Так писав царю Олександрові ІІ (у серпні чи вересні 1861 р.) Олексій Костянтинович Толстой, троюрідний брат Л. Толстого. Виховував Олексія А. Петровський, відомий письменник, що друкувався під псевдонімом Антоній Погорєльський. Народився Олексій Толстой у вересні 1817-го, помер у жовтні 1875 року в маєтку Красний Ріг Чернігівської губернії. Поет, драматург, прозаїк. У 1854 році разом зі своїми двоюрідними братами Жемчужниковими він написав комічну літературну маску Козьми Пруткова. Дуже часто вельми їдку і нецензурну. Олександр ІІ у день своєї коронації призначив цю людину флігель-ад’ютантом. Толстой відмовлявся і згодом відкрито висловлював небажання чергувати в палаці. Але став єгермейстером, завідував єгерями царського полювання. Лише у 1859-му домігся безстрокової відпустки, а 1861 року відставки. «...Служба, хоч би яка вона була, глибоко огидна моїй натурі...»
Мати Олексія, А. Перовська, розійшлася з графом К. Толстим, ледь тільки дитина з’явилася на світ. Дитинство його пройшло в маєтках матері, а потім дядька в Північній Україні. «Почав псувати папір і писати вірші (в одному з листів) із шести років». В Україні здобув гарну домашню освіту. Тут, у дядька, зустрічав багато письменників. З десяти років його возили за кордон, подорожував Італією в 1831 році (описав у щоденнику). Уже з тих пір належав до дитячого оточення спадкоємця престолу, майбутнього Олександра ІІ.
До московського архіву міністерства закордонних справ його було зараховано студентом у 1834 році. Міг знайомитися з історичними документами, у 1835-му склав при Московському університеті іспит на чин. Через два роки його було призначено до російської місії при німецькому сеймі в Франкфурті-на-Майні. Повернувся в Росію наприкінці 1840-го — перевели у 2-е відділення власної Й. І. В. канцелярії. Прослужив тут багато років без усякої запопадливості. Був діловодом комітету про розкольників, у 1843 році — камер-юнкером, 1851-го —церемоніймейстером двору. Перед цим півроку брав участь у ревізії Калузької губернії. У домі дружини губернатора А. Смирнової, що добре знала Олександра Пушкіна і Миколу Гоголя, познайомився з останнім. Він любив талановитих людей, згодом підтримував дружні стосунки з І. Тургенєвим, Я. Полонським, І. Гончаровим, К. Павловою, О. Фетом, Б. Маркевичем, М. Стасюлевичем, істориком М. Костомаровим...
Близькість до двору Толстой використовував, щоб «говорити будь-що правду». Він різко не сприймав революційність, демократію. Але одним з перших клопотав про повернення із заслання Тараса Шевченка (це було в середині 50-х років), у шістдесятих він заступився за І. Аксакова. Йому заборонили редагувати газету «День». Заступився він і за І. Тургенєва, притягнутого у справі про осіб, які були зв’язані з О. Герценом і М. Огарьовим. Як би хто нині з літературних «р-р-ре-волюціонерів» холодно не ставився до імені Чернишевського, але в те століття й у той час саме Олексій Толстой (узимку 1864—1865 рр.) заявив Олександрові ІІ: «Російська література надягла жалобу з приводу несправедливого осуду Чернишевського». Невдоволення імператора не змусило себе чекати.
Кажуть, що творчість Олексія Толстого багатожанрова, цікава і в усі часи читабельна. Перша книга прози «Упир» видана в 1841-му. Псевдонім красномовний — Краснорогський. Проза народжувалася в Україні. Псевдонім — від назви маєтку, де проходило дитинство. Складний сюжет, як у всіх талановитих слов’ян-письменників. Талант автора визнав В. Бєлінський. Приблизно тоді само Толстой написав французькою мовою дилогію «Родина вовкулаки» і «Зустріч через триста років». Південнослов’янський фольклор, традиційно романтичні жахи. Але дилогію не було опубліковано. У повісті «Амена» — тема раннього християнства, відступництва. Незабаром було надруковано два мисливські нариси і оповідання «Артемій Семенович Бервенковський». Його цікаво читати і тепер. Ще один дивак-поміщик в ідеалі «натуральної школи». Багатозначний гумор автора, шукає він курйозне і, мабуть, на той час злободенне.
