Взагалі, оцінка, самооцінка, переоцінка — слова ключові. Недавно знайома вірменка сказала авторові цих рядків: «Я завжди думала, що Україну придумав наш кінорежисер Параджанов. А ось побувала на Майдані й збагнула: ні, Україну придумав не Параджанов!» Автор цих рядків почервонів, бо сам (і не він один) таємно так вважав! Майдан допоміг усвідомити: Україна є насправді. Але що нам далі робити з цим усвідомленням?
Ось кажуть: мовляв, після Майдану українським письменникам нарешті буде про що писати. Як наївно! Бо сучасні наші письменники все це описали ще до того, як воно відбулося. Перечитайте хоча б «Південний Схід» чи «Клясу» П. Вольвача, «Зону відчуження» чи «Дві України» М. Рябчука, «Рівне/Ровно» О. Ірванця чи «Останню любов президента» А. Куркова, чи «Тероріум» В. Кожелянка (котрий два роки тому описав Велику Листопадову революцію) — й вас охопить містичне відчуття: звідки вони це знали?! Зрештою, не буде перебільшенням сказати, що Майдан — лиш оприявлення всього того, що добре відчувала наша література торік й десять літ перед тим. Інша річ, що всерйоз це не сприймалося попередні десять років, і є загроза, що не сприйматиметься далі.
Бо, скажімо, дуже непокоїть, що всі мов показилися, всіх цікавить новий прем’єр, і нікого — гуманітарний віце-прем’єр, міністр культури (освіти, науки). Це, як завжди, на потім: буде хліб — буде пісня! О, якби на посаду гуманітарного віце-прем’єра рвались Мороз або Юлія Тимошенко — ото була б серйозна пісня. Бо чи не очевидно, що нова влада мусить невідкладно подбати про корінну модернізацію інформаційно-гуманітарної політики. Без цього не буде взагалі ніякої модернізації, а без неї нас не треба ні Європі, ні самим собі. Власне, відсутність гуманітарної стратегії (замість якої маємо сурогат провінційно-колоніального культосвітнього виховання) призвела Україну на грань розколу. Коли й далі товкмачити, що в розколі винні лише «два Віктори», а не викривлена культурна політика, то хвороба самонеусвідомлення України триватиме, а міністр культури знадобиться хіба що на те, щоб урочисто відкрити новий пам’ятник: бронзовий намет на гранітному постаменті на Майдані. Аллес гут!
Що у нас є й чого не вистачає? Ось лиш один приклад: наша новітня література глибша за нашу політику, ця література навіть є в навчальних програмах, але от біда — її нема в наших бібліотеках. Так само — з артистами, музикою, живописом і т. д. Отже, культура є, немає ретрансляторів цієї культури. Часом здається, у наших телевізорах нам показують зовсім не Україну.
Аби щось унаочнити, треба його гіперболізувати. Уявіть країну, де в нашому кіно знімаються наші артисти; країну, де найрейтинговіший телеканал називається «Культура», а найпопулярніші телемости — не між нами й Парижем, а між Охтиркою й Києвом; країну, де історики узгоджують свою історію не з московськими, а з львівськими-харківськими-донецькими колегами; країну, в якій Мінтранс регулярно виділяє поїзди для Міносвіти на те, щоб проводити уроки географії-історії на місцях. А в столиці, на Хрещатику, відкрито Дім української книги, ЦУМ для цього замалий, збудують щось більше!
Картинка ця зовсім не фантастична — якби йшлося про країну, яка себе знає, а тому поважає. В такій країні нормальний політик, почувши черговий заклик про «другу державну мову», встане й суворо запитає: «Ребята, а какой язык у нас первый государственный? Неужто украинский? Тогда почему у нас в законах (!) этот язык сплошь подменен иноязычными терминами, почему в Законе наше ТВ — «суспільне», а не «громадське», как надо бы?! А таких примеров сотни, и сперва нам надо бы спасти первый государственный, прежде чем вводить второй!»
Щоб ця картинка реалізувалася, потрібна інша, справді фантастична річ. Треба, щоб хтось (хоча б і новий гуманітарний віце-прем’єр) узяв і сказав: я не прошу жодної копійки на культуру, бо культура сама по собі є капіталом. Ви всі, законодавці й виконавці, ви хочете уникнути занепаду й розпаду країни, ви хочете інновацій і прориву в економіці? Чудово, тоді всі ви повинні мислити і діяти культуроцентрично.
Отакого тут треба авантюриста. На жаль, коли пишуться ці рядки, наші найкращі авантюристи йдуть на інші пости. Тому фантазуємо далі. Уявіть, що отим самим віце-прем’єром став би Андрій Жолдак, котрий зі своїм Харківським театром «Березіль» торік поставив на вуха Москву і Європу. Для Жолдака, окрім культури, не існує нічого, для культури немає нічого неможливого. Тому його через тиждень з тріском вигнали б з Кабміну. Але отого тижня було б досить, щоб наступні п’ять років весь Кабмін ходив озираючись: чи нема поблизу Жолдака?!
А якщо без фантазій, то новій владі нічого не треба вигадувати, варто лиш обрати культуроцентричну стратегію. І вона є. Скажімо, експертно-аналітична група при Комітеті ВР з питань культури та духовності розробила проект Концепції державної політики в галузі культури (ми про це писали торік). Парламент підтримав Концепцію — як Закон. А ще згаданий комітет запропонував «Інноваційну модель розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів» — чи не цієї моделі чекало наметове містечко в центрі Києва?..
...У щоденнику покійного О. Гончара є прикметне місце. Десь на початку 1992-го, після здобуття Україною незалежності, Гончар пішов до президента Кравчука й сказав: «Вам, можливо, більше, ніж про економіку, треба подбати про культуру». Далі Гончар пише: «Кравчук зі мною погодився!!!»
Саме так, три знаки оклику. Що було далі — ми знаємо.
