«Голос України» постійно публікує матеріали, присвячені подіям Великої Вітчизняної війни. Відкриваються невідомі, часом трагічні, подробиці всесвітньої бойні. Різні підходи, погляди на вже, здавалося б, відомі факти призводять до гострих дискусій. Це лише зайвий раз підтверджує — 60-річчя Перемоги, яке відзначатимемо, не така вже й далека історія. Ще живі учасники тієї трагедії, ще ятрять їхні рани і болем відгукуються в наших серцях. Є різні погляди і на відому битву за Дніпро. Друкуємо виклад матеріалу, наданого київським міським та обласним патріотичним клубом «Пошук».

«Ми, ветерани Великої Вітчизняної війни, які її бачили не в генеральські біноклі, маємо сказати, що вчений Віктор Юхимович Король правильно висвітлює події під час битви за Дніпро. Був не лише героїзм, про який пише вчений. Вражає трагізм тієї битви. Зокрема, Є. Батурин із Києва в листі до автора розповідає про свою участь у форсуванні Дніпра в районі Черкас: про кровопролитні бої, місцевих жителів, що поповнювали лави воїнів: «Пополнение из местных жителей готовили в основном политически: задача — только вперед! Мало кто учил, как при наступлении сберечь свою жизнь... Немцы из укрытий беспощадно косили наших. На поле оставалось много мертвых, некоторые из них были в гражданской одежде», — пише ветеран.
Про злочинну діяльність польових військкоматів можемо сказати і ми. Мешканець села Сніжки Київської області А. Береза був призваний таким військкоматом. Під час Корсунь-Шевченківської битви його застрелив командир загороджувального загону за те, що боєць відмовився розстріляти товариша, котрий нібито втік з передової лінії... Учасники цих боїв засвідчили, що загороджувальні загони діяли на ділянці фронту Бузівка—Зелений Ріг—Палівка—Королівка—Тинівка і чинили розправи не лише над окремими військовими, а й розстрілювали вцілілих воїнів танкового батальйону, які не могли через втрати вести наступальні бої, але стримували натиск фашистів. У книжці «Безсмертя» йдеться про те, що польовими військкоматами було мобілізовано понад 270 тис. колишніх військовополонених, яких відпустили німці й котрі загинули в перших атаках.
Саме за висвітлення так званої діяльності загороджувальних загонів і польових військкоматів у працях професора В. Короля незаслужено критикують вченого. До зазначеного вище слід додати, що про деструктивну діяльність польових військкоматів свідчать і ветерани війни, які воювали у складі 1-го Українського фронту і брали участь у битві за Дніпро — В. Корнусь і М. Захарчук, котрі в документальному фільмі «Війна. Український рахунок» (2003 р.) прямо кажуть, що польові військкомати брали всіх молодих хлопців 16—17 років підряд і без зброї або з однією гвинтівкою на кілька чоловік кидали в атаки, в яких вони і гинули. Документально підтверджено в цьому фільмі й колосальні втрати (300 тис.) у боях за Букринський плацдарм. Професор В. Король коментував фільм разом з народним депутатом, головою Всеукраїнського об’єднання ветеранів, академіком І. Юхновським, який цілком підтверджує правоту вченого. Саме в цьому фільмі є документальні свідчення, що трупи воїнів течією Дніпра прибивало аж до берегів Туреччини.
Про трагічний характер битви за Дніпро давно говорили відомі вчені. Зокрема, про це пише історик, нині покійний М. Коваль, який багато років був завідувачем відділу Другої світової війни Інституту історії НАН України. У своїй книжці «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939—1945 рр.)» (К., 1999) він пише і про злочинну діяльність польових військкоматів
(стор. 95), і про те, що «Дніпровська переправа, небувала за масштабами, була ще й безпрецедентною за грубими прорахунками та безвідповідальністю тих інстанцій, які її готували, а отже, і за людськими втратами, що їх зазнали радянські війська... Злочинні нехлюйство і дурість тих, котрі невдало керували, були відшкодовані стійкістю тих, хто проривався... на правобережні плацдарми» (стор. 98). І цей само історик називає цифру наших втрат у битві за Дніпро і Київ — 417 тис. (стор. 101).
Таку цифру називає і професор В. Король.
А Герой Радянського Союзу П. Брайко в листі до професора В. Короля наголошує на тому, «як наше командування, знову-таки по дурості, поклало за Київ півмільйона чоловік». Далі він пише: «До 1 жовтня 1943 р. ми, ковпаківці, повернулися з Карпат в українське Полісся. І там в цей час на правому березі Дніпра, на північний захід від Києва, майже не було німецьких військ. 60-тисячна партизанська армія... могла б без особливих зусиль забезпечити безперешкодну переправу через Дніпро кількох наших армій. Ці армії могли взяти столицю України раптовим ударом із заходу, з мінімальними втратами. І К. Рокоссовський був правий, пропонуючи такий варіант». («Київська правда» від 19 жовтня 2004 р.)
Отже, професор В. Король у своїй статті зробив аналіз наших дій під час битви за Дніпро і причин великих втрат саме через те, що Жуков і Ватутін відкинули з санкції Сталіна план Рокоссовського, Черняховського, Пухова та ін. Учений вказує на злочинні помилки Жукова і Ватутіна, які призвели до величезних втрат, і він має рацію. То яка ж це «наруга над історичною пам’яттю народу»? Напевно, навпаки. Наруга іде не від В. Короля, а від рецензентів, які свідомо приховують трагічний характер битви за Дніпро і наші втрати. Для них виправданою є перемога за будь-яку ціну. А для Рокоссовського перемога — взяти верх не за будь-яку ціну, а з мінімальними втратами, що він і робив і про що пише В. Король.
Тому нині пошуківці, в тому числі і наш клуб «Пошук», із свідчень місцевих жителів стверджують, що після форсування Дніпра в місцях, де були бої на Букринському плацдармі, «весь берег був буквально завалений мертвими. Ховали їх у братських могилах». Крім того, свідчимо, про що я (В. Рябчук) казав кореспонденту газети «Київський регіон» та «ВВС»: «Останки наших солдат с тех пор и по сей день лежат бессчетно, в три «наката» в местах жестоких атак».
Саме про цих здебільшого невідомих героїв і писав професор В. Король. То яка це «наруга над історичною пам’яттю народу?!» Тому цілком слушно зазначає ще один ветеран у газеті «Вісті Сосниччини» за 9 вересня 2004 р.: «Підсумок війни тяжкий і сумний. Це не фальсифікація правди війни, ніяка не наруга над історичною пам’яттю народу. Не можна простити, забути воєнних злочинних прорахунків і дій. Пам’ять про жертви не дозволяє».
Тому і ми, і професор В. Король як активний член клубу «Пошук» вважаємо, що напередодні Великої Перемоги керівництву ветеранських організацій слід не шукати ворогів серед об’єктивних науковців, а разом із Центром захисту правди історії Великої Вітчизняної війни зробити все, щоб встановити якомога більше імен тих воїнів, хто і понині спить вічним сном у братських могилах, і переховати їх належним чином. Бо вони теж герої і заслужили своїм ратним героїзмом на те, щоб їхні імена були вирвані із небуття.