Кожен народ в усі часи, а особливо в тяжкі, потребує згуртування, об’єднання довкола ідеї — мети, що є основою його розвитку, а в кризові періоди здатна вивести його з небезпечного стану. Таку основну, провідну ідею прийнято називати національною ідеєю, яка виділяє й підкреслює її визначальну, базисну роль у життєдіяльності народу, суспільства і держави.
Якщо говорити про національну ідею в теоретичному аспекті, то це включає в себе, насамперед, такі пріоритети, які здатні зорієнтувати суспільство на даному етапі до конкретної ідеї-мети. Чого народ хоче домогтися найближчим часом, що є глибинною об’єднувальною основою суспільства і держави — це і є, на наш погляд, національна ідея. Важливим аспектом розуміння національної ідеї є та обставина, що вона, на відміну від усіх інших ідей, котрі мають місце в суспільній свідомості, містить у собі пріоритети й цінності глибшого рівня, практично на рівні суспільної підсвідомості.
По суті, це те, що виношувалося народом століттями, було його сокровенною мрією й надією, його високою і заповітною метою. Пріоритети й цінності такого глибокого рівня і разом з тим такого великого масштабу діють практично протягом усієї історії конкретної нації, і нація постійно прагне до їх досягнення та реалізації. Саме масово шановані в конкретному суспільстві людські цінності надають його життю визначену спрямованість і системність. Більш того, ці соціальні цінності та пріоритети є навіть частиною характерних рис, частиною менталітету нації.
Компартія України завжди і в усьому цілеспрямовано, послідовно й наполегливо відстоює національну ідею, національні інтереси нашої країни у внутрішній та зовнішній політиці. При цьому враховуються інтереси як держави в цілому, так і кожної людини зокрема, маються на увазі цілком конкретні, життєві інтереси і блага, актуальні для нашої дійсності і в найближчій перспективі.
Вважаємо, що національна ідея — це результат тривалого й динамічного процесу історичного розвитку народу. На нинішньому етапі її можна сформулювати так: національна ідея — це реальне народовладдя, реальний державний суверенітет і реальна економічна незалежність України, її безумовний авторитет у світі, благополуччя і щастя українського народу, високий рівень і висока якість життя кожної людини.
Виходячи з цього, національні інтереси України у внутрішній політиці — це нарощування і зміцнення економічного потенціалу, боротьба проти розкрадання загальнонародної власності і продажу землі, підтримка і стимулювання вітчизняного товаровиробника, захист внутрішнього споживчого ринку від низькосортної західної продукції, розширення виробництва і створення нових робочих місць, неухильне підвищення заробітної плати, пенсій і стипендій до гідного людського рівня, забезпечення безплатної освіти й медичного обслуговування населення, боротьба проти корупції та злочинності, захист конституційних прав і свобод кожної людини.
А національні інтереси України в зовнішній політиці — це утвердження і зміцнення незалежності та державного суверенітету країни, розширення й активізація політичних, економічних, культурних, гуманітарних зв’язків з колишніми радянськими республіками та іншими зарубіжними країнами, наповнення конкретним і реальним змістом угоди про Єдиний економічний простір у складі України, Російської Федерації, Казахстану і Білорусії, синхронізація україно-російської євроінтеграційної політики, боротьба проти вступу України до НАТО, проти участі наших Збройних Сил в американській окупації Іраку і в інших так званих миротворчих операціях під егідою США, боротьба проти вступу України на кабальних умовах до СОТ і Європейського союзу...
Гадаємо, що в цьому контексті стосовно до України як про ідею-мету можна говорити про такі чотири найважливіші соціальні категорії і поняття, що століттями хвилюють українську націю, весь народ України: Власність, Праця, Державність, Справедливість.
Ці ключові слова, ці хрестоматійні поняття, які означають щось велике, привабливе в житті соціуму загалом і кожного індивідуума окремо, ми й розглянемо в даній статті, що особливо актуально нині, після президентських виборів 2004 року, котрі не тільки ґрунтовно потрясли, але й розкололи суспільство. І ніяка «помаранчева» чи «біло-синя» ідея його не об’єднає. Тільки народ як єдине джерело влади може сформувати й реалізувати справді об’єднувальну цілісну загальнонаціональну ідею, яка забезпечить йому гідне життя, державний суверенітет, політичну та економічну незалежність.
