У колективі Львівської залізниці про Георгія Миколайовича Кірпу говорять як про живого. У добровільне рішення — піти з життя — майже ніхто не вірить. Його пам’ятають незламним, залюбленим у життя «Георгієм Побідоносцем».
Перш ніж відновити у пам’яті щось потаємне, Богдан Піх, начальник Львівської залізниці, несподівано узяв до рук баян і зіграв «Полонез» Огінського — світлу, меланхолійну мелодію прощання. Згодом я пересвідчилася, що усім моїм співрозмовникам легше було б заспівати чи заграти, аніж висловлювати вголос версії загадкової смерті, віднаходити потрібні слова. Бо Георгій Кірпа був наче симфонічний оркестр вкупі із «сам собі» диригентом. Його життя було дуже яскравим. Обдарувань від Бога мав аж надто багато, як на одну людину...
Його доросле «я» — родом із дитинства, що минало в селі Клубівка на Хмельниччині. Ще в трирічному віці залишився без батька. Давній друг його родини — Тамара Остапенко розповідала мені, що трирічний хлопчик Георгій водив за руку незрячу тітку — на вулицю, до крамниці. Він був її очима і поводирем. Тепер, із віддалі літ, можна сказати, що Георгій Кірпа як лідер вів за собою і однодумців, і недалекоглядних. У цім була його велика перевага і водночас драма тих, котрі за ним просто не встигали і сходили з дистанції.
Він жив, думав, діяв із дивовижним прискоренням. До прикладу, храм св. Георгія Побідоносця неподалік від залізничного вокзалу у Львові було збудовано... за 30 днів! Хтозна, можливо, Ангел-хоронитель підганяв його: швидше, життя-таке коротке... Кажуть, що він був практично невтомним: що більше роботи — то більше енергії. Втомленим його побачили лише в останні місяці, коли почала засмоктувати політична трясовина.
— Я не раз дивувався його сміливості, таланту архітектора, інженера, проектанта. Він брав до рук креслення і ... переробляв їх, — розповідає Богдан Піх. — Бувало, шокував фахівців, бо обходився без погоджень, приписів, адже їх придумали люди, а не святі. Колони мають бути не білими, як це з давніх-давен прийнято, а зеленими, — пропонував він. Йому підкорялися, бувало, неохоче, а потім усі не могли надивуватися красі, гармонії, неординарності рішень. І так було в усьому, навіть у побутових дрібницях. Ніхто не вмів краще від нього зробити домашню ковбасу чи засолити огірки. Найкраще знають його прості люди. Він був дуже уважним до їхніх проблем, соціального захисту. Жодне звернення не залишалося поза увагою. Тому й з’явилося містечко ветеранів у Чопі, де в комфорті і добрі проживають одинокі люди. Тому діти — передусім із незаможних сімей — користувалися під час канікул безкоштовними перевезеннями. Коли наприкінці минулого року Георгій Миколайович підняв питання про підвищення тарифів на перевезення — тоді різко зросли ціни на метал і енергоносії, один чиновник із Кабміну дорікнув: а ви не возіть дітей безкоштовно! Ціни і цінності — несумірні. Адже залізниця бере на себе — за рахунок власних прибутків — ті соціальні проблеми, які політики лише декларують.
Коли я вперше зустрілася з Георгієм Миколайовичем у Львові, помітила передусім гору листів на його робочому столі. Сказав, що бере їх на вихідні додому, бо всю пошту перечитує сам. До слова, зателефонував кореспондентові «Голосу України» сам, без посередництва помічника. Сказав, що є деякі проблеми і він хотів би... порадитися (саме так — порадитися). Він умів знаходити партнерів. Усі його позаслужбові контакти були проявом найвищої, найтоншої дипломатії, а тому ворогів у нього не було. Принаймні відкритих. Але незламний і сильний «Георгій Побідоносець» усе-таки мав слабинку. «По секрету» мені сказали, що він був емоційно вразливим — попри силу духу. І якщо його принизили, поламали твердиню звичної високої самооцінки, «реагування могло бути неадекватним». І це добре знав той, хто нищечком спрямував удар...

Львів.