Заводи «Сойне» і «Маневицький», які входять до складу державного підприємства «Волиньторф», виробляють майже половину всіх торфобрикетів України. Обидва підприємства успішно завершили 2004 рік.
Добре, що на торфобрикетний завод «Сойне» ми приїхали легковиком. Була б вантажівка, довелось ставати за кілометр від підприємства. Водії вантажівок, які прибули сюди за брикетами, чергу стережуть пильно. Зимою вона вишиковується тут на кілометр—півтора. І щоб під’їхати до завантажувального бункера, деколи доводиться дві—три доби ночувати в холодній кабіні. Водночас добра робота заводів «Сойне» і «Маневицький» дає змогу 1,5 сотні власникам автомашин непогано заробляти на транспортних послугах. А попит на торфобрикети протягом останніх років значно зріс. Відносно дешеве, екологічно чисте, висококалорійне паливо сьогодні охоче беруть навіть ті, у кого в будинку є газ: тепер всі навчилися рахувати гроші.
Реалізація брикетів йде жваво, відповідно добрий настрій і в директора «Волиньторфу» Віталія Барванова.
2004 рік можна назвати для підприємства успішним. Ще 18 грудня досягнуто рівня виробництва торфобрикетів попереднього, досить вдалого для «Волиньторфу», року. Тобто заощаджено для виробництва аж два тижні. На цей день вироблено 94,8 тисячі тонн брикетів, із них 65 тисяч — заводом «Сойне» і 29,8 тисячі — «Маневицьким». З багатьох техніко-економічних показників «Волиньторф» посідає перші місця в Україні. Це й не дивно, адже виробляє майже 50 відсотків усіх торфобрикетів України. А торфобрикетний завод «Сойне», якому лише 21 рік, є найсучаснішим і найпотужнішим підприємством галузі.
— Наше паливо використовує переважно сільське населення, — каже Віталій Барванов. — Високими доходами воно не відзначається. Чому не звільнити б нас від сплати податку на додану вартість. Це дало б змогу продавати брикети не по 100 гривень за тонну, як нині, а по 80. Платимо ПДВ і за тепло, яке подаємо на свій житловий масив. Можливо, якби не ПДВ, не мали б і 100 тисяч гривень заборгованості за комунальні послуги. Тож Верховній Раді слід розібратися з усіма цими питаннями.
— Надто високими, — вважає Віталій Володимирович, — є тарифи на залізничні перевезення. Та попри це залізнична служба не гребує додатково брати гроші ще й за власні телефонні дзвінки і телеграми до нас, за стрілку і світлофор на заводській колії, навіть за свою рекламу... Звичайно, за такої здирницької політики залізниця процвітатиме. А її клієнти?! Однак підприємство не має вибору: без послуг залізничників нам не обійтися. Адже за межі області вивозимо майже третину продукції. Окрім Волині, постачаємо її у Рівненську, Житомирську, Львівську, Хмельницьку, Закарпатську, Дніпропетровську та інші області.
Новий рік колектив «Волиньторфу» зустрічав з добрими надіями: працівникам виплачено тринадцяту зарплату, та й основна, щомісячна, для сільської місцевості непогана — понад 600 гривень. Закладено також вже хорошу основу для успішної роботи в перші місяці 2005 року. Укладено договори на постачання великих партій торфобрикетів залізницею до Рівненської та Житомирської областей. Власним транспортом завозиться паливо бюджетним організаціям сусідніх районів. Хорошу взаємодію налагоджено з відділом освіти Камінь-Каширського району, школи якого не мають проблем з паливом.
У працьовитих руках робітників заводів «Сойне» і «Маневицький» торф, на якому волиняни зазвичай вирощують картоплю і жито, стає паливом. Тож хай його тепло зігріває душі всім, кому нині бракує тепла.