Українці завжди, протягом століть, боролися за справедливий розподіл власності, за право своєю чесною працею заробляти на гідне життя, за свою соборну державність, за справедливість як найвищий моральний принцип організації суспільства.
Власність, праця, державність, справедливість — ось те, що сторіччями осмислювалося, оспівувалося, омріювалося, програмувалося, проходило через повстання, бунти і революції і, нарешті, може і повинно здійснюватися в житті народу.
І.
Найперше питання життєустрою суспільства є питання про Власність. Це, як то кажуть, альфа і омега всього.
Практично вся історія людської цивілізації так чи інакше пов’язана з вирішенням проблеми власності, тобто приналежності засобів і продуктів виробництва певним фізичним чи юридичним особам у певних історичних умовах, які віддзеркалюють конкретний тип відносин власності. За будь-якої форми організації суспільства і держави саме від вирішення проблеми власності прямо залежить гострота соціальної міжкласової боротьби чи благополучного прогресивного розвитку.
Саме власність характеризує розподіл багатства суспільства між різними особами, групами, класами, а також державою. Відношення власності, будучи законодавчо врегульованим державою, набуває форми права власності, яке включає в себе три правомочності власника: володіти, користуватися і розпоряджатися майном та іншими об’єктами власності. Ці правомочності тісно взаємопов’язані і лише в комплексі становлять юридичний зміст права власності.
Звичайно, насамперед найважливіше значення має власність на засоби виробництва, яка визначає і характер власності на предмети споживання. Іншими словами, від характеру розподілу власності залежать характер і частка того суспільного багатства, яке може одержати кожен член суспільства.
За капіталістичної чи буржуазної форми власності безпосередній виробник повністю відділений від матеріальних умов праці та її результатів. Тут буржуазна приватна власність основана на капіталістичному товарному виробництві, формальній рівності і формальній свободі приватних осіб як суб’єктів власності. Такий ліберально-ідеологічний підхід і дає можливість власникам засобів виробництва бути багатими, а позбавленим власності на засоби виробництва бути бідними і навіть нужденними.
Природа власності така, що одна форма приватної власності під час експлуатації дає прибуток, а інша потребує витрат. У 1990-1992 роках мерзенна частина радянсько-партійної номенклатури, зрадивши народ, єзуїтськи поміняла своє номенклатурне становище на право власності на засоби виробництва. Легально й легітимно це зробити було неможливо, тому що в Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки було чітко й однозначно записано, що державна власність — спільне надбання всього народу України («respublіca» у перекладі з латини означає всенародний, тобто спільне надбання, спільна справа, право всіх).
Спільне надбання — це така форма власності, яка не може бути поділена, привласнена жодним способом, продана без згоди усіх власників, користувачів і розподілювачів, тобто власників. Тільки народ у цілому, на референдумі, переважною більшістю голосів, міг вирішити долю свого спільного надбання. Тож ніякі представники народу у вигляді депутатів парламенту та інших державних органів не мали жодних правових повноважень вирішувати замість народу долю його спільного надбання — загальнонародної власності на засоби виробництва.
Але частина колишньої радянсько-партійної номенклатури і новоявлених націонал-демократів відкинули будь-яку законність, справедливість, совісність і без народної згоди оголосили спільне надбання народу нічийним, а тому таким, що підлягає приватному присвоєнню, тобто приватизації. У результаті через ваучеризацію, акціонування, конкурси та інші форми дикої приватизації, а точніше — «прихватизації», найприбутковіші об’єкти засобів виробництва потрапили до приватної власності дуже вузького кола осіб.
Основна ж маса населення стала власниками квартир, дач, машин, присадибних ділянок, які не приносять прибутку, а потребують витрат на утримання.
Отже, власники засобів виробництва, особливо базових галузей промисловості, почали одержувати казкові прибутки, а решта стали до лав бідних, опустилися до рівня злиднів.
Таким виявився «справедливий» розподіл загальнонародного надбання, яке до приходу до влади «демократів-реформаторів» годувало весь народ на рівні розвинутих країн Заходу. Кричуща незаконність і несправедливість злодійської приватизації утвердила реальність, в якій 60 % найприбутковіших галузей промисловості опинилося в руках приблизно двохсот родин, груп і кланів великих власників, 20 % власності належить 80 % населення і 20 % ще перебуває у власності держави. У результаті державний бюджет України становить тільки 27 % від валового внутрішнього продукту (ВВП), решта ВВП йде на приватні рахунки.