...Гумор, що писався з двоюрідними братами, часто легко переходив у сатиру. «Послання до М. Н. Лонгинова про дарвінісм» спрямовано, звичайно, проти цензури, мракобісся, переслідування науки. «Сон Попова» — це топтання по психології чиновника, «Історія держави Російської від Гостомисла до Тимошева»... Це вже серйозно і надовго: жагуче неприйняття вітчизняної історії, що виляє, проти її «безглуздостей». Змінюється монарх, змінюється «розуміння всього сущого, було «але», стало «так», було «чорне», стало «біле» або сіро-буро-малинове...
Олексій Костянтинович, мабуть, першим зрозумів, що він і його сучасники не що інше, як пряме продовження ганебного «московського періоду» історії. Хоч як дивно, у царя під носом була людина, яка слов’янофільською ідеалізацією стародавньої російської самобутності протиставляла своє, особливе патріотичне західництво. «За його переконанням, —читаємо ми в одному з видань («Російські письменники». Біобібліографічний словник, частина ІІ, 1990 р., Освіта), — в давнину Русь — і Київське велике князівство, і Новгородська республіка — були близькі до лицарської Західної Європи і втілювала вищий тип культури, розумного суспільного ладу і вільного прояву гідної особистості, але ці чудові національні й одночасно міжнародні якості загубило монгольське ярмо». Підхід до історії в Толстого — не соціально-політичний, а етичний і навіть естетичний. У листі до Б. Маркевича від 26 квітня 1869 року Олексій Костянтинович сумує про сьогодення при думці «про красу нашої мови... про красу нашої історії до проклятих монголів і до проклятої Москви, ще ганебнішої, ніж самі монголи»... Толстой горював про знищення народного віче. Гарантія особистої волі і честі для всіх — моральний розпад нації... Мабуть, у баладі «Богатир» сказав він водночас з гіркотою і про пияцтво в Росії, наголосив, що воно стало після реформи національним лихом...
Наш земляк, що провів дні молодості серед простого люду, який сам дійшов у домашніх науках до розуміння історичного процесу (древній Київ, Новгород, жорстока епоха Івана Грозного), спочатку в ранніх баладах «Василь Шибанов», «Князь Михайло Рєпнін», «Старицький воєвода», показуючи лиходійство, не називає причин, відкіля воно з’являється. Він немов би йшов за Карамзіним. І по молодості, і по розуму. Карамзін завжди пояснював історію природними якостями царів. Причини, що гублять нації під час самодержавства, Олексій Костянтинович розкриває (принаймні приділяє їм значну увагу) у романі «Князь Серебряний», трагедії «Смерть Іоанна Грозного», а також у творах «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис»... Він пояснює: нещастя кожної країни не в характері царів, а в інституціях самодержавної царської влади, у суспільному ладі. Невірна народу, нечесна влада — це вже падіння моральності, люди втрачають почуття честі, вони не вірять у законність того, що відбувається, кожен крок влади, яка знущається над законами, пов’язаний саме з падінням моралі.
У цьому переконується і нинішнє століття, де поступово йде «зачищення» аморальної влади. І найстрашніша біда тих, хто маніпулює мораллю, — віра в те, що влада їм дана навічно, і можна робити усе. Література Олексія Толстого — про це. Вона показує, що російська історія, її трагізм були неминучі за будь-якого володаря. Свавілля влади могло бути і під час правління морально великого, але слабкого Федора, розумного, хитрого, дуже тонкого політика Бориса. Борис робить страшні злочини не тільки через самолюбство (приклади можна наводити з будь-якої епохи), а й в ім’я Росії!
