Більш як два роки тому, ще перед парламентськими виборами 2002 року, Верховна Рада України прийняла Закон «Про вищу освіту». У такий спосіб відбулося розширення і поглиблення законодавчого простору стосовно вищої освіти, визначеного Конституцією України і Законом України «Про освіту». Прийняття цього акта було зумовлене об’єктивними процесами 90-х років, адже норми чинного законодавства не повною мірою відповідали взаєминам у сфері освіти, що склалися на той час, оскільки окремі з них приймалися ще за часів існування СРСР, і в цілому було явищем досить позитивним і своєчасним.

Відомо, що життя має здатність до швидкоплинних змін. З часу прийняття Закону України «Про вищу освіту» у державі відбулися вагомі перетворення у структурі економіки, суспільно-політичних відносинах та державному управлінні: дедалі упевненішими стають ринкові відносини господарювання, демократизується суспільне життя. Ці зміни, безумовно, позначилися і на діяльності вищої школи.
Проведений в парламенті аналіз практики застосування Закону України «Про вищу освіту» виявив низку слабких його сторін, відсутність деяких норм щодо врегулювання багатьох питань повсякденної діяльності вищої освіти. Необхідність окремих змін диктувалася інтеграційними процесами. Зокрема, прагненням України приєднатися до Болонської угоди, інтегруватися у європейський та світовий освітній простір. У зв’язку з цим актуалізувалися проблеми демократизації навчально-виховного процесу, розширення автономії університетів, гарантування фінансово-економічної самостійності вищих навчальних закладів.
На наш погляд, найзначущою проблемою в діяльності вищої школи є питання фінансово-економічного врегулювання діяльності вищих навчальних закладів. Саме в цій площині визріла нагальна необхідність приведення чинного законодавства у відповідність до вимог часу.
Виходячи з цього, 14 грудня 2004 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (у сфері вищої освіти)», на який колишній Президент України двічі наклав вето. Вищезазначений закон було розроблено на виконання рішень парламентських слухань, присвячених питанням вищої школи. Цей закон переводить у конструктивну площину взаємозв’язки університетів і підприємств, бізнесу, дав змогу місцевим радам фінансувати вищі навчальні заклади, врегулював земельні відносини, зменшив податковий тиск на вузи і відкрив можливість самостійно вносити зміни до кошторисів тощо.
За останні півроку народними депутатами, Кабінетом Міністрів України винесено на розгляд Верховної Ради України десяток законопроектів стосовно змін до Закону «Про вищу освіту». Що також є свідченням актуальності та гостроти проблеми. Більшість із них уже ухвалено в першому читанні. Нині вони перебувають на розгляді у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти. Ведеться підготовка до розгляду їх у другому читанні.
Зупинюся на деяких істотних нормах, що їх пропоновано внести до Закону України «Про вищу освіту». Так, до статті 4 закону, яка гарантувала безоплатність першої освіти, пропонують внести норму про безоплатність набуття другої і наступної вищої освіти. Доцільним, на нашу думку, є прийняття норми, яка гарантувала б першу вищу освіту, а наступні — в порядку, визначеному урядом, виходячи із суспільних потреб.
Передбачається зробити демократичнішим і об’єктивнішим процес обрання ректора. Нині склалася практика, коли до Міністерства освіти і науки України колектив вищого навчального закладу після виборів подає кандидатури, які на зборах (конференціях) набрали не менш як третину голосів. Остаточне слово залишається за Міністерством освіти і науки, що робить процес призначення ректора не зовсім демократичним, а інколи й необ’єктивним. Зміни до статті 39 Закону України «Про вищу освіту» передбачають, що кандидат на посаду ректора під час виборів має отримати половину голосів тих, хто брав участь у виборах, плюс один від статутного складу вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу. Ця норма істотно підвищить роль науково-педагогічних колективів, демократизує життя університетів.
Більшість законодавців не сприйняли рішення Конституційного Суду щодо вимоги обмеження віку кандидатів на обрання ректорів (директорів) вузів 65 роками, як це передбачено статтею 39 Закону України «Про вищу школу». Тому на розгляд Верховної Ради України виноситься пропозиція про обмеження віку перебування ректора на посаді 70 роками та двома термінами перебування поспіль у цьому кріслі. Такі пропозиції сприяли б кадровому оновленню керівництва вищих навчальних закладів, дали б можливість зберегти здоров’я працюючих керівників, використовувати їх досвід і можливості на науковій і науково-педагогічній роботі.
Для створення умов наступності в керівництві вищим навчальним закладом передбачається за рішенням вченої ради університету введення посади радника ректора для керівників, які успішно працювали на посаді ректора не менш як два терміни до виходу на пенсію.
Ще одна проблема, врегулювання якої передбачено, — це питання виборності проректорів, деканів, директорів інститутів та інших структурних підрозділів (статті 40 та 48).
На думку народних депутатів, назріла потреба чіткішої структуризації підрозділів вищого навчального закладу — статті 30. Так, пропонувалося, що структурними підрозділами вищих навчальних закладів ІІІ і ІV рівнів акредитації стануть кафедри, факультети, інститути, філії, бібліотека, спортивний клуб.
Статус структурного підрозділу вищого навчального закладу І—ІІ рівнів акредитації матимуть відділення і предметні (циклові) комісії, бібліотека тощо. Відтепер навчально-методичними підрозділами вважатимуться навчально-методичні управління, навчальні відділи, відділи акредитації тощо.
Конкретним кроком уперед для високоякісної професійної підготовки є вирішення проблеми з виробничою практикою. У вищих навчальних закладах відкриваються можливості для тіснішої взаємодії із підприємствами, фірмами, клінічними базами медичних установ. Узаконюється практика розміщення там навчальних і науково-дослідних підрозділів.
