За свої сімдесят Романові Юліановичу ЯремЧуку довелось посидіти у президіях добрий шмат життя. Особливо в радянські часи, коли слава очолюваного ним Тернопільського світлотехнічного підприємства «Ватра» гриміла на весь Союз. Його працю відзначено орденами Леніна, Дружби народів, Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», а за незалежної України — орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Він — заслужений машинобудівник, дійсний член Академії економічних наук. А якщо додати сюди депутатство кількох скликань обласної ради, членство в керівних органах області...
Одне слово, довго мучився від усвідомлення того, що марно витрачає дорогоцінний час. Аж поки Анатолій Корнієнко, який був першим секретарем Тернопільського обкому партії у вісімдесяті і якого Яремчук вважає дуже прогресивною на той час людиною, якось не обмовився, що відомий учений-кібернетик Віктор Глушков, сидячи у президіях, вчив напам’ять Гете в оригіналі. Відтоді Роман Юліанович носив із собою томик Франкового «Мойсея». Коли читає у вузьких компаніях вірші з «Зів’ялого листя», які він вважає музикою почуттів, то у присутніх на очах з’являються сльози. Взагалі, Франка він обожнює, його портрет — у домашньому кабінеті. Каже, що якби Іван Якович написав лише «Лиса Микиту», то однаково став би відомим. Найбільше до душі Яремчуку Франкова філософія. Він вважає, що ми, українці, ще не усвідомили всієї геніальності цієї особистості.
Закінчивши школу із золотою медаллю, Роман мріяв про філософський факультет. Але батько, людина мудра, розсудив тоді, що не час філософствувати, і порадив синові стати лікарем або інженером. Він вибрав Львівську політехніку: там стипендія була вища. Для хлопчини з тернопільського передмістя, батько якого повернувся з війни калікою і заробляв на прожиття шевством, це було важливим аргументом.
Він став хорошим інженером, талановитим менеджером, але завжди в ньому переважав гуманітарій. Це передалося у роду. Син — архітектор, одна внучка пише вірші, друга — малює. Неділю, коли не їде до сина у Львів, виділяє своїм уподобанням: читанню, музиці. У нього багатюща бібліотека, прекрасна фонотека. Музика все-таки переважає. Недавно стався такий випадок. До Тернополя приїхав Національний симфонічний оркестр. Представляючи його, адміністратор сказав, що це перші гастролі відомого колективу в нашому місті. У перерві Яремчук підійшов до нього з уточненням: оркестр на чолі з відомим диригентом Стефаном Турчаком виступав у Тернополі 40 років тому. І назвав точну дату. До честі адміністратора, висловлюючи наприкінці подяку музикантам, він визнав, що помилився, але то приємна помилка.
Захоплення музикою, філософією, поезією спонукає його до неординарних управлінських рішень, нестандартних підходів. Коли у вісімдесяті «Ватра» почала будувати прекрасний будинок культури, свою медичну частину, корти, інші спортивні споруди, дехто нагорі почав закидати: мовляв, що за розкоші? Тоді за нього заступився той же Анатолій Корнієнко. Яремчук мав далекоглядну мету: виховувати духовно багату, фізично здорову людину. І це мало створювати мотивацію до творчої праці, розвитку працівника і підприємства. У всьому має бути щоденний поступ (йому до вподоби це Франкове слово). І хоч як сутужно було «Ватрі» при переході на рейки ринкової економіки, та жодного з соціальних об’єктів вона не позбулася. Вони і нині служать ватрівцям. Не можна все оринковувати, каже Роман Юліанович. Ринок — явище прогресивне, але орієнтація лише на досягнення прибутку нищить менталітет українця. Ми завжди були духовно багатшими. Не втратити б це надбання нації.
— Нині керівникові легше, більше свободи. Раніше все до найменшої дрібниці було регламентовано. Коридор, у якому належало діяти, був дуже вузьким. Я завжди намагався його розширити, за що не раз перепадало. Але інакше ми не мали б того, чого досягли. Потім була жорстока ломка: системи, методів управління, багатьох доль... У мене й досі залишилися ознаки авторитарного стилю керівництва. Це зауважив колишній директор великої американської світлотехнічної компанії, який три місяці працював на «Ватрі» за урядовою програмою США. Було це років п’ять тому. Водночас він визнав, що в тодішніх умовах це було виправдано. А взагалі, як сказав Стендаль, більшу частину життя ми робимо помилки, а меншу — намагаємось їх виправити.
Яремчук і «Ватра» — поняття нероздільні. 48 років на одному підприємстві, більше тридцяти з них — керівником. Це про щось та говорить. І сьогодні Роман Юліанович на посту. Він президент корпорації «Ватра», голова спостережної ради ВАТ «Ватра». Свій задум щодо реструктуризації підприємства виношував рік. Це не просто дроблення підприємства, а спроба знайти ефективну систему відносин, коли держава сказала у приватизації «а» і зробила довгу паузу. ВАТи, вважає Яремчук, це ті ж колгоспи. До речі, закону про них немає досі. І все ж їх «прив’язали» до інтересів виробництва. Результат перевершив усі сподівання: торік продуктивність праці зросла на третину, а прибутки — у сім разів! Механізм живий, тож постійно вдосконалюється. Нещодавно, наприклад, застосували нову схему фінансових потоків. У суботу, як давно повелося на «Ватрі», — день мозкового штурму. З подачі президента. Він — генератор усіх ідей.
Як каже учень Романа Юліановича, генеральний директор корпорації Василь Щиренко, його талант у системному мисленні, він бачить не просто ціль, а знає, як її досягти. А ще Яремчук сформував сильну команду, яка грає злагоджено, творчо, мобільно.
Тернопільська область.