Таке співвідношення розмірів часток власності і прибутку призвело до різко негативного соціально-класового розшарування українського суспільства: стало 5% багатих, 15% заможних та 80% бідних і злиденних. При цьому тенденції розвитку виробництва тільки збільшують і посилюють це співвідношення: багаті стають ще багатшими, а бідні — ще біднішими. І такому кризовому стану соціально-економічного розвитку країни не видно кінця. А причина одна: несправедливий розподіл власності.
Отож мрія народу України протягом сторіч — бути власником по праці — як бачимо, не збулась. Навпаки, разом з незалежністю з’явилися нові пани, котрі віроломно, без праці і поту, забрали в народу його власність. Таке відчуження, експропріація і вкрадення загальнонародного надбання не має аналогів в історії. Народ не може і не повинен миритися з таким цинічним, шахрайським обманом.
Адже навіть класичний європейський лібералізм визнає тільки те громадянське суспільство, яке будується на рівних засадах рівноправними членами суспільства. Лібералізм Локка, Мілля та інших учених несумісний з економічним расизмом, насильством меншості над більшістю, із суспільством, де є грабіжники і пограбовані. Ідеологи європейського лібералізму говорили не просто про приватну власність, а про трудову приватну власність, визначали власність як поле, зрошене потом працівників.
Православно-слов’янські народи України, Росії та Білорусії завжди мріяли про власність, цінували й поважали ту власність, що нажита чесною працею. Народ завжди зневажав і засуджував тих, хто привласнював даром чуже добро, хто наживався чужим коштом. Нинішні власники великої власності, так звана еліта, яка захопила її, а заодно і владу, викликають не тільки гнівний осуд, а й презирство трудового народу.
Народ повинен повернути собі своє надбання — власність на засоби виробництва, для матеріального забезпечення всіх громадян країни, від немовляти до старого діда. Саме так розподіляються доходи від спільної власності в багатьох соціально благополучних країнах світу.
Наприклад, у Норвегії створено спеціальний фонд, і наприкінці року уряд на рахунки всіх громадян, від малих до старих, відправляє належну їм частку доходів від спільної власності. У Кувейті існує Фонд майбутніх поколінь, куди щорічно переказується 10% доходів від видобутку нафти. У Саудівській Аравії та Кувейті за рахунок загальних доходів держави фінансується безплатне медичне обслуговування і всі ступені освіти. Причому держава бере на себе всі витрати для проведення найдорожчих операцій для своїх громадян у будь-якій країні світу. Кожен громадянин країни може вибрати собі місце навчання, і його відправляють учитися за кордон зі стипендією в три рази вищою, ніж стипендія в університетах цієї країни. За рахунок загальних доходів фінансується наука і культура. Працюють безкоштовно дитячі садки. Створено так звані магазини для бідних, де коли відвідувач набирає товару більш ніж на 10 динарів (1 динар = 3,5$), то платить тільки 10 динарів. Решту оплачує держава.
І ще. Коли в Кувейті чи Об’єднаних Арабських Еміратах людина одружується, то держава одноразово виплачує їй від трьох до п’яти тисяч доларів. Допомога також виплачується при народженні дитини, у разі смерті, втрати годувальника. І все це за рахунок спільної власності, що перебуває в розпорядженні держави. Тобто кожен громадянин цих країн є повністю соціально захищеним за рахунок того багатства, яким розпоряджається його країна.
В Україні, як і у всьому колишньому СРСР, подібне також було до антисоціалістичного перевороту 1991 року. Держава мала можливість спрямовувати колосальні кошти для соціального захисту своїх громадян, включаючи низькі ціни на продукти харчування, а також товари для дітей, низьку плату за електроенергію, житлово-комунальні і транспортні послуги, санаторно-курортне лікування, безплатну освіту й охорону здоров’я.
Тепер такої можливості в держави вже нема, тому що найприбутковіші базові галузі промисловості працюють не на державу, не на загальне благо, а на приватних осіб. Тому націоналізація цих галузей, створення фонду недоторканної загальнонародної власності є першою і провідною, найголовнішою ідеєю-метою народу України. Спільна власність народу — гарантія нашої національної безпеки і нашого добробуту.
