Коли починаю міркувати, що краще — дотації чи лізинг, на пам’ять приходить анекдот про темпераментних фінів. Отже, новорічна ніч, свічки на столі, вуджена солонина й горілка, за столом чимала, як для фінів, компанія — два брати. Наливають по келишку, попахкують короткими люльками й неквапливо бесідують. Один каже: «Новий рік — це справді приємно!» «Авжеж, — відповідає другий. — Це так приємно, майже, як секс». «Так, майже, як секс, — погоджується перший, — але Новий рік усе-таки приємніше, тому що частіше». Так-от, дотації подобаються всім і знають про них майже всі. Про лізинг знають уже менше, він буває не так часто, тому менше й подобається.

Хто перший скаже правду, той програє


Не вникаючи в теоретичні хащі, спробуймо поміркувати: лізинг — це паличка-виручалочка для селян чи годівничка для обраних? Уже за поверхового знайомства з темою лізингу сільськогосподарської техніки виникає так багато простих запитань, що стає дивно, чому ці запитання досі не те що публічно не обговорювалися, а й не ставилися. Почнемо з найпростішого: лізинг — що це, власне, таке? Ні, я також чув, що це коли трактори, комбайни та іншу сільгосптехніку передають сільгосппідприємствам без грошей, під зобов’язання заплатити за цю техніку колись, потім, коли з’являться зайві гроші, яких ну зовсім не буде шкода. Це хоч і примітивна, проте майже вичерпна схема реального лізингу українського зразка. Але хотілося б поміркувати, кого ж цей лізинг «гріє». У першій половині 90-х років в Україні спробували створити Лізинговий фонд. Його кошти спрямовувалися безпосередньо виробникам техніки. Отримавши щедрий подарунок, виробники техніки передовсім підняли ціни на свою продукцію вище стелі. Здавалося б, селяни злякаються й не полізуть у таку лізингову кабалу: адже такою дорогою технікою навіть теоретично не можна заробити стільки грошей, щоб розрахуватися за ці машини. Але українські селяни ніколи не лякалися ціни, яку треба платити не зараз, а колись, тобто ніколи.
Під зобов’язання розплатитися колись селянам, наприклад, доставили й передали 1000 комбайнів «Джон Дір» та 650 тракторів цієї само фірми. До тракторів й зовсім не було ні купленого, ні власного навісного обладнання, проте це нітрохи не спантеличило покупців техніки, зокрема директорів державних МТС. Вони безстрашно брали трактори й зобов’язувалися колись віддати за них аж по мільйону гривень. Як учасники, так, навіть, і сторонні спостерігачі від початку розуміли, що це щось на кшталт гри «в дурочку», де всі без оглядки брешуть, а хто перший скаже правду, той програє і вилучається з гри.
З якогось моменту можновладці роздивилися, що за державні гроші вигідніше купувати не чужу техніку, а власну, щоб усі гроші під контролем лишалися. А як працюватиме та техніка — справа сьома. Особливо сподобалася ідея створити за державні гроші національного комбайна. Який зручний ключик до державної скарбнички падав у руки! Комбайнів настругали, наклепали й роздали у лізинг. Набралися хлібороби з ними біди, тим часом ситуація почала змінюватися й за комбайни стали вимагати живі гроші! Але ось спотикачка: зерно, за яке селяни розраховували взяти гроші, лишалося на полі, бо комбайни ламалися. З кого ж питати, кого зараз призначити на цапа-відбувайла?


