«Труба крематорію день за днем, немов заведена, безперервно викидала в повітря клуби чорного диму і навіть полум’я, наповнюючи моє серце жахом». А почався жах Олекси Кондратцева в чотирнадцять років 13 жовтня 1942-го. Один з авторів книги «В’язні» й досі згадує цей день з фотографічною точністю...
У Кириківку я їхав за листом давнього шанувальника «Голосу України» Олексія Кондратцева. Читач скаржився, що у розпал літа з невідомих причин, «припинивши доставку улюбленого часопису, пошта закрила йому вікно у світ». Як з’ясувалося, причиною цього була неуважність місцевого поштаря, який переплутав адресу нашого передплатника. Втім, на момент мого приїзду Олексій Петрович самостійно залагодив справу. Зрештою, за свої сімдесят сім він завжди виходив з честю із складних ситуацій. Мужності і стійкості цієї людини можна лише позаздрити. Втім, судіть самі.
...Того дня, 13 жовтня, місцевий поліцай з озброєним німцем зайшли пізнього вечора. Дали п’ять хвилин на збори. З їжі в хаті знайшлися лише сухарі. Повели під конвоєм до волосної управи Єленівки, що на Луганщині. А там — лемент, сльози і розпач. «До волості на той час уже зігнали людей. Вони між собою перемовлялися злякано, пошепки. Нічне повітря було насичене відчуттям біди і тяжких випробувань...».
Майже три тижні під страшний перестук коліс — «На смерть, на смерть» — везли українських невільників до розподільчого табору в Дахау. Другий день перебування в ньому збігся з днем народження Олекси. І хлопець разом із другом Сашком Таратутенком спробував відзначити своє п’ятнадцятиріччя втечею.
Однак надовго покинути німецький «рай» не судилося. Густий туман не дав можливості визначити напрямок руху, і підлітки п’ять днів переховувались в напіврозваленому сараї. Там їх і знайшли й під конвоєм доправили до штрафного табору. З нього — до магдебурзької в’язниці, а вже звідти — в самісіньке пекло. До однієї з найстрашніших «фабрик смерті» — концтабору Заксенхаузен.
Потвора зустріла неповнолітнього в’язня страшним своєю цинічністю й приреченістю «афоризмом» на брамі: «Арбайт мах фрайт!» — «Робота дає свободу!». Олекса втратив власні ім’я та прізвище. Він став номером 54627.
Не згорів підліток у крематорії з 17-метровою трубою заввишки лише завдячуючи Господу та опіці німецьких в’язнів концтабору смерті. Коли хлопець почав пухнути від голоду, староста барака Еріх Кох (член підпільного комітету концтабору) перевів його разом іще з трьома українськими однолітками в будівельну команду «Баугоф», якою керували бригадир Отто Вальтер та майстер Макс Гіньке. Німецькі антифашисти не тільки ділилися своєю мізерною пайкою з «тонкими, дзвінкими й прозорими» малолітніми в’язнями, а й навчили їх найскладнішої науки на землі — науки виживання. І вже за півроку з благословення Отто Вальтера та командира роти військового відділу підпільного комітету концтабору полоненого радянського офіцера Федора Ткаченка зміцнілий Олекса став політінформаторoм у бараці для малолітніх в’язнів Заксенхаузена та зв’язковим між підпільним комітетом та двома ізольoваними бараками з радянськими військовополоненими.
Евакуацію табору смерті гітлерівці розпочали в другій половині квітня 45-го. В’язнів Заксенхаузена чекало чи не найстрашніше випробування — зловісний кількасоткілометровий шлях. Згодом його назвали «Дорогою смерті». Понад два тижні, замітаючи сліди нелюдських злочинів, есесівські зондеркоманди гнали десятки тисяч виснажених і знесилених людей з концтабору до Балтійського моря. Більше половини з них так назавжди і залишилося лежати уздовж всього шляху смертельної «подорожі до пекла», не доживши до перемоги. Хто день-два. Хто лише кілька годин.
Олексію пощастило. Довгоочікуване визволення з того світу прийшло 2 травня 1945 року. А рівно за тиждень у світлий День Перемоги 17-річний юнак, пробившись за дозволом аж до генерала, став рядовим армії-визволительки, з якої звільнився у запас 1951 року.
Опинившись «на гражданці», старшина запасу Кондратцев намагався вступити до вузу. Однак інститути Алчевська та Єнакієвого не розкрили своїх обійм гвардійцю, «заплямованому» ув’язненням у концтаборі. Після трьох невдалих спроб, смачно плюнувши у бік совітських «моралістів», колишній в’язень Заксенхаузена раз і назавжди обрав для себе шахтарську долю.
Він влаштувався прохідником на шахту «Никанор». Через три роки став бригадиром, а ще за два — гірничим майстром. З цієї посади п’ятитисячний колектив «Никанора» й проводжав Олексія Петровича у 1975 році на пенсію. Але не на заслужений відпочинок.
Спочатку «однокашники» по гітлерівських катівнях обрали його головою Донецької міської, а згодом і обласної організації борців антифашистського опору. Один з небагатьох уцілілих в’язнів Заксенхаузена став проводити тисячі зустрічей у школах, вузах, військових частинах та на підприємствах Донбасу. Та вся патріотично-виховна робота вмить обірвалася після його переїзду 2003 року за станом здоров’я до Кириківки Великописарівського району.
Як книга, так і повідані в ній історії сімнадцяти ув’язнених, які пережили страхіття Освенціма, Бухенвальда, Маутхаузена, Равенсбрюка, Заксенхаузена, Флоссенбурга, анітрохи не зворушили місцевих чиновників. Вони відмахнулися на пропозицію в’язня Заксенхаузена, члена Всеукраїнської ради борців антифашистського опoру Олексія Кондратцева провести на основі книги у школах району відкриті уроки, присвячені жертвам фашизму.
Така байдужість і зневага до нашої вчорашньої історії для Олексія Петровича набагато страшніші за фізичні й моральні рани, які йому довелося пережити у фашистських катівнях...
Сумська область.