В ідеалі панівними в нашій країні мають бути загальнонародна власність на базові галузі промисловості як спільне надбання народу, приватна трудова власність і колективна трудова власність. Це відповідало б принципам моралі та справедливості, законам людського співжиття і положенням усіх світових релігій.
Зрозуміло, народ України ніколи не змириться з фактом незаконного відчуження своєї спільної власності на користь вузького кола приватних осіб. Тому боротьба за повернення народові його власності є головна складова національної ідеї України.
От чому Компартія України вважає своїм обов’язком повернути народові вкрадені в нього стратегічні об’єкти базових галузей промисловості і природних монополій. Правовою формою цього буде інвентаризація й націоналізація провідних галузей промисловості, здійснена в рамках Конституції. Буде реалізована вимога народу створити фонд захищеної державою загальнонародної власності для постійного і максимального наповнення державного бюджету. Нинішні джерела мільярдних валютних рахунків кримінально-олігархічних кланів стануть джерелами зростання добробуту трудящих. Звичайно, слід особливо підкреслити, що індивідуальна або колективна власність, нажита чесною працею і законним шляхом, буде недоторканною.
ІІ.
Наступною важливою складовою національної ідеї, нерозривно пов’язаною з власністю, є Праця.
Як відомо, праця — це доцільна діяльність людини, спрямована на збереження, видозміну, пристосування середовища життя для задоволення своїх потреб, на виробництво товарів і послуг. Праця як процес історичної адаптації людини до зовнішнього середовища характеризується розвитком і вдосконалюванням розподілу праці, її знарядь і засобів.
Треба сказати, що приватизація загальнонародної власності, передача в приватну власність засобів виробництва різко змінили умови реалізації громадянами свого конституційного права на працю. Людей фактично позбавлено реального права на працю, тобто рівного для всіх членів суспільства права на одержання гарантованої роботи та її оплати відповідно до її кількості та якості. Явне і приховане безробіття вкинуло у бідність та злидні мільйони людей. Зупинка і розвал виробництва призвели до втрати не тільки роботи як джерела заробітку і найпершої умови життя, але й ділової кваліфікації, професіоналізму, культури праці.
Кризовий стан сфери праці став центральною проблемою всього періоду так званих демократичних реформ. За цей час заробітна плата втратила свою стимулювальну відтворювальну функцію. У структурі грошових доходів на долю заробітної плати припадає лише близько 40 % (у розвинутих країнах 60—70 %), та й ця зарплата часто не виплачується. Якщо врахувати, що з усього зайнятого населення 85 % працюють за наймом, то стає ясною вся глибина того соціального лиха, в яке горе-реформатори загнали трудящих.
Процеси приватизації призвели до того, що велика частина працівників стала відчужена як від власності на засоби виробництва, так і від продуктів праці. Безробіття, постійне чекання втрати робочого місця тримають людей у страху, що веде до стресових станів і має вкрай негативні соціально-психологічні наслідки.
Сумний фактор: серед безробітних переважають люди найбільш продуктивного віку — 35—40 років. Сформувалися сталі групи ризику в сфері праці — це жінки і молодь. Водночас спостерігається активний процес розвитку тіньової економіки та нелегальної зайнятості з усіма їхніми «досягненнями»: кримінальними стосунками, підвищеною експлуатацією, відсутністю соціальної захищеності, екстремальними умовами праці. Розширення неформальних трудових відносин, не контрольованих державою і не регульованих трудовим правом, утверджує практику порушення соціальних прав людини.
Далі. Реформи, спрямовані на особисте збагачення невеликої групи приватних осіб і власників, призвели до повного руйнування системи охорони праці, до майже повного зносу обладнання, низької кваліфікації працівників. Різко знизилася діяльність підприємств з підготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Порівняно з 1990-м роком освітня діяльність безпосередньо на підприємствах скоротилася більш ніж на 60 %. Десятки тисяч людей гинуть на виробництві або стають інвалідами. Зруйновано систему відтворення кваліфікованих кадрів. Тому в найближчому майбутньому, навіть за умови економічного зростання, країна може зіштовхнутися з проблемою відсутності кваліфікованих кадрів.
