«Перше, що треба... категорично змінити, — це всю систему шкільного і дошкільного виховання. Треба переглянути і перетрусити її зверху донизу. Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспільстві і в школі. У нас учитель у загоні. Жалюгідне становище учителя матеріальне і морально-правове, і хибна система виховання — ось причина перша і найголовніша всіх труднощів, що їх несемо ми зараз. Ось причина наших перебільшених утрат, хаосу, слабкодухості та іншого, словом, всякого того, що робить нашу перемогу багато-багато дорожчою, ніж це могло бути. Прибитий, неінтелігентний учитель — це величезне зло нашого народу... Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнень компартії.
Народний учитель, учитель народу — серце і сумління села, зразок і предмет наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, — нема, нема у нас народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька, і потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві».

Замість епілогу


Цей біль за освітян великий кінорежисер Олександр Довженко висловив у щоденнику 28 червня 1942 року. Наче сьогодні висловив. Бо фактично нічого не змінилося у ставленні до Учителя. Йому трохи полегшало в 70—80-ті, але настав 1991-й і Учитель став знову безправним, приниженим, обманутим.
У 1942-му йшла війна... А нині чи не більше знищено, ніж тоді.
Нас запевняють, що освіта відроджується. Не треба себе обдурювати: варто зайти до столичної школи чи ліцею, до навчального закладу райцентру, до ВНЗ обласного центру і зробити висновки. Власні, не під чиїмось впливом.
Я побував у багатьох закладах освіти — від дитячого садка до академії, у забутому Богом селі і в Києві.
Галузь, її обличчя справді набуває рис оновлення, вона наближається до європейського рівня. Наближається, а не віддаляється, це уже тішить.
Але як повільно... Як боляче освіті долати перешкоди, нерозуміння, байдужість, що прижилися в чиновницьких кабінетах з 1942-го, ні — значно раніше. З того часу, як над Учителем став його ницість бюрократ, коли він створив отой «авгієвий апарат»...
Колишній міністр освіти і науки Василь Кремень керував тим апаратом п’ять років. Чи задоволений він зробленим? Що вдалося реалізувати із задуманого в січні 2000-го, з моменту призначення на посаду?
— Почну, мабуть, з останнього важливого кроку, — зазначав на установчому з’їзді громадської ради освітян і науковців України (ГРОНУ) Василь Григорович. — Я підписав наказ, згідно з яким керівники навчальних закладів звітуватимуть перед педколективами і батьківськими комітетами про зроблене за навчальний рік. Ці зібрання вирішуватимуть долю директорів: притягати до відповідальності за недоробки чи стимулювати за успіхи. Зв’язок «школа — батьки» має стати міцнішим.


Формування особистості — передусім


На думку шановного академіка, це сприятиме реалізації одного з найвідповідальніших завдань, яке цілеспрямовано доводиться до освітян: формування особистості громадянина. Від його рівня залежатиме подальший прогрес суспільства. Світ переходить до науково-інформаційних технологій, уже вступив в епоху глобальної конкуренції. Хіба не від інтелекту особистості залежатиме, у хвості чи в авангарді перебуватиме наша школа, держава?!
Років 15 тому наші люди спілкувалися на рівні максимум країни, нині вони спілкуються з усім світом. Це хіба не впливає на їхній розвиток?
З чого ж почало міністерство, пропагуючи всебічний розвиток особистості? Із зміни авторитарної педагогіки, націленої на колективістські начала, на педагогіку толерантності, гуманну педагогіку за Василем Сухомлинським.
— У початковій школі розпочато викладання предмета «Я і Україна», — розповідав екс-міністр. — Не просто «Україна», а «я», тобто особистість учня і все, що його оточує, — і природа, і суспільство. Але, звичайно, на рівні дитячого розуміння. Ми хотіли, щоб, по-перше, дитина почувалася особистістю із самого початку навчання. А з другого боку, щоб вона відчувала певні зобов’язання, які є природними стосовно тих людей, які її оточують.
З першого вересня 2005 року в п’ятому класі, а через рік і в шостому буде введено предмет «Етика», який також сприятиме закладанню морально-етичного фундаменту розвитку особистості. Після того буде курс правознавчих дисциплін.
Про методи роботи, зокрема, про перехід на 12-бальну систему оцінювання знань, міністерський люд говорить багато і погоджується: ставлення до новинки неоднозначне. А як інакше може бути? Єдине, що тішить керівництво МОНУ: система працює на пошанування особистості. Дитину вже не принижують «двійками», вона має стимул для зростання значно більший, виховується в позитивному, конструктивному полі.
Школа дедалі більше повертає учнів до прагматичного сприйняття знань, учить їх використовувати у повсякденному житті. Для цього змінюється зміст навчання. Завершено, зокрема, формування державного стандарту базової старшої школи, проведено конкурси навчальних програм, підручників для п’ятого класу, триває робота над посібниками для інших. У навчальних закладах активно вчаться виокремлювати базові знання та інформаційне супроводження. Навчають дітей навчатися. Не за горами той час, коли діти не зазубрюватимуть матеріал, а будуть мислити, шукати і знаходити шлях до істини.


Комп’ютеризація завершується


П’ять років тому ми мали п’ять відсотків комп’ютеризованих шкіл, сьогодні їх понад 75 відсотків. Є можливість забезпечити кожну середню школу комп’ютерним класом. Щонайменше одним, переконаний Василь Кремень. Постачання комп’ютерних класів за рахунок держави почалося за уряду Віктора Ющенка, коли під час розподілу капітальних вкладень Кремень запропонував, а прем’єр погодився і виділив близько шести мільйонів гривень на 120 перших комп’ютерних класів.
Торік перепідготували 10 тисяч педагогів, які стали на «ти» з машиною, друкувалися електронні підручники, але їх вкрай недостатньо. На тлі багатьох проблем в освіті комп’ютеризація шкіл нинішнього року — мета, можливо, й реальна. Але справа не тільки в забезпеченні машинами. Подивіться, якого вони покоління. Через п’ять років комп’ютери покриються пилом давнини і що тоді? А програмне забезпечення? Врешті, якщо йдеться лише про примітивні операції на машинах, тоді хай щастить. Але ж ми прагнемо підкорити інформаційний простір світу. А з трьома відсотками користувачів Інтернету із загальної маси нам далі Жмеринки не дістатись.