Нарікання з боку викладачів і керівництва вузів викликали нечітко визначені окремі посади науково-педагогічних працівників (методиста, заступника директора з навчальної, виховної, навчально-виховної та навчально-виробничої роботи, директора бібліотеки, наукового працівника бібліотеки, директора інституту та навчально-наукового інституту). Тепер є можливість чітко розмежувати посадові обов’язки і зберегти ті посади, які конче необхідні для забезпечення високого рівня якості навчально-виховного процесу.
Практика вимагає зняття суперечностей у статті 49-й закону. Йдеться про те, що чинна норма обмежувала граничне педагогічне навантаження. Дехто з керівників вищих навчальних закладів та установ забороняв педагогам працювати більше, ніж на ставку. Тому в цій статті виписана норма, у якій зазначено, що педагогічне навантаження на ставку сягає 900 годин для вищих навчальних закладів ІІІ—ІV рівнів акредитації і 720 годин — для І—ІІ рівнів акредитації. Наш комітет веде переговори з новим урядом щодо радикальної зміни розмірів і порядку оплати праці науково-педагогічних працівників.
Серйозні кроки пропоновано здійснити стосовно боротьби із «псевдоосвітою» (статті 28 та 30), запровадження жорсткіших вимог до створення філіалів університетів. Нині в Україні діє понад 800 філій вищих навчальних закладів, тільки в Криму їх більш як 130. На жаль, досить поширеною є практика відкриття філій вищих навчальних закладів без наявної матеріальної бази, відповідних кадрів. Лише за 2004 рік їх було створено 100 за того, що 86 було ліквідовано. Статтею 30 закону створення філії вищого навчального закладу ІІІ і ІV рівнів акредитації буде можливе лише за наявності двох, а то й трьох повноцінних факультетів. Для створення філії вищого навчального закладу І—ІІ рівнів акредитації необхідною умовою стане функціонування не менш як двох відділень.
З метою наведення порядку із назвами вузів, їх відповідності профілю навчального закладу є доповнення до ст. 9 Закону України «Про вищу освіту», в якій пропоновано зазначати повне найменування вищого навчального закладу, який видає цей документ, а у разі отримання вищої освіти у відокремленому структурному підрозділі вузу також і найменування цього підрозділу.
Дискусійними залишаються положення статті 7 стосовно існуючих чотирьох освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої школи (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр). Як відомо, у Європі прийнято дворівневу освітню систему: бакалавр і магістр. Пропозиція щодо вилучення технікумів і училищ (тепер це вузи І та ІІ рівнів акредитації) із системи вищої освіти, на наш погляд, є не зовсім виваженою, бо потребує вивчення і аналізу, вона вимагатиме негайного внесення змін до десятків чинних законів, земельного, цивільного та інших кодексів. Більш вірогідною є пропозиція про віднесення навчальних закладів І—ІІ рівнів акредитації до окремої ланки професійної освіти зі збереженням права підготовки молодшого спеціаліста і всіх чинних пільг, котрі вони мають як заклади вищої освіти. Народні депутати пропонують зберегти трирівневу освітньо-кваліфікаційну систему (бакалавр, спеціаліст, магістр).
Законодавці мають намір дозволити педагогічним колективам технікумів і училищ, які ведуть підготовку бакалаврів, здійснювати оплату за аналогією, як це робиться в університетах.
Події кінця 2004 року, насамперед виборча кампанія, поглиблення демократизації суспільних процесів, змінили погляди суспільства на роль і місце студентства в соціальних процесах і розбудові держави, виявили невідповідність норм чинного законодавства, насамперед в частині організації студентського самоврядування, вимогам часу. У зв’язку з цим заслуговують на увагу пропозиції громадськості, народних депутатів стосовно розширення участі студентів і аспірантів у житті вищих навчальних закладів, виборів ректорів, деканів, роботі вчених рад, конференціях трудових колективів, сприяння подальшій демократизації навчально-виховного процесу. У статті 38 закону передбачено значне розширення прав та функцій студентського самоврядування, а саме: його виборності на всіх рівнях і участь у ньому лише студентів даного навчального закладу, надання студентам права вирішувати проблеми дозвілля, побуту; забороняється відрахування студентів із навчального закладу з причин, які не пов’язані з успішністю.
Не мала підтримки у громадськості, народних депутатів пропозиція уряду В. Януковича про скасування обмеження платного навчання, встановлення пропорцій кількості студентів, які навчаються за рахунок бюджету, до загальної чисельності населення (180 студентів на 10 тисяч населення у вузах ІІІ і ІV рівнів акредитації та 100 студентів на 10 тисяч населення — у технікумах) — нині маємо 140 і 60 студентів відповідно. Сьогодні майже дві третини студентів навчаються за рахунок коштів батьків, і це викликає справедливі нарікання з боку громадськості, хоча постановою Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань «Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні» від 4 червня 2004 року № 1755-ІV вимагається, щоб за рахунок бюджету навчалось не менш як дві третини студентів.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що до Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти надійшло понад 350 пропозицій, доповнень та зауважень до Закону України «Про вищу освіту», які необхідно проаналізувати, систематизувати й упорядкувати. Більшість із них націлено на подальшу демократизацію вищої школи, реальну автономізацію навчальних закладів, піднесення ролі науково-педагогічних колективів, вчених рад, кафедр, студентських об’єднань та самоврядування. Все це дасть змогу вищим навчальним закладам працювати ефективніше, сприятиме поліпшенню умов для учасників науково-педагогічного процесу, поліпшенню якості підготовки спеціалістів, підвищенню рейтингу української вищої освіти на міжнародному освітньому ринку.


Станіслав НІКОЛАЄНКО, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.