«Крути — це воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою

«...Без Крут, навіть такий акт, як акт 22 січня (Четвертий Універсал Центральної Ради про самостійність та незалежність Української Народної Республіки. — Авт.), був би документом без підпису. Бо такі акти мало виголосити — такі акти треба чинити. Кривавий підпис під цим формальним зобов’язанням поставили діти, запасний первоцвіт нації — юнаки і студенти крутянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях — мученицької, але збавчої молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні», — так про цей бій писав поет Євген Маланюк. Далі було ще багато боїв, може, й жорстокіших і кривавіших, але народ, творячи з якоїсь події легенду, знає, що він робить, і ніколи не помиляється у виборі тієї події — не помилився він і у випадку Крут. Коли 19 березня 1918 року, після відбиття більшовиків, Київ хоронив на Аскольдовій могилі розшукані тіла 30 студентів та гімназистів, Михайло Грушевський сказав: «Стримайте ж ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні. Славна смерть за Україну!» Сьогодні, у День пам’яті героїв Крут, згадаймо юнаків, прізвища яких вдалося встановити. Це студенти Київського університету Святого Володимира Попович, Шульгин, Божко-Божинський, Андрієв, Дмитренко, студенти Українського народного університету Пурин, Шерстяк, Омельченко, Борзенко-Конопчук, Головащук, Чижов, Сірик, гімназисти Соколовський, Тарновський, Ганцевич, Гнаткевич, Пинський... Згадаймо й інших, невідомих героїв, із майже 300 загиблих... Це про них уже в наші дні, під час помаранчевої революції співав на Майдані гурт «Мандри»: «Не спи моя рідна земля, прокинься моя Україно, відкрий свої очі у світлі далеких зірок. Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої, всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє...»

Спробуймо відновити хронологію тих днів. 22 січня Центральна Рада проголосила Четвертий Універсал, в якому зазначала, що «петроградське правительство Народних комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть, і посилає на наші землі свої війська — червону гвардію большевиків, які граблять хліб у наших селян і без ніякої плати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на запас, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убивство і злочин», та закликала усіх громадян республіки, «не жаліючи свого життя, обороняти добробут і волю нашого народу та очистити Українську державу від насланих з Петрограда наємних наїзників». Але цей заклик був трохи запізнілий, бо на той час української армії майже не існувало, і більшовицькі війська, не зустрічаючи на своєму шляху опору, за два тижні дійшли від Харкова до Бахмача, з якого відкривався шлях на Київ. І тільки біля вузлової станції Крути п’ять сотень курсантів першої юнацької школи ім. Б. Хмельницького та сотня Студентського куреня на короткий час стримали наступ десятитисячного загону червоногвардійців і матросів під командуванням Муравйова. Сотник Гончаренко, який командував боєм під Крутами, згадував, що 22 січня його викликав командувач військ отаман Капкан і призначив комендантом Бахмача, де тримали оборону курсанти юнацької школи. «Брав мене в свої обійми невимовний жаль, молодий цвіт нашої нації — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва, безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликанням до поділу землі, і тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край», — писав він. З Києва на підкріплення прибула тільки сотня студентів-добровольців, яка «пройшла семиденну військову науку та вже вміє стріляти», але «повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а враження, викликане її приїздом, було таке, якби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — піднесення духу, — і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної війни», — згадував Гончаренко.

Муравйовці розпочали наступ вранці. Вони йшли наче на парад, будучи впевнені, що необстріляні юнаки просто втечуть. Але їх зустрів вогонь чотирьох сотень гвинтівок і 16 кулеметів. Пізніше до Крут з гарматою на залізничній платформі під’їхав сотник Лощенко і своїми влучними пострілами змусив муравйовців зупинити переможний наступ. Близько 12-ї години дня знову розпочався ворожий наступ, цього разу на студентську сотню, але і їй вдалося до ночі стримувати переважаючі сили ворога. Далі тримати оборону не було сенсу, бо стало відомо, що з тилу на студентів розпочав наступ полк імені Шевченка, який перейшов на бік більшовиків. Щоб не потрапити в оточення, вивезти поранених та зберегти курсантів і студентів від ще більших втрат, командир бою під Крутами, сотник Гончаренко віддав наказ про відступ. Але саме під час відступу 30 студентів та гімназистів потрапили в полон. Був серед полонених і брат Гончаренка, студент третього курсу медицини Св. Володимира, тож сотник свідчив, що вони, «відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло, на станцію Крути, а там зі сходу надійшли якраз більшовики. Після того невдовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами». Деякі трупи взагалі не можна було впізнати, до того вони були скалічені.

У бою під Крутами загинуло майже 300 курсантів юнацької школи і студентів, але ворога було затримано ненадовго — більшовики вже 9 лютого захопили Київ. «Я наказав артилерії бити по найвищих і найбагатших палацах, по церквах, попах і монахах... Я підпалив снарядами великий дім Грушевського, і він протягом трьох діб горів як яскраве багаття. Сотні офіцерів і юнкерів було вбито...» — похвалявся згодом Муравйов. Коли 1 березня 1918 року Київ звільнили від муравйовців, знайшли вбитими близько 5 тисяч його мешканців. Павло Тичина, автор відомого вірша «На Аскольдовій могилі поховали їх...», написав ще й інші рядки:

У цих проникливих рядках вся історія української революції 1917—1920 років. Але саме після Крут, кажучи словами Михайла Грушевського, настав кінець московській орієнтації і була започаткована західна орієнтація України. Саме починаючи від Крут українці наново усвідомили себе, своє минуле і майбутнє. «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої, всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє», — лунало у дні помаранчевої революції над Майданом. І вже сьогоднішні студенти та гімназисти казали: «Майдан — це наші Крути». Бо «Крути» давно перестали бути географічною назвою: за цим словом — легенда про безмежну відданість Вітчизні...