Толстого вважали завжди виразником аристократичної опозиції і уряду, і офіційної ідеології (нехай і з короткочасними «відпустками», так званих законних злодіянь). Він був уродженим опозиціонером. Симпатії його в «Князі Серебряному» —простий народ, який він добре знав за часів свого дитинства, інших років, коли маєток розорився, і «хто є хто» позначилося різко, рельєфно. Добрий простолюдин ніколи не глузує з того, хто упав. Глумиться над таким влада і вельможне панство.
Олексій Толстой, без перебільшення, видатний поет. Ним захоплювалися Блок, Брюсов і багато інших. Маяковський казав, що він знав вірші Толстого «від дошки до дошки».
На його вірші писали музику Чайковський, Римський-Корсаков, Бородін, Рахманінов. Вірші і музика звучали і звучать у фільмах тепер уже колишньої батьківщини, вони лягають на душу і, слухаючи їх, живеш особливим, теплим, правильним і наповненим життям. Це — проповідь добра, краси.
Головне, що в душі поета вони створювалися і на нашій землі, тому що процес створення людських шедеврів такий таємничий, недоступний для пізнання і вічно прекрасний, якщо це подобається і простим, і талановитим людям. Тобто своєму неповторному народу. Толстой — поет не тільки для еліти, а й поет загальнолюдський.
Для таких життя завжди нелегке. Уявіть: ось людина поруч з царем і увесь час не погоджується, сперечається, просить за «вигнаних», наступає на царську совість, хвилюється, доводить. Цар знає: ось ця людина, що стоїть тепер перед ним, танцює блискуче на балах, з братами своїми двоюрідними гуляє у Петербурзі... Але, мабуть, і цар знав, що Толстой не тільки «буркун», «псувач» паперу... Він ще в своїх чернігівських лісах ходить один на ведмедя, має велику фізичну силу... Закоханість Олексія Костянтиновича була притчею во язиціх. Узимку 1851 року полюбив дружину полковника кінної гвардії Софію Андріївну Міллер. Лише через дванадцять років шлюб було оформлено: перешкоджала мати чоловіка, владна жінка...
Відставка з царської служби, як уже було сказано, відбулася в 1861 році. Олексій Костянтинович проводив останні чотирнадцять років то в маєтку Пустинька під Петербургом, то в Красному Розі на Чернігівщині. Здебільшого, на думку дослідників російської літератури, жив тут, у нас. Є свідчення, як гуманно ставилася ця знатна людина до простих людей, селян. Звичайно, господарством не займався взагалі, це було не для нього. Та і йшли роки після рабства, несподіваного звільнення селян. З історії відомо, як «звільнення» було оплачено селянином. Читач може звернутися до книги Кропоткіна, де він розповідає, як напередодні звільнення селян його батько вже підготував документи до продажу землі. Утричі більше він одержав за землю від громади, порівняно з цінами після реформи. Чи досліджував ці «несправедливі процеси» звільнення селян чернігівських Олексій Толстой?
Здається, і так, і ні. Він був у ці роки соціально ізольованим, цілком розорений. Важко хворів. Щорічно виїжджав, щоправда, на лікування за кордон. Помер у п’ятдесят вісім років від великої дози морфію.
...Кілька разів дзвонив я Станіславові Реп’яху, голові Чернігівської обласної письменницької організації. Людині інтелігентній, знавцю краю. Все хотіли з ним створити «літературну стежку» до місця поховання Олексія Толстого. Адже тут він, на українській землі, лежить. Настав 2005 рік, а помер наш колишній мешканець України в 1875-му. Деяка і кругла дата в цьому році. На землі українській можна багато створити таких літературних стежок. Це не тільки пам’ять. Це освітянство, залучення до історії, нашої історії, що завжди обкрадалася.
Київ.