Української не знаю, іноземну все вивчаю


На згаданому установчому з’їзді ГРОНУ делегат з Черкащини Марія Шевчук з болем зазначила: «Про які дві іноземні мови йдеться, коли діти здоров’я не мають?!».
І все-таки наступною метою за бажанням і вимогою міністерства має бути мовний прорив в освіті, а через нього — мовний прорив країни в цілому. Чи реально це?
— А чому б і ні? — запитує Василь Григорович. — За п’ять років кількість дітей, які навчаються українською мовою, збільшилася з 65 до 75 відсотків. Ми активізували роботу в багатьох російськомовних регіонах. При цьому не було і не буде жодного насилля. Просто створено всі умови, щоб разом з українською вивчали всі, хто бажає, російську мову і знали одну з іноземних. Отже, я вважаю, що три мови — це норма для дітей. І їм це під силу. Адже без знання мов не можна бути конкурентоспроможним упродовж життя.
Важко сперечатися з професіоналом, але не виходить з голови репліка Марії Шевчук, а перед очима стоїть першокласниця Надійка, сусідка, яка розмовляє з матір’ю англійською та російською, а українською привітатися не може. Куди, на кого її готують? Готують з першого класу одній іноземній, а з п’ятого вона вивчатиме іншу. Чи вистачить здоров’я?


Про автобус і обладнання


Про програму «Шкільний автобус» не чув хіба що глухий. Вона діє — на сьогодні для сіл закуплено майже 300 машин. Вони успішно курсують від села до села. А можуть «кинути якір» у будь-яку пору. Якщо водій захворіє (про заміну йому хто подумав?). Якщо даішники суворо вимагатимуть від нього проходження медогляду перед виїздом (а чи всюди є медпрацівник?). Якщо не буде коштів на запчастини і бензин, відмовлять у наданні гаражу тощо.
Це все чомусь залишилося поза увагою розробників програми «Шкільний автобус».
... У Куп’янську (Харківщина) мені розповіли, що директор місцевої спеціальної школи-інтернату для дітей-сиріт купляє бензин для автобусу за свої кревні...
Не здивуюсь, коли дізнаюсь про вчителів фізики, хімії, іноземної мови, які приносять у кабінети обладнання, хімреактиви, касети тощо.
За підрахунками вчених АПН, сьогодні у школах виконується лише 20 відсотків лабораторних робіт від потреби. А ми говоримо, що військові льотчики втрачають кваліфікацію, бо не літають через брак пального для МІГів... В Україні тільки створюється власна база з виробництва нового покоління обладнання. Не один рік знадобиться, щоб забезпечити ним школи. Ситуація з підручниками тому підтвердження: нині цілком забезпечено ними лише 1—4 класи. Хоча торік їх випустили 19 мільйонів (5 років тому — 5 мільйонів).


Профтехосвіту збережено


Це з гордістю констатують Василь Кремень і колишній голова Комітету Верховної Ради, нинішній міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко. Саме завдяки зусиллям цих подвижників торік проведена значна робота. І якщо реформа освіти здійснюється, то це передусім завдяки комітету ВР, депутатам фракції соціалістів тощо, стверджував Василь Кремень. Особливо багато зроблено (не без сприяння галузевої профспілки, яку очолює Леонід Сачков) з проблем повернення боргів за ст. 57 закону про освіту, підвищення зарплати (нині 509 грн. проти 160 грн. у 2000-му). Спільно вони прагнуть переконати суспільство в наданні освіті пріоритетного розвитку.
Та повернімося до профтехосвіти. Там, як і в ЗОШ, тривав так званий процес оптимізації освіти. Кількість ПТУ приводили відповідно до потреб. Нерентабельні (менш як 300 учнів) закривалися або приєднувалися до аналогічних закладів. Скорочувався протягом року перелік робочих професій (має бути 400 замість 520). Зате зростала кількість підготовлених універсальних спеціалістів, гостра потреба в яких відчувається останнім часом. Підготовлено проект держпрограми професійно-технічної освіти до 2010 року, розроблено нові держстандарти робітничих професій, планується створення навчальних закладів нового типу: ліцеїв, центрів перепідготовки, вищих училищ. Та от біда: заклади ПТО конче потребують комп’ютеризації...


Від чого не відмовлятимемось


По-перше, від 12-бальної системи оцінювання, як би її не критикували і як би довго до неї не звикали.
По-друге, від 12-річного навчання, яким би воно перевантаженим не було: ми не можемо пасти задніх в Європі.
По-третє, від боротьби з корупцією у ВНЗ і поборами в школах — це ганьба перед цивілізованим світом.
По-четверте, від опіки над дітьми-сиротами та інвалідами — це святий обов’язок освіти: випускати адаптованих до життя співвітчизників.
По-п’яте, по-шосте...
— Міністерство і надалі проводитиме реформи в освіті, які наблизять нас до розвинених країн, сприятимуть приєднанню України до Болонського процесу — єдиного європейського освітнього простору, — запевнив «Голос України» Станіслав Ніколаєнко.
... Повертаючись до щоденника Олександра Довженка, додамо: без підвищення авторитету Учителя нам не увійти в жодний простір...