На наш погляд, суспільство далі не може миритися з тим, що держава цинічно ігнорує конституційне право на працю, а це включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вона вільно погоджується.
А тим часом у Конституції України чітко сказано: «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб... Кожний має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом... Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом».
Як бачимо, у сьогоднішній «реформаторсько-демократичній» Україні жодна з цих вимог не реалізована. Тому боротьба за право на працю як умову і джерело добробуту громадян і їхніх родин є однією з найважливіших складових національної ідеї України. Ми віримо: у недалекому майбутньому праця справді стане володаркою світу.
ІІІ.
Право власності і право на працю як ідеї-цілі народу України не можуть бути забезпечені без Державності, тобто без справді незалежної суверенної держави, яка має захищати інтереси своїх громадян.
Як відомо, будь-яка держава триєдина у своїй сутності:
1) як засіб ведення «загальних справ» і регулювання відносин влади і народу;
2) як засіб економічного, а тому і політичного панування одного класу над іншими класами суспільства для їх експлуатації і придушення;
3) як джерело права і закону, що організують життя суспільства і діяльність самої держави.
На жаль, в Україні разом із проголошенням державної незалежності відбувся зрадницький контрреволюційний соціальний переворот, унаслідок якого швидко й облудним шляхом сформувався клас великих приватних власників, що захопили державну владу. Забравши в народу його національне надбання — загальнонародну власність, олігархічні клани захопили й зосередили у своїх руках державну владу як засіб свого класового політичного панування.
У результаті в незалежній Україні утвердився політичний режим кримінально-олігархічних кланів, що ведуть боротьбу між собою з єдиною метою: за володіння державною владою для власного збагачення. При цьому народ залишається жертвою обману й самообману в брудних політичних і кримінально-економічних розборках кланів, бо поки що не здатний усвідомити свої класові інтереси, а значить, і розпізнати своїх класових ворогів.
Хитромудро маніпулюючи свідомістю громадян, панівному класові нових власників удається по черзі передавати владу від однієї прислужної йому партії до другої, а точніше, від одного клану до другого, залишаючи народ у бідності й злиднях, але з надією, що нові олігархи, прийшовши до влади, можливо, будуть кращі за попередні. Ця наївна віра народу в кращих панів дає змогу жменьці нуворишів, цинічно використовуючи державну владу, безперешкодно розпоряджатися колишньою загальнонародною власністю, одержуючи з неї величезні доходи для себе і своїх родин («нувориш», із французької, — людина, яка швидко розбагатіла нетрудовими методами).
Як бачимо, сьогоднішня Українська держава — це держава нуворишів-олігархів. Інтереси власного народу їй чужі й ворожі, бо все, що навіть гіпотетично могло б робитися для народу, апріорі є збитковим для доходів та інтересів олігархів, отож, абсолютно неприпустимим.
Непереборна гостра суперечність між великими приватними власниками й основною частиною народу з приводу власності та влади робить проблему «кому належить держава — нуворишам чи народові?» складовою національної ідеї України. Адже виходить своєрідне замкнуте коло: «чия власність, того й влада» і «чия влада, того й власність». І тільки трудящим під силу його розірвати.
Таким чином, для добробуту народу, для підвищення якості його життя необхідні загальнонародна власність і державність. Тільки тоді народ використовуватиме працю на себе, одержуватиме прибуток зі своєї власності і контролюватиме свою владу, вимагаючи від неї дотримання законності та справедливості.
ІV.
Отже, Справедливість — також один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, якого трудовий народ домагається протягом усієї своєї історії.
Питанням справедливості як основи життя соціуму присвячено чимало наукових трактатів і досліджень. Так, Монтень стверджує, що «справедливість полягає в тім, щоб кожний одержував по заслугах», «кожному належне», що справедливість встановлена одна «для всіх людей і людського співжиття».
Марксизм стверджує, що справедливість — це оформлене в ідеологічну оболонку вираження існуючих економічних відносин, її зміст і стан залежать від існуючого способу виробництва; отже, все не відповідне даному способу виробництва — несправедливе.