Винна хата, що пустила Гната


Восени до парламенту надійшов законопроект (урешті-решт документ було знято з розгляду. — Ред.), яким пропонувалося внести до Закону «Про Державний бюджет України на 2004 рік» таке доповнення: «Кабінету Міністрів... списати заборгованість лізингоодержувачів за передані їм на умовах фінансового лізингу 69 зернозбиральних комбайнів «Славутич» і «Лан» на суму 11,3 млн. гривень з визначенням порядку списання цієї заборгованості та подальшого використання зазначених комбайнів».
Автори в пояснювальній до законопроекту записці, зокрема, зазначали: ті «Славутичі» і «Лани» «... мали істотні конструктивні та виробничі недоліки, через що лізингоодержувачі зазнали невиправдано високих збитків від їх частих простоїв і витрат на ремонт, що вплинуло на стан розрахунків за отримані в лізинг комбайни. Стягнення платежів у примусовому порядку викликає справедливі обурення лізингоодержувачів, змушених оплачувати дослідні роботи з удосконалення конструкції і освоєння виробництва комбайнів.
Мінпромполітики, Мінагрополітики, НАК «Украгролізинг», ВАТ «Херсонські комбайни» і концерн «Лан» дійшли спільного висновку, що лізингоодержувачі не винні в тому, що дослідні машини передчасно втратили працездатність.
Згідно з чинним законодавством витрати на усунення недоліків дослідних зразків машин повинні здійснюватися за рахунок заводів-виробників, а не лізингоодержувачів...»
І Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки винна, певно, хата, що пустила на ніч Гната. Отже, й збитки за рахунок хати, тобто держбюджету.


Неселянська арифметика


У «Голосі України» за 16 березня 2002 р. голова правління Національної акціонерної компанії «Украгролізинг» Василь Шпак укотре розповів про те, що селянам вигідно купувати техніку не деінде, а саме отримувати через «Украгролізинг». Ось резони тодішнього керівника компанії:
«Надаються вони (машини вітчизняного та спільного виробництва. — Авт.) за умови 15-відсоткової попередньої оплати терміном п’ять з половиною років під 3,3 відсотка середньорічних. Тобто, якщо «Славутич» коштує 450 тисяч гривень, одразу доведеться перерахувати 67 тисяч гривень. На цю суму потім зменшуються кінцеві лізингові платежі. Далі щороку вноситься певна сума. У нашому випадку близько 70 тисяч гривень. Погодьтеся, це значно вигідніше, ніж брати банківський кредит під 25 відсотків річних».
Кажуть, гроші треба рахувати. Тому спробуймо звести в цьому рядочку цифр кінці з кінцями. Складемо річні платежі (70 х 5,5 = 385) та початковий внесок 67 тисяч й отримаємо 452 тисячі гривень, які впродовж 5 років селянин повинен заплатити за комбайн. Щоправда, 3,3% середньорічних уже кудись зникли, проте вигода для селянина начебто явна. Не врахована й щорічна інфляція, у 2004 році, наприклад, більша за 10%, і ці проценти також треба б доплюсувати на користь лізингоотримувача. Уже тут видно, що лізингодавець матиме збитки, навіть якщо не рахувати його власних накладних витрат: плата за кредити, утримання приміщення, зарплати, оргтехніка, транспорт... Утім, покупця, врешті, не повинно турбувати, хто оплачуватиме кредит й за які гроші існуватиме власне лізингова компанія. Він повинен дбати про свою вигоду. Але наскільки реальна тут вигода селянинові? У вищезгаданій публікації «ГУ» уточнюється, що із 44 переданих у лізинг «Славутичів» 40 потребують або капітального ремонту, або списання. Але хіба є вигода хліборобові з негодящих комбайнів?
Рахуймо ще. Отримувати техніку через лізинг за 3,3% річних, переконує керівництво компанії, вигідніше, ніж брати банківський кредит під 25—30%. Переконує? Але! Через два дні після виходу згаданого тут номера «ГУ» в Прес-клубі ринкових реформ відбулася прес-конференція за участю тодішнього заступника глави адміністрації Президента України Павла Гайдуцького, де йшлося саме про кредитування села. Так-от, вартість кредитів у комерційних банках в 2001 році стабілізувалася на рівні 31% при компенсації за рахунок бюджету 70% або 50% вартості кредиту. Отже, реально кредит у комерційному банку коштуватиме селянинові не 25—30 відсотків, а принаймні наполовину менше. За 10—12% річної інфляції це, як то кажуть, по-божому.
Далі керівництво компанії стверджує, що на ринку нові трактори коштують приблизно на 30 відсотків менше, ніж в «Украгролізингу». Зізнання, варте б докладніших роздумів. Неважко підрахувати, що коли трактор на 30% дешевший, то вигідніше взяти кредит у комерційному банку під 10—15% річних і купити вже таку машину, яка подобається, а не з того списку, де працює чи не одна з десяти, й до того ж нікому вже не кланятись.
 Гортаю копії ще давніших документів, зокрема й копії конкретних договорів з фінансового лізингу. Для прикладу наведу деякі цифри з договору щодо поставки трактора ХТЗ-17021. Його початкова ціна — 169 961, 00 грн. Остаточна, після сплати 10% річних (саме 10, а не 3,3%) на суму неповернених коштів плюс 5% плати за послуги лізингодавця, становить уже 214 178,11 грн. Тобто надбавка — вже 15%. І тут виходить, що купувати трактора, взявши кредит у комерційному банку, вигідніше, ніж брати в лізинг. І державі дешевше було б підтримати селянина, компенсувавши йому більшу частину плати за кредит, забезпечивши за ним при цьому свободу вибору техніки.


