Олег Скрипка, після своїх традиційних вечорниць в рамках етно-фестивалю «Країна Мрій», ініціював ще один проект — цього разу містично-обрядову виставу «Адам і Єва».
...Кажуть, доклавши певних зусиль, можна пригадати не лише самого себе ще до народженння, а й своїх предків — аж до Адама і Єви! Банальна пам’ять, як правило, не сягає далі трирічного віку твого свідомого існування на цім світі. Втім, бувають миті якогось «дежа-в’ю», чи Бог його знає, як українською зветься оте дивне відчуття, коли тобі здається, наче ти щось переживаєш вже удруге, і те «щось» прийшло з іншого, не твого життя. Містика якась! Саме таке відчуття мене й переслідувало під час вистави «Адам і Єва» у столичному Музеї Івана Гончара на Печерську. Люди прийшли сюди немов для того, що упізнати себе в тих, кого вони ніколи не бачили.
Власне, «Адам і Єва» — це не стільки вистава в традиційному сенсі, скільки низка обрядів (часто з танцями) та ритуальних дійств, пов’язаних із приходом людини у світ, її подальшим життєвим шляхом, що веде до весілля, котре знову-таки передує початку нового життя. А оскільки жоден обряд у нас не обходиться без пісні, то це була така собі історія у піснях. Часом пісні чергувались із вставними діалогами, які, чесно кажучи, мені трохи заважали, здавалися суто концертними, надто сучасними, і це не в’язалося з живою пісенною архаїкою минулих століть.
До речі, хронологія етноматеріалу, що був тут використаний, починається з V і закінчується ХІХ століттям (матеріал підбирали Олена Гончаренко, Олег Бут, Тарас Компаніченко та Ірина Клименко — вона ж автор ідеї вистави). Дивна річ, за півтора тисячоліття, здавалось, змінилась не одна культурна епоха, а з нею і світосприйняття людей. Але слухаєш оті пісні, й складається враження, що наші предки ніколи не переставали бути язичниками, і навіть християнську культуру запросто вплели, наче стрічку в косу, у містику своїх вірувань. А крізь оте густе плетиво й досі прозирають живі обличчя твоїх далеких предків, а то й лице самого Бога. Здається, це чотирнадцятивікове мистецтво не знає й знати не хоче про всі відкриття Ньютона, тому тут завжди є якась таємниця, світ залишено нерозгаданим, а лише вгадуваним. Чи не тому ці пісні такі приречено-печальні? Навіть колискова тут сумовита — мовляв, ой, душенько, в цьому світі не з медом тобі буде! А весело було, коли грали музики, коли до весільних танців навіть глядачів залучали. А ще пригощали короваєм, та й чарку наливали, як і годиться на весіллі.
Все це показували «Гуртоправці» — гурт народної музики, який свого часу возив цю виставу до Швейцарії, де вона була сприйнята «на ура». Втім, у Музеї Івана Гончара виставу сприйняли не гірше. Й тут нема чого дивуватися: справжній фольклор, мов каталізатор, сприяє «пригадуванню» всього, що було з нами, коли ми ще не народилися. Бо той наш фольклор — все одно, що дитинство цілого народу, а дитинство завжди правдиве й навряд чи здатне помилятися.
