Відомому волинському краєзнавцю, заслуженому працівникові культури України, почесному професору Волинського держуніверситету Григорію Гуртовому виповнилось 80
На Волинь він прибув голодного 1947 року. Думав — за хлібом, а вийшло — за долею. Вже й продукти купив, збирався назад на Запоріжжя, аж хтось нарадив: «Не поспішай у свій голодний край, хлопче. Залишайся...». Наступного дня худий, змордований фашистським концтабором, зодягнутий серед зими у благенький плащик, взутий у чуні з автопокришки, Григорій зайшов до редакції торчинської райгазети «Вільна Україна» (згодом «Колгоспна правда»). Редактор Олександр Шевчук прочитав принесені ним вірші й запропонував стати інструктором по роботі з робсількорами. Так два зошити наївно-щирої поезії стали для Григорія перепусткою в світ журналістики.
А світ життя йому відкривав колись дід Карпо. Не раз дід оповідав малому Грицеві про козаків. Особливо подобалися йому оповідання про прапрадіда, теж Карпа, полковника Самарської паланки Війська Запорізького. Тоді це здавалося казкою, та вже дорослим Григорій Гуртовий відшукає в архівах документи про прапрадіда!
Дідові розповіді вчили мандрувати в минуле ніби на машині часу. Все складалося добре, аж тут в його рідну Корніївку, що у Василівському районі Запорізької області, прийшов голод 1933-го. Вимирали цілі вулиці. Родина Гуртових втекла в місто Кам’янку-Дніпровську. Потім був Донбас, місто Чистякове (тепер Торез). Там і війна застала. Просився на фронт, відмовили: малий. А німецького концтабору не обминув. Звідти додому повернувся з відкритою формою туберкульозу. По війні — знову голод. І рятівна поїздка по хліб на Волинь.
Часи були нелегкі. В околицях Торчина ще блукали «лісові хлопці», зустріч з якими нічого доброго газетяреві не обіцяла... Але він працював, не забував і уроків діда Карпа. Тож часто із відряджень привозив не лише репортажі, а й предмети старовини, цікаві документи. За кілька років шафи його кабінету були заповнені антикваріатом. До пошукової справи долучилися і начувані про дивацтва Гуртового місцеві жителі. Антикваріату стає так багато, що 23 березня 1957 року в його кабінеті провели першу краєзнавчу екскурсію. А наступного року в червоному кутку харчкомбінату відкрили постійну експозицію. Проіснувала вона там аж до 1962-го.
Той рік був для Гуртового важким: через укрупнення районів скоротили й газету. Григорія перевели до редакції в Ковель. Життя ніби влаштовано, але з Торчина чути тривожні вісті: розтягують експозицію його краєзнавчого музею. І Гуртовий повертається до Торчина. А безробітних у колишньому райцентрі і без нього вистачало. Насилу влаштувався вчителем малювання. Заробляв за місяць 26 карбованців. І так цілий рік. Як вижив, сам не знає.
Але той рік став і роком народження Торчинського краєзнавчого музею. Скориставшись моментом, Григорій Гуртовий самовільно захопив приміщення колишнього райсуду, за два дні облаштував там експозицію. Таке «самоуправство» розгнівило першого секретаря Рожищенського райкому партії Гордого. Приїхав він, щоб покарати зухвальця. Однак відвідав музей і сказав: «Ну, Гуртовий, добре. Живи тут».
Музей розвивався. Щодня — екскурсії. До пошукової роботи залучається молодь. Серед тих, хто колись відвідував краєзнавчий гурток Гуртового, — доктор історичних наук Світлана Гаврилюк (Кравчук), волинський краєзнавець Петро Заклекта та інші відомі дослідники волинської старовини. Але найголовнішим Григорій Гуртовий вважає те, що навчив сотні юних волинян любити свій край, вивчати його минуле, шанувати пам’ять предків. Завдяки юним слідопитам віднайдено сотні раніше невідомих воїнів, які в 1944 році визволяли Торчин.
Людський вік недовгий, тож Григорій Гуртовий своєрідно продовжує його: за останні роки видав книги «Волинь — край козацький», «Торчин — передзвін віків», «Євреї містечка Торчин». Останню перевидано в Ізраїлі, у США. Особливої уваги заслуговує книга «Волинський Ружин і гетьмани Ружинські». Спираючись на архівні дані, дослідник доводить, що відомі українські козацькі вожді і політичні діячі XVІ—XVІІ століть Остафій, Михайло, Кирик і Богдан Ружинські походять не з житомирського містечка Ружина, а з теперішнього села Ружин, що в Турійському районі Волині.
З Торчинським музеєм цієї осені, під час днів «Голосу України» на Волині, познайомилися і журналісти нашої газети. Нам навіть дозволили взяти в руки крем’яні наконечники стріл і списів, кам’яні сокири і ядра. На думку Г. Гуртового, такий контакт із старовиною дає змогу відчути Історію, свою причетність до неї.
Слухаючи Григорія Гуртового, розумієш: заведена ним колись давно машина часу — працює!
— Григорій Олександрович — східняк, а про Волинь говорить так тепло, знає її так глибоко і тонко, як ніхто з нас! — якось сказав його давній приятель інженер Анатолій Кревський.
Справді, Григорій Гуртовий самовіданно і безкорисливо більш як сорок років на громадських засадах веде музейну роботу, створив чи не найкращий в Україні заклад такого типу. Незабаром Торчинський краєзнавчий музей перебереться в нове просторе приміщення. Вже зараз Григорій Гуртовий подумки водить там екскурсії. Нехай же його машина часу ще довго слугує людям!
смт Торчин Луцького району на Волині.