Закон букваря: «Про природу грошей»


Чому тоді селяни охоче беруть техніку через державний лізинг, ніж через комерційні кредити, може, рахувати не вміють? Річ, далебі, в іншому. Вчасне повернення комерційних кредитів становить понад 90%, і цей відсоток постійно зростає, а от у державний лізинговий фонд, за свідченням Василя Федоровича, до 2000 року повертали 4% платежів, у 2000-му — 19,5%, а в 2001-му з урахуванням натурпоставок (бартер), — уже близько 80%. Отже, резон простий, як ступка: комерційний кредит треба повертати вчасно і сповна, а державний — іноді, коли пан Біг поможе. Крім того, як пишуть в усіх букварях про природу грошей, сьогодні вони коштують дорожче, ніж коштуватимуть завтра або через рік. У противному разі економіка нездужатиме. Читач може взяти будь-яких п’ять років з історії української гривні й порахувати вигоду від довготермінової позики. При цьому варто пам’ятати й про те, що основною причиною інфляції, так само як і завищеної плати за кредити, є надмірні витрати державного бюджету. І що щедріше виділяють, а потім списують казенні гроші, то вища буде плата за кредити. Тож мільярди «на підтримку вітчизняного виробника» беруться не бозна-звідки, а саме з вашого гаманця, наш любий читачу, та ще з рішучого урізання інших бюджетних витрат, зокрема й на зарплати та пенсії. А далі — знову за букварем — коли менше реальних грошей у гаманцях покупців, тоді менший попит, менше покупок, менше виробляється борін, комбайнів, тракторів. От і виходить, хоч лізингоотримувач отримає техніку негарантованої якості, проте й розраховуватиметься за неї не сповна й дешевшими грішми. Тому до «Украгролізингу» і черги, і конкурси, а в комерційних банках залежуються невикористані кредити. Можна розглянути ситуацію й на простішому прикладі. Скажімо, хтось має 500 000 і стоїть перед вибором: купити «Славутича» за повну ціну чи взяти машину в лізинг, а гроші покласти на депозит під 17—20% річних?
Але яка, власне, вигода керівництву компанії так піклуватися про інтерес селянина? У згаданому прикладі стосовно трактора ХТЗ послуги лізингодавця коштують 9 948,03, з них 8 498,05 (85,4%) треба сплатити відразу, а інші 14,6% — потім, упродовж 5 років. З оплатою власне вартості техніки все навпаки: спершу покупець вносить 15%, а решту — потім, коли гроші будуть. 5% від одного трактора — це приблизно 10 тисяч гривень. Тож зі ста мільйонів «Украгролізингу» гарантовано дістанеться вже 5 млн.
...Лізинг — це, справді, приємно. Шкода лише, що не так часто, як хотілося б. Також не ясно, як за таких «прозорих конкурентних умов» розвивати комерційний лізинг...

P. S. Запрошуємо продовжити цю тему сільгоспвиробників, які використовують техніку, придбану в лізинг. Сподіваємось, є що сказати й нинішньому керівництву НАК «Украгролізинг».