Можна навести десятки інших висловлень на цю тему. Справедливість — провідне гасло всіх революцій, усіх протестних рухів. Священні ідеї справедливості в тій чи іншій формі проголошують практично всі політичні партії, у тому числі й буржуазно-демократичні. Правда, розуміють це кожна по-своєму, виходячи зі своїх інтересів та інтересів класу, якому вони служать.
Ми вважаємо, що в узагальненому плані справедливість — це поняття про належне, пов’язане з історично змінюваними уявленнями про невід’ємні права людини. Справедливість має на увазі вимогу відповідності між істинною роллю індивідуума або соціальної групи в житті суспільства та їхнім реальним соціальним становищем, між їхніми правами і обов’язками, працею і винагородою, злочином і покаранням, заслугами людей і їх суспільним визнанням.
На жаль, у сьогоднішній незалежній Україні внаслідок так званих радикальних ринкових реформ повністю утвердилися принципи соціальної несправедливості. Як уже сказано, приналежна раніше народові власність на найважливіші засоби виробництва збагачує жменьку нуворишів-олігархів. Нерівність і експлуатація довели народні маси до крайнього зубожіння на тлі мільярдних статків кількох десятків «сімей» найбільших українських капіталістів.
Соціальна політика правлячого режиму, що охоплює всі сфери життєдіяльності людей (працю, побут, культуру), дедалі більше звужує можливості громадян України в задоволенні своїх потреб та інтересів. Так було в часи президентства недоброї пам’яті Кравчука і Кучми, так триває і за Ющенка.
Держава українських нуворишів практично відійшла від реалізації найважливіших принципів соціальної справедливості: «від кожного — за здібностями, кожному — за працею», «хто не працює, той не їсть». Образно кажучи, відбувається «покарання невинних і нагородження непричетних».
Сьогодні в Україні нема соціальної захищеності людини, нема соціальних гарантій її добробуту. Нема зближення між становищем багатих і бідних, навпаки, ця прірва дедалі поглиблюється й розширюється. Нема рівності співвідношення прав і обов’язків: у багатих права, у бідних самі тільки обов’язки. Нема правових, політичних і соціально-економічних гарантій соціальної справедливості. В Україні не забезпечено справедливий розподіл діяльності (праці), соціальних благ (прав, можливостей, влади, винагороди, визнання), рівня і якості життя, інформації та культурних цінностей.
Тому боротьба за соціальну справедливість є найважливіша складова національної ідеї України.
* * *
Таким чином, виходячи з пріоритетів абсолютної більшості народу України, в основі яких лежать задоволення потреб та інтересів особи і суспільства, у нас є всі підстави стверджувати, що Власність, Праця, Державність і Справедливість — це найголовніший зміст національної ідеї України. І за кожну складову цієї національної ідеї в їх нерозривному зв’язку трудовому народові України доведеться вести важку, але справедливу і законну боротьбу.
Зрозуміло, що теперішні нувориші-олігархи, хоч би в які кольори вони виряджалися — від «жовтогарячих» до «біло-голубих», нездатні реалізувати таку національну ідею України. Демагогічно прикриваючись популістськими ідеалами демократії, свободи й рівності, вони і не хочуть повернути народові вкрадену в нього Власність, забезпечити кожному право на Працю, спрямувати Державність на встановлення в суспільстві Справедливості, тому що це суперечить їхнім класовим інтересам.
Таку національну ідею може втілити в життя тільки трудовий народ України — змінивши політичну систему в країні і повернувши державну владу у свої руки.
Є два шляхи встановлення влади: завоювання власності і завоювання державної влади. Можна, володіючи власністю, взяти владу під свій контроль. Можна, володіючи владою, контролювати власність. Перший шлях — класичний, буржуазний. Другий — революційний, соціалістичний, його відкрили й реалізували більшовики в 1917 році.
Цілеспрямована, наполеглива і принципова боротьба за національну ідею України, де Власність, Праця, Державність і Справедливість реалізуються як передумова щастя, благополуччя і свободи кожного громадянина, як складові частини об’єднувальної ідеї і сталої концепції розвитку суспільства і держави, — це суть і сенс діяльності Комуністичної партії та її парламентської фракції на благо Українського народу й Української держави.
Петро СИМОНЕНКО, перший секретар ЦК КПУ, керівник фракції комуністів у Верховній Раді України;
Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, народний депутат України, безпартійний, член фракції комуністів у Верховній Раді України.
