генералів сподіваюся побачити світле обличчя скромного, але геніального пілота, якому завжди аплодують, коли шасі його літака торкається бетонки. Завжди на останньому сидінні, за яким тільки стюардеса. У літаку він завжди або на першому, або на останньому. Знаю, що знову потягнеться до потертого історією кейса. «Коньяк будеш?» — «Буду». З таким гріх